На Покровському напрямку росіяни рухаються одразу в кількох напрямках – це в бік міста Новогродівка з населеного пункту Желанне, в бік Гродівки, а далі це Мирноград і Покровськ. І найголовніший рух – це у напрямку траси "Покровськ – Костянтинівка" або "Мирноград – Костянтинівка".

– На скільки там кілометрів підійшли? – відриваючись від запису стендапа, запитую я в Олександра – заступника командира групи.

– На 4,5. (Зараз, певне, вже ближче).

– Дістає все? – уточнюю.

– Все, – лаконічно відповідає Сашко. 

Про рокадну дорогу на Донеччині

– Хоча, насправді, по самій дорозі не прилітає – уточнюю я. Ми вже кілька разів нею рухалися, сама дорога вільна, можливо, окупанти хочуть зберегти цей логістичний шлях для себе, перерізавши його для армійців.

– Вони не дураки, вони готують собі певні можливості в майбутньому, бо вони розуміють, що ця дорога їм буде потрібна. Це називається рокадна дорога.

– Яка?

– Рокадна. Рокада – це дорога, яка йде вздовж лінії фронту і вона зазвичай використовується для швидкого перекиду резервів, озброєння та іншого. Це дуже цінна річ. Я певен, що над нею десь – ми не взяли "Цукорок" з собою – літає і "Орлан", і "Зала". Вони січуть, що відбувається, і визначають пріоритетні цілі. Тобто, якщо ми їдемо маленькою машиною, вона в умовах цієї траси не є пріоритетною ціллю.

– А навпроти машина, яка їде? – я вказую на військову вантажівку, затягнуту тентом.

– Також не є пріоритетною ціллю, тому що вона може їхати пуста, а от якби тут тралом везли танки...

– Я думаю, що тут танки не возять уже давно...

– Я для прикладу привів, от наші в Курську спалили два трали з танками, це вже круто.

– А тепер розповідайте, хто ви, що ви, – прошу я Олександра. Бо на позиціях, куди ми їдемо, буде явно не до того.

– Хто ми, що ми. Ми військовослужбовці Збройних сил України, нині виконуємо завдання від 169-го навчального центру, це "Десна", навчально-бойовий центр, до речі, декілька груп працює постійно на лінії зіткнення.

– Що вони роблять? Яка спеціалізація?

– По-різному, по-різному, у нас група інструкторів, яка виїхала з групою снайперів для виконання певних завдань. Ми зараз працюємо з "Привидом Бахмута".

Розмова з "Привидом Бахмута"

З "Привидом" – командиром групи снайперів окремої президентської бригади ім. Богдана Хмельницького я зустрінусь цього ж дня. Але трохи згодом. Після того, як ми побуваємо на передовій і поспілкуємося з пілотами, які також працюють у групі "Медоїд".

Спілкування з "Привидом" буде цікавим, насиченим і дещо несподіваним. 

Найперше, командир розповість мені, чому його підрозділ так назвали.

– Спочатку підрозділ називався "Привиди", але позаяк ми активно почали працювати і коли Олег Решетняк зняв про нас кіно і охрестив нас у цьому кіно "Привиди Бахмута"., то якось до нас причепилося "Привиди Бахмута", відтоді ми "Привиди Бахмута".

– Скільки ви за цей період з лютого 2023 року знищили противника? – уточнюю я.

– Безпосередньо на Бахмутському напрямку 867 осіб.

 – Прям точно?

– Точно, вівся облік в електронному вигляді, є бойовий журнал, в якому все чітко показували і фіксували тільки підтверджені цілі, – спокійно та впевнено відповідає командир. 

Як працюють снайпери на найскладнішій ділянці фронту

– Тепер ви працюєте на цьому, нині найскладнішому напрямку, найважчому, і тут постійно рухається фронт.

– Ділянка цікава, – погоджується "Привид". Цілі завжди у снайперів одні – це жива сила ворога, це знищення, високоточне знищення якихось ключових фігур, розрахунків, можливо, коригувальників, давайте відверто, на такі дистанції важливі цілі ворога не заходять, тому що вони якось, знаєте, тримаються навіть до 2 км на якихось КСП, але кулеметні розрахунки, які ми нищимо активно, відіграють важливу роль, тому що вони стримують психологічно наступ ворога, тому що якщо кулеметна точка знищена, то ворог уже розуміє, що не все так прикольно, як воно має бути. Ну і жива сила.

Ми зараз працюємо разом з "медоїдами", ми маємо тепер можливість бачити візуально, згори, корегування проходить у двох напрямках, вони корегують нас, взаємодія з підрозділом, з яким ми працюємо батальйоном, дуже чудова, хоч однозначно хлопці теж красавчики, відверто, з професіоналами дуже чітко працювати.

Я не можу не запитати про результати роботи "Привидів" уже на цьому, найгарячішому напрямку фронту.

– І скільки?

– Шеф рахує, він уже нарахував 37.

– Це за який період?

– За 6 днів.

Про "красиву роботу" снайпера

– Що таке красива робота снайпера? – уточнюю я, згадуючи, що Олександр – заступник командира групи "Медоїд", розповідав, що їхня відмінність від інших – це "красива ліквідація противника".

– Красива робота снайпера. Напевно, робиться з душею. Я пишаюсь тим, що я зміг зібрати таких пацанів, яких я безпосередньо навчав. Роблять вони це красиво, тому що вони знають своє діло, вони цього навчились і от те, що вони вміють, вони показують у роботі, тому це виходить красиво.

– А приведіть приклад такого "красиво" ось на цій ділянці фронту, де ви працюєте відносно нещодавно, – прошу я.

– Було таке, що хлопці починали працювати з 500 метрів і за проміжок доби фронт доходив до них на дистанцію 10 метрів, тобто вони отримали зустрічний бій на дистанції 10 метрів. 

– Це була штурмова група росіян? 

– Так, це була штурмова група в 11 осіб, яка вийшла безпосередньо на позицію, на якій були мої хлопці, тобто вони прийняли бій на 10 метрах і успішно.

– Ліквідували всіх?

– Всіх ліквідували, але маємо поранення одного. Робота снайпера ділиться на два напрямки: перший – точкове, високоточне знищення цілей. Це снайперський терор. Що це означає? За рахунок того, що знаєш: по тобі працює снайпер, штурм припиняється. Люди розуміють, що далі буде просто треш. Це працює дуже ефективно, якщо навіть ти не можеш знищити основну масу ворога, то ти робиш 2-3 влучних, вбиваєш двох із десяти – і штурм припиниться. За рахунок снайперського терору на дуже солідних і серйозних напрямках припинялися штурми. Звісно, основна роль снайпера – вона не полягає в тому, щоб стримати повномасштабний наступ якийсь. Так, ми можемо десь точечно, знищивши якісь там фігури, припинити його на певній ділянці, але за рахунок того, що наші сили включаються в це діло, ми як сигнал, що на певній ділянці припинивши, щоб наші суміжники могли завести туди людей, укріпити той напрямок. Тому що сам снайпер виходить з обмеженою кількістю набоїв, він не в змозі тримати 24 години повномасштабний штурм.

– Тут, я так розумію, ви штурми вже зупиняли. Бо їх тут дуже багато. 

– Так, тут велика інтенсивність, дуже багато цілей, але давайте так, враховувати той факт, що війна повномасштабна триває дуже довго і за цей період часу вони також навчаються, так, і працювати в деяких випадках по них дуже складно, тому що до моменту, коли вони ідентифіковують, що працює снайпер, у нас є пріоритет в роботі. Як тільки вони починають, то люди або залягають, або ховаються і починається оцей тир, ти починаєш шукати, вираховувати, де він може вилізти – і це складно. 

Як снайперам допомагає група "Медоїд"

– А вас хтось корегує?

– Так, у нас є група, яка називається "Медоїд".

– А як вони вас коригують?

– Вони бачать з неба те, що не бачать у батальйоні. Ми маємо можливість більше сконкретизувати в якомусь точному місці, деталізацію зробити їхніми очима, якщо ми впевнені, за ними щось не бачимо, ми їх просимо, вони виходять на точку і корегують. Якщо ми когось дістати не можемо, ми виходимо на наших друзів "медоїдів" і вони знищують це FPV-шечкою.

Ми такий собі мінісексуальний організм, – сміється "Привид", розповідаючи про співпрацю "Медоїдів" та "Привидів". Як я люблю казати, ми одне одного заміняємо, хлопці також знають свою роботу, з ними приємно працювати. Нам минулого разу дуже бракувало саме дронників, бо коли ми працювали, ми розраховували тільки на себе, і якщо ми когось не могли дістати, то той, кого ми не могли дістати, залишався живим. Нині ми в сукупності робимо так, що всіх, кого ми бачимо, ми знищуємо. 

– Я думаю, це достатньо гарне відео, – демонструючи те, що бачить у приціл снайперської гвинтівки, каже "Привид". На екрані – приціл і яскраво-помаранчева точка посередині.

– Мені цікаво, воно було таким тепленьким, а потім – бах.

– І воно впало, його вже немає, – простими словами пояснює ліквідацію ворога "Привид". Це ліквідація вже тут, на Покровському напрямку. 

Ми зараз такі, знаєте, як лікарі, поки робимо славно, плавно і себе образити не даємо. Якщо зараз ідентифікувати роботу нашої групи в чіткому напрямку, на якому ми працюємо, туди підуть спеціалісти, нам це поки що не треба, нам треба припинити. Коли треба буде і буде задача витягнути їхніх спеціалістів на нас, в нас для цього також є свої теми, і ми по них працюємо. Група за минулий рік ліквідувала 14 таких снайперів російських, тому до цього ми, в принципі, готові.

– Оце також, було тепленьке, тепленьке обличчя, чудово видно, – на екрані свого телефону "Привид" показує ще одне відео. Відео прицілу його "снайперки".

– А це обличчя?

– А там, бачите, воно зрізане? Бо там краска зверху. По рівню брів.

– Яка відстань це була?

– Десь 300-320 метрів. Але нам не цікаво на такій дистанції працювати.

– Чого?

– Дуже близько.

Який найрезультативніший постріл у "Привидів Бахмута"

–Тааак, а на якій дистанції зазвичай ви працюєте? 

– Ми працювали, починаючи з 70 метрів, у Бахмуті було таке, найдальший підтверджений постріл це був – "Альфа" зробив на 2800.

– Результативний?

– Результативний і про нього навіть британські газети написали. Це був підтверджений постріл, відеозапис. Як сказати, є постріли, які ми робили на 3200 з "Алігатор 14.5", але за рахунок того, що ми підтверджували влучання з допомогою дронів, не було чіткої відеокартинки, тому фіксований у нас – 2800.

Про роботу Mavic 3Т та РЕБів

Крім того, що ми ліквідовуємо наших ворогів, ми ще й корегуємо наших друзів. 

– Це як? 

– Є робота Mavic 3Т, вони бачать усе зверху. Що бачить снайпер? Бачить по фронту, якщо крони дерев закривають 3Тшки і теплові сигнатури не видно, по фронту вони між деревами можуть продивлятися, тому в період спостереження ми є також очима для тих самих мінометників, артилерії, ми їх корегуємо. Військовослужбовець піхотинець або штурмовик, він має можливість собі якийсь бліндаж-окоп вирити і з нього працювати, ми по більшій мірі працюємо з відкритих ділянок і основна наша задача на цей період є те, щоб не видати точку свого знаходження. В зв'язку з тим, що є багато термальних дронів, допомагає тільки зеленка, тому що зеленка не дає можливості їм знайти та ідентифікувати, але є такі ділянки, у яких ти все таки "палишся". 

Також наголошується, що "РЕБи допомагають, але давайте будемо відверті, працюємо ми без РЕБів тому що в нас на балансі підрозділу жодного РЕБу немає". 

– Є штатні, які нам видали рюкзаки з РЕБами, але коли снайпер виходить на позицію, цей рюкзак, вибачте, як гімно для мух, він просто притягує всі ці FPV-шки, тому хлопці сказали – шеф, вибач, але ми туди з ними не підемо. Основний засіб подавлення – це автомобільний РЕБ, тому що важлива тема це, під час заїзду і під час евакуації ми маємо бути захищеними. На жаль, ми цього не маємо. Отче наш, перехрестився – і вперед.

– Я так розумію, що ви любите свою роботу? – захоплено слухаючи "Привида", уточнюю я.

– Я? – посміхається у відповідь снайпер. Ні, ненавиджу, я взагалі хотів розводити свинок, знаєте, чесно. Насправді, я творча людина більше, і як по мені, то краще комусь щось розповідати і співати пісні, таке.

– А що, у вас не творча робота? 

– Тому вона і творча, але давайте відверто, я з 14-го року воюю, я трошки вже маю втоми в цьому напрямку. Але в нас вибору немає. Попри втому, ми всі натхненні. Знаєте, дуже складно перемогти державу, яка все життя воює, її дуже складно перемогти і хто б не робив цього, щоб не робили – завжди треба дивитися в основу держави, в витоки її, тоді думати, чи починати війну з ними чи не починати. Україна – це держава, яка ніколи нікому не програвала по факту, і зараз так само буде. Війна у будь-якому випадку закінчиться і, повірте, ми не будемо в програші.

У чому різниця між бійцями "Медоїдів" та військовими бригад ЗСУ

Заступник командира групи "Медоїд" Олександр:

– Також ми вивезли нашу групу FPV-ників, це як факультатив, зараз війна технологій дідусів, от ми ті самі дідусі, які завдяки технологіям вбивають р**ню, – це продовження нашої розмови з "Медоїдами", доки ми їдемо на позиції цих самих пілотів. 

– Якщо брати ваших дронників, факультативних, чим вони відрізняються від тих, що в бригадах Збройних сил тут? Є якась різниця? – намагаюся зрозуміти "особливості" роботи групи.

– Так, звісно, це дронники-ентузіасти, це наші кореші, які з нами їздять довіском, вони не є військовослужбовцями Збройних сил України, по різних причинах вони не можуть бути мобілізовані, буває таке. Зараз усі бояться мобілізації, а цих не можуть мобілізувати, тому вони самі обирають їздити і вбивати р**ню. Один малий із титановою пластиною в голові – це зять мого загиблого кореша, він сам з Донецька, а інший його кореш воював з початку війни, але з певних причин він не може бути мобілізований, тому вони їздять з нами і нищать р**ню, і на рахунку цих двох діточок вже така кількість зажмурених "валерчіків", що мама не горюй.

– Пане підполковнику, що група з 50 людей може зробити на найгарячішому напрямку фронту? – запитую я в командира групи.

– Якщо грамотно спланувати, то дуже багато.

– Наприклад?

– Знищувати ворога, не дати можливості просування на певному напрямку.

– Ще вони можуть красиво вбивати п***ів, – доєднується до розмови його заступник Олександр.

– Що значить "красиво"?

– Коли в нього залітає дрон. Або ти будеш спілкуватися з "Привидом", вони дуже красиво настрілюють п**ів. (Що таке "красива робота", в "Привида" я вже уточнила).

– А чого "Медоїд"? – запитую я під час невеличкої зупинки, коли бійці віддають піцу, що взяли у Покровську, групі евакуації, яка чергує неподалік "нуля", щоб якомога швидше стартонути туди, якщо будуть поранені.

– Падлюча тварина, нікого не боїться і противний, як собака, – демонструючи татуювання з "Медоїдом" на руці, відповідає Олександр. 

– Це ви такі?

– Так. Усіх їсть, усіх ображає, пиз…ть левів, користується величезною повагою серед фауни африканських та інших країн. 

Ми стрибаємо в авто і їдемо "найвеселішою" дорогою цього напрямку. Яку нині вже закрили. 

– Наша позиція, – вглядаючись у горизонт, де піднімається густий білий дим, уточнює Олександр.

– Схоже на КАБи, – кажу я.

– Так, КАБи всюди, страшно.

– Страшно.

Ми заїжджаємо в одну з численних посадок передової. І бійці, забравши з багажника піцу, прямують до пілотів. 

– Знаєш, це як турбота від мами – пояснює дорогою Олександр. Немає вареників домашніх, тому ми вирішили привезти піцу. Дві піци ми віддамо нашим дронникам і дві піци ми віддамо нашим сусідам, які поряд з нашими дронниками працюють, також дронники, просто тому що вони там декілька днів сидять і жруть всяку х*рню, тому...

Снайпер у 19 років вбив більш як 200 рашистів у Бахмуті

– Влад Фокс, він же Лис, людина з ідеальним почерком, – представляє свою команду і команду "суміжників" заступник командира. 

– З ідеальним почерком?

– Так, він на Бахмуті більше за всіх убив росіян. 

– Так, більше 200 п***ів. 

– Скільки тобі було років, Владе?

– 19.

– А це Вітя НАТО, Вітя хоче в НАТО.

Історії добровольців групи "Медоїд"

А потім ми знайомимося з "Дідом" та "Ісою" – тими самими двома добровольцями, які самі