23 лютого 1944-го Кремль розпочав масову депортацію чеченців та інгушів. Унаслідок цього загинуло від чверті до третини всього вайнахського народу. Європарламент визнав цей злочин Москви – геноцидом.

Виникає питання – коли нинішній чеченський очільник Кадиров бреше: коли вшановує загиблих земляків чи коли клянеться у вірності Путіну?

За що Сталін нищив чеченців, і як до цього ставиться неосталініст Путін? І що саме відзначають у нинішній Чечні 23 лютого?

Чеченці завжди були головним болем для імперії. У ХІХ ст. вони опирались завоюванню пів століття – і це стало однією з найдовших війн в історії. Ватажки опору – імам Шаміль і шейх Мансур – досі в пантеоні героїв всього Кавказу, Закавказзя та навіть Туреччини. Їхніми іменами названі вулиці та міста, їм встановлені пам'ятники.

І в Україні є пам'ятна дошка Шамілю, бо він же тут теж побував, і Київ дуже хвалив – як найкраще місто у всій імперії.

У революційні часи чеченці опинилися між червоними і білими, і часто підтримували перших. Ленін постійно загравав із нацменшинами і спокушав їх брехливими обіцянками. Тож тут виникла Чеченська червона армія на чолі з Асланбеком Шеріповим.

Денікінці, втихомирюючи чеченців, спалили десятки аулів, самого Шеріпова вбили – але програли. Денікін узагалі чудово вмів посваритися з усіма навколо – і тому й всю справу програв.

Радянську владу тут не те щоб прийняли – але тотальної війни, як в Україні, зразу не виникло. Все почалося згодом, із колективізацією і конфіскацією і так небагатого майна горян на користь колгоспів.

У 1930-х горами рейдували десятки, а то й сотні повстанських загонів, по місцевому – абреків. Боролись вони, як робінгуди, з усякими несправедливостями, але кожен зі своїми і незалежно від інших. І тому не мали жоднісінького шансу на спільну перемогу. Бо нового Шаміля, який би їх об'єднав і на щось корисне спрямував – не з'явилось.

А потім – до СРСР вторгся Гітлер! І все змінилось. Як стверджувала радянська пропаганда, чеченці хлібом-сіллю і квітами зустрічали нацистських окупантів – і цим зрадили весь радянський народ!

Це пропаганда, скажете ви, а що кажуть документи?

Найголовніший – постанова президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1944-го про ліквідацію Чечено-Інгушської автономної республіки і депортацію – дослівно: "Усіх чеченців та інгушів". За що? Цитуємо: "Багато чеченців та інгушів зрадили батьківщині, переходили на бік фашистських окупантів, вступали у загони диверсантів..."

Так, важливий момент: щоб перейти до окупантів – треба, щоб окупанти щось окупували, чи не так? Чи окупували нацисти Чечню? Ні! Навіть Інгушетію – теж ні, хіба пару сіл на пару днів біля м. Малгобек, яке вони так і не взяли. Куди ж нести квіти і хліб-сіль – певно, не розуміли чеченці.

А що з диверсантами? Тут узагалі все складно. Знаєте, хто був найактивнішими борцями з більшовиками на Кавказі і найбільшими прихильниками Гітлера? Колишні чеченські комуністи!

Пам'ятаєте керівника Чеченської червоної армії Асланбека Шеріпова? Його молодший брат, Майрбек, 1941-го очолив антирадянське повстання, захопив один райцентр і загинув при штурмі другого.

А найбільший виступ чеченців 1941-44-го років очолив Хасан Ісраїлов – комуніст, радянський борець за справедливість і, як сказали б зараз, журналіст-розслідувач. Спочатку він на сторінках всесоюзної "Селянської газети" викривав, як радянські чиновники наживаються на розкуркуленні. За це на 3 роки потрапив до таборів – але був звільнений, коли викритих ним посадовців таки спіймали на мародерстві.

1937-го наїхав уже на голову чечено-інгушського комітету партії Єгорова та начальника місцевого НКВД Раєва. Казав, що вони своїми злочинами проти чеченців штовхають народ до повстання проти радянської влади. Знову потрапив за ґрати, але був врятований беріївською чисткою 1939-го. Єгоров і Раєв пішли під ніж як ставленики попереднього голови НКВД, кривавого карлика Миколи Єжова, а Ісраїлов знову вийшов на свободу.

Йому запропонували відновитись в партії і на роботі, але замість того Ісраїлов прислав пафосного листа про те, що радянська влада під різними приводами винищує чеченців як націю, тож він починає з нею війну.

1942-го створив "Націонал-соціалістичну партію кавказьких братів", і запевнив німців, що має море прихильників – чи то 5 тис., чи то 25 тисяч бійців. І підніме повстання на всьому Кавказу одним помахом руки.

Але при цьому Ісраїлов переписувався з енкаведистами-чеченцями, а за сучасною російською версією – взагалі був агентом Кремля. Бо більшість німецьких агентів, закинутих у його загін, незабаром потрапляли до рук червоних. Навіть присланий із Берліну ватажок майбутнього повстання, дагестанець Осман Губе – ось його російськомовне посвідчення для місцевих.

ГУбе був засланий для того, щоб підняти масштабне повстання на усьому Кавказу під наступ німецької 1-ї танкової армії на Грозний – але нічого не підняв, а сам потрапив до лап НКВД.

Не тому що німецька розвідка складалась із нездар. Навпаки, німецька група диверсантів лейтенанта Ланге своє завдання виконала і ненадовго захопила Грозненський нафтопереробний завод. А група барона фон Фелькерзама під виглядом НКВДистів без бою захопила столицю Адигеї – Майкоп.

