ВИРІШИТЬ УСЕ НЕ ТЕ, ЩО ТИ БУДЕШ КАЗАТИ, А ТЕ, ЯК ТИ ВИСТУПИШ
– Як так вийшло, що ви почали займатися спортом професіонально? І чому саме плаванням?
– Почала займатися для здоров’я, тому що є проблеми з лівою рукою, погано працює з дитинства, і мама почала максимально водити на фізкультури, ЛФК, плавання, і потім у школі теж був басейн. У мене виходило непогано. І мене направили до тренера, який займався такими дітьми з інвалідністю, і там виявилося, що це паралімпійська команда. Але це ще не збірна була. І там вже я знала, що є змагання серед дітей-інвалідів і тоді десь в 12 років я почала вже більш професійно займатись. І в 17, майже 18, мене взяли в збірну і я поїхала у 2012-му в Лондон. Це був дебют мій. Тоді я виборола срібло. А в цьому році я здобула золото. Пропливла 100 м батерфляєм за 1 хвилину і 9 секунд. Це мій улюблений стиль і моя дистанція. 50 м треба швидше пливти. Деякі тренують і 100, і 400, і 200, але я не настільки витривала.
– А як взагалі переходять з аматорів у професіонали?
– У нас все вирішує час. А ще в нас взагалі паралімпійці входять в збірно, хто вже є майстрами спорту і там вже на рівні цьому дивляться по рейтингу міжнародному. І за часом десь потрібно бути в десятці. Для Чемпіонату Європи – п'ятірка, але кожного року все змінюється. Залежить і від того, скільки людей у збірній і чи можна її поповнювати.
– Чи були думки піти в інший якийсь вид спорту?
– У школі я ще думала, чи музика, чи боротьба. В мене брат займається боротьбою. Тому думала, куди ще можна, але оскільки з плаванням в мене виходило, далі я йшла на щось серозне. І коли почало виходити все, більш думки про інший вид спорту не було.
– Як відбуваються тренування? Чи Ви тренуєтеся з тренером самостійно? Чи з іншими спортсменами? І якщо з іншими спортсменами, то з паралімпійцями?
– Це паралімпійці. У мене основний тренер збірної у Львові знаходиться. І я коли під час зборів з нею займаюся, всі парлімпійці і в нас є група 3-4 людини. Зараз на Паралімпіаду їздили троє від мого тренера. І ми разом займаємося. Так зручно, бо коли ти один, то тобі не так весело. У Києві, наприклад, сама плаваю. А от коли є група у Львові, я приїжджаю до них і ми як команда працюємо. Тренування у всіх різні. Комусь треба більше займатися в залі, комусь на воді, але разом краще.
– А між собою змагаєтеся на тренуванні?
– Так-так, в мене у команді є Ян Квасниця, він теж їздив у Ріо. Ми завжди з ним, він хоч і плаває кролем і в нас різні задання, ми плаваємо разом.
– Тобто не обов’язково, що дівчата з дівчатами плавали?
– Ні. Ми стаємо на різні доріжки. Він десь мене підтягує, бо я тягнусь за ним, дивлюсь, як він пливе і намагаюся швидше. Ну от такий спаринг є у нас.
– Як багато і як часто доводиться тренуватися? Вдається суміщати з іншими заняттями чи весь час треба присвячувати підготовці до змагань?
– Це робота. Кожен день два рази в день тренування. Звичайно, коли ми після відпустки, то можна і по одному тренуванню, щоб розігнатися і ввійти в нормальний ритм тренувань. Потім по два тренування в день, дві години вранці плаваємо, дві ввечері. І тренажерний зал буває один раз в день, буває два.
– А є якісь планові відпустки? Час, щоб ви могли відпочити?
– Так, у нас відпустка скоро, тому чекаємо.
– Ще запитання про збори. Чи багато часу проводите в роз’їздах?
– Сама я живу в Києві. Якщо взяти рік, то, мабуть, більше ніж півроку я проводжу на зборах. В інших містах. Я вдома взагалі не буваю майже. Іноді ми приїжджаємо додому, а десь нагородження відбувається, теж туди їздимо. Вдома немає часу побути.
– Хто допомагає спортсменам під час тренувань? Тренер?
– Так, тренери. Тим більше коли ми на зборах, то там декілька тренерів займається. Тому коли потрібна комусь допомога, підкликав іншого тренера, допомогли, витягли того візочника, який вже закінчив. Всі завжди одне одному допомагають, бо звичайно, жінка-тренер не дістане чоловіка на візку.
– Чи спілкуєтеся ви з іншими паралімпійцями? Є відчуваєте дружню підтримку? Чи все ж таки дружби між спортсменами немає, а є повага і здорова конкуренція?
– Загалом всі дружать. Бувають якісь ситуації, але це, коли щось особисте. А так ми стаємо суперниками тільки коли виступаємо. А так взагалі спілкування є між собою нормальне. Заздрості немає, але іноді кажуть, от я хочу його обігнати, бути першим. Але вирішить все не те, що ти будеш казати, а те, як ти виступиш.
– Чи спілкуються між собою паралімпійці та олімпійці? Чи це як дві окремі громади?
– Нас не можна порівнювати. Це зовсім різна робота. Ми паралімпійці, вони олімпійці. Буває, я в басейні когось побачу, привітались, як справи. Але загалом не змішуємо, не говоримо про збори навіть, бо знаємо, що у когось більше можливостей, у когось менше, навіщо про це говорити, коли це може когось образити.
– Є думка, що паралімпійці показують навіть кращі результати, ніж олімпійці. Чи так це?
– Це не можна порівнювати, бо зовсім різні дисципліни. Бо олімпійці – це олімпійці, а паралімпійці – це паралімпійці. Не можна ж порівнювати бокс, футбол, ще щось. Це зовсім різні речі.
БАГАТО ХТО БОЇТЬСЯ РИЗИКНУТИ І НЕ ДУМАТИ ПРО РЕЗУЛЬТАТИ ІНШИХ СПОРТСМЕНІВ
– Розкажіть про враження від Ріо? І про змагання, і про умови, в яких Ви жили. Вам сподобався рівень організації?
– У Лондоні мені сподобалося більше по атмосфері на території. В Лондоні було веселіше, бо було видно, що люди приїхали змагатися. Тут теж, здається, приїхали змагатися, але чомусь така атмосфера не панувала. Я спілкувалася і з іншими спортсменами, вони теж кажуть, тут немає такого настрою, тут немає тієї атмосфери. Там було все жвавіше. Я не знаю, чому так. І територія ж гарна й велика. Й щодо проживання, у Лондоні було, наче схоже все, але теж прибирання тут було гірше. Номери такі підубиті трошки. Я коли жила в номері, то коли ми вдох із сусідкою ставали, то прохід між лажками був зайнятий і щоб обом пройти, треба було повертатися.
– А вам робили якусь культурну програму? Можна було поїхати на екскурсію чи до океану?
– Робили. Ті, хто завершив раніше змагання, їздили і до океану, і до статуї Ісуса, але ми встигли тільки до Ісуса, бо ми пізніше закінчили. Ми до останнього дня змагалися. Хто закінчив раніше, встиг більше побачити, хтось виїжджав сам, але групками, бо казали, що самим виїжджати небезпечно.
– А як, до речі, враження від статуї Ісуса?
– Класне. Велика. Тим більше, ми поки туди піднімались, коли проїжджали, я бачила, що нагорі вона зовсім маленька, не така, як собі уявляла, але класно. Великі хмари, правда, тоді находили. Тому для того, щоб зробити фото треба було чекати.
– Чи були якісь незвичайні випадки, якими точно запам'ятається саме ця Паралімпіада і саме в Ріо?
– Більше всього запам’ятається те, що творилося на трибунах. І Лондоні була підтримка, і там за всіх однаково вболівали, а тут, коли виходили бразильці, там грюкали ногами, плескали в долоні, там таке творилося. Я весь час знімала. Тільки-но бачу, що бразилець виходить у запливі, я камеру дістаю. І там неймовірний крик, так класно. Здається, ну чому вболівають тільки за бразильців так, але все одно приємно, що люди так вболівають. Я уявляла, якби в Україні такі змагання провели, чи була б така ж підтримка. Ось це запам’яталося, що люди вміють вболівати за своїх.
– Розкажіть про свої думки, коли йдеш перед запливом, а потім виграєш, здобуваєш нагороду.
– Ну це я вперше стала Паралімпійською чемпіонкою. Я завжди дивлюся на результат. Я не дивлюся, перша я, друга чи третя. Спочатку я дивлюся на час, нормально чи ненормально. Потім вже дивлюся, яка я прийшла. Цього разу я подивилася на результат, бо допливала я під одну руку, пливу і дивлюся в одну сторону. Ну все, я думала, що я друга, бо допливала я під одну руку, пливу і дивлюся в одну сторону. Я друга, бо там ніхто ще не доплив. І була впевнена, що по ліву руку, по яку я не бачу, там вже допливла світова рекордсменка цього запливу. І коли я допливаю, дивлюсь на табло і дивлюся на табло, що я перша, думаю, та ні якась помилка. Люди знущаються наді мною, адже це моя мрія, що відбувається. І потім я в сльози, тому що не вірилося довго, що я перша. Потім дивлюсь, що оновлюють остаточно табло і бачу-таки, що так, я перша. І тоді вже емоції. Просто не чекала.
– А цікаво, спортсмени змагаються з суперниками чи самі із собою більше, щоб покращити свій результат?
– Треба вміти з самим собою, тому що коли ти концентруєся більше на собі, це дасть більший результат, а коли ти думаєш про суперника, суперник вже стає сильнішим. Уперше я думала не про те, як пропливе Джесіка Лонг чи Слейтер, а думала, пропливу в своє задоволення і хай буде, як буде. І ось що вийшло. Але це вперше, багато хто боїться ризикнути і не думати, який час у того, у того. Ми порівнюємо завжди.
– А як ви концентруєтеся перед запливом?
– Тренер була зі мною, поки я одягалася, заспокоювала. Тому що я казала, що я хвилююся про те, що зараз там буде. Відволікала або навпаки казала, що концентруйся на собі і просто пройди цю дистанцію без думок, бо це теж відволікає: ти вже повільніше пливеш. Каже, якщо ти тренувалась на це, ти вже готова, просто повтори і все.
– Які емоції, коли грає гімн України?
– Я заспокоїлася перед нагородженням, не плакала, а потім зрозуміла, що зараз знову буду плакати. Але я собі казала тримайся. Нічого, співала. Приємно дуже було. Бо я іноді раніше бачила, як співає хтось, а я стояла на трибуні співала. І думала, як хочеться бути на тому місці і стояти на першій сходинці і співати гімн. Це була мрія – заспівати.
– За рахунок чого українська збірна зайняла таку високу сходинку? Як би ви оцінили рівень збірних інших команд. В України стільки нагород, бо такий високий рівень у нашої збірної?
– Рівень інших команд був дуже високий цього року. Бо навіть, коли китайці ще у півфіналах йшли на рекорди світу, ми вже думали, о Боже, що нас чекає. Але ми готувалися, не дивлячись на те, що тепер в нас бази немає в Криму. Дуже класна база. Там були і басейни, і стадіони, і те саме море, яке не завадить, морське повітря. Зараз треба було з того, що маємо, використовувати це якомога більше і тому ось так. Ми використали свої можливості і в нас вийшло, але, можливо, можна було б і краще, якби у нас була та сама база.
– Як Ви ставитесь до допінг-скандалу з Росією?
– А можна я не буду відповідати на це запитання.
ЧИ Я ДІЙДУ, ЧИ НЕ ДІЙДУ, БУДЕ ВИДНО НА НАСТУПНІЙ ПАРАЛІМПІАДІ В ТОКІО
– А взагалі вам сподобалося, як спортсменів-паралімпійців зустрічали після повернення з Паралімпіади?
– Так, дуже класно було. Бо зазвичай знаємо, що буде лінія, буде преса і все. А зараз багато рідних приїхали, тренери, всі з плакатами і квітами. Дуже приємно було. Тренери і рідні люди зустрічали й раніше, мене часто моя команда зустрічала в "Борисполі", але тут було масовіше. А може, й не тому було так красиво, а тому що запросили "зірок". Це вперше. Для нас заспівали пісню, ми співали гімн, коли тільки вийшли. Було класно.
– Чи задоволені ви тим, яку суму виплатять паралімпійцям за здобуті медалі?
– Просто хочеться, щоб їх зрівняли з виплатами олімпійців. Валерій Михайлович Сушкевич (Президент Національного паралімпійського комітету України – 5.ua) вже говорив про це, що він намагається зробити, щоб це було на рівні. Бо чому нас недооцінюють? Нам і менші призові, і менше фінансування на збори, щоб ми кудись поїхали за кордон тренуватися. Я не кажу про всі види спорту, у всіх по-різному, але у олімпійців фонд більше ніж в паралімпійців. І ось Валерій Михайлович намагається дійти до того, щоб це було на рівні.
– А скільки мають випатити за призові місця?
– За "золото" – $40 тис., за "срібло" – 26 і $18 тис. "бронза" (за "золото" на Олімпіаді-2016 спортсменам пообіцяли $125 тис., за "срібло" – $85 тис., за "бронзу" – $55 тис.). Нам заплатили одразу. Зазвичай ми тиждень чекаємо ще, але цьогоріч одразу. І це тішить, що не затримували, бо скоро відпустка. Хочеться відпочити вже.
– Ви вже знаєте, на що гроші витратите?
– Ще думаю, варіантів багато. У мене велика родина.
– А розкажіть якраз про свою родину.
– Мама, брат. Я весь час на зборах телефоную, коли якісь проблеми, брату. Він за мене старший, теж спортсмен, він мене заспокоює, коли у мене вже істерика, коли я вже не можу. Він мене підтримує. Мама теж піклується. Щоб Катя поїла борщику вчасно. Сестра двоюрідна у мене завжди вдома. Я іноді думаю, що треба щось зробити вдома, а я на зборах. Кожен день дзвоню їй. У мене всілякі доручення є.
– Які далі цілі перед собою ставите після цієї Паралімпіади?
– Зараз бути йти дорогою до Токіо, де відбудеться наступна Паралімпіада. Чи я дійду чи не дійду, буде видно у Токіо. Почнемо з Чемпіонату Європи, світу, а там вже буде видно, які результати й здоров’я. Але перед тренуваннями треба відпочити поки.
– І ще, ви, як спортсмен, порадьте, що треба робити, аби досягати своєї мети? А точніше, як себе змусити вставати і працювати на її досягнення?
– Десь не завжди є в самого сили сказати, що піднімайся і йди. Буває, допомагають рідні, коханий, направляють до того, що треба, ще трошки залишилося, або подумай про те, що до цього було, це що, все було дарма? Було стільки років тренування і зараз що, здатися? Допомагають слова рідних, коханого і це вже підштовхує, що треба ще трошки потриматися. І коли ось є результат, то розумію, що не дарма тримався, коли було важко, і що витримав усе і це не минуло дарма.
Людмила Горпинич, 5.ua