Диверсанти з наглістю справжніх гебістів почали там усім розпоряджатись – і за день розвалили всю систему оборони.

Але розібратись у чеченській дійсності – хто тут кому брат і сват, і хто з якого тейпу – німці так і не змогли, тож операція під пафосною назвою "Шаміль" не вдалась – горяни не повстали, а вермахт сюди не прорвався.

І важливим у регіоні як для Сталіна, так і для Гітлера було не життя чи щастя місцевих мешканців – а Грозненський нафтовмісний район. Заради нього обидва були готові на будь-які злочини і підступи.

Ісраїлов же навряд чи був червоним агентом – скоріше непрактичним ідеалістом, якого червоні використовували навмання. У грудні 1944-го він загинув у бою з більшовиками, а вже за місяць, із 23 по 27 лютого, ті виселили основну масу чеченців та інгушів до Середньої Азії та Казахстану.

Вирок, до речі, з'явився аж через тиждень після покарання – депортації: згадувана раніше постанова Президії Верховної Ради СРСР з обвинуваченням: чеченці – народ-зрадник, бо, знову процитуємо, "багато з них співпрацювали з окупантами".

Тут треба уточнити: а багато – це скільки? Бо за Гітлера воювало десь мільйон росіян – це багато? Чому росіян тоді не депортували геть на Колиму чи в Біробіджан? При тому що чеченців усіх разом було – менше півмільйона разом з дітьми, бабусями і дідусями, які точно ні за кого не воювали?

І ще з'ясуймо: скільки чеченських армій воювало на боці Гітлера? З російськими усе ясно – 4 армії плюс казачі війська, і це не привід для депортацій. Чеченських тоді має бути штук 10, і інгушських не менше, правда?

Ні. Чеченських армій було рівно нуль, сюди ще 0 корпусів, нуль дивізій, нуль полків і нуль батальйонів. Це важливо: чеченців на боці нацистів було настільки мало, що їх не вистачило на жоден національний підрозділ – вони були розпорошені між частинами так званого "Північнокавказького легіону" Вермахту і диверсійного батальйону "Бергман" – у перекладі "горець".

А от чеченські повстанці – були, їх були сотні і тисячі, але до колабораціонізму вони не мали жоднісінького стосунку. Вони вели власну війну і здійснювали власну помсту, і всі події у світі мали глибоко в носі. Мало того – за радянськими ж даними їх було не менше і не більше, ніж у дагестанців чи осетинів, але тих чомусь не депортували.

Відрізнялись лише затятістю – цього у чеченців не віднімеш. Знаєте історію японського лейтенанта Хіроо Оноди, який партизанив 30 років – з 1944 по 1974 – доки не отримав наказ припинити війну від свого колишнього командира?

"Потримай моє пиво" – сказав би японцю чеченський повстанець Хасуха Магомедов. Він провоював проти червоних 37 років – з 1939-го по 1976-й. Воював як у загонах Ісраїлова, так і самостійно. Провів близько 200 боїв, знищив щонайменше 32 червоних – кадебістів, міліціонерів і партійців. Убитий пострілом в голову на 70-му році життя – зі старенькою гвинтівкою мосіна в руках, пістолетом ТТ в кобурі та горою патронів.

З чого така затятість? За версією чеченських публіцистів, з того, що 1944-го Хасуха став свідком т. зв. "чеченської хатині" – спалення живцем мешканців села Хайбах. Тоді НКВДисти у стайні колгоспу ім. Берії вбили від 200 до 700 нетранспортабельних мешканців загубленого в горах аулу. Документів про цей злочин Кремля в архівах чомусь не знайшлося – дивно, чому б це? Може тому, що Путін закрив архіви НКВД мінімум до 2044 р.?

Два розслідування – 1956 і 1990 років – світла на причини і масштаби трагедії не розкрили, тому росіяни зараз запевняють, що історія Хайбаху – антирадянський міф. Хоча інші документи, які виплили у перебудовні роки, свідчать: такі епізоди були непоодинокими. Ось, наприклад, доповідь заступнику Берії про – цитуємо – "самочинні розстріли тих чеченців, хто залишився після переселення".

У чеченців же – своя правда, і десятки свідків, які її підтверджують. 2014-го на студії "Грозний-фільм" імені Шейха Мансура було знято художній фільм про цей акт геноциду. Фільм мала фінансувати держава, але потім у грошах відмовила, а далі – взагалі заборонила до показу у РФ, щоб не розпалювати оце от все.

Сама дата депортації в окупованій Росією Чечні опинилась фактично під забороною. Вшанування жертв було – але чомусь у день загибелі Ахмада Кадирова, 10 травня. А 23 лютого Рамзан протокольно вітав підлеглих із "днем защітніка отєчєства".

2020-го щось змінилося – і Кадиров-молодший нагадав про депортацію через свого речника. А 2021-го голова Чечні був присутній на траурному молебні за жертвами геноциду чеченців. А російських істориків-сталіністів, як от Ігоря Пихалова, який виправдовував депортацію, по одному возять на Кавказ, де вони різко змінюють свої погляди.

Мусимо визнати – метод цей вкрай ненауковий, хоча й дієвий. А от Путін, до речі, примудряється одночасно і захищати Сталіна, і засуджувати депортацію чеченців. Його точно було б корисно повозити носом по місцях злочинів – як попередників, так і його власних. Хай би визначився з уподобаннями.

Загалом Радянський союз розпався, зокрема, й тому, що ґрунтувався на тотальній і безсоромній брехні, яка з часом ставала все очевиднішою. Зараз на цьому ж ґрунті стоїть путінська РФ – але і для неї законів історії ніхто не скасовував.

Читайте також: Забута історія України: як в СРСР пропагандисти перебрехали "Літопис" Самійла Величка – історик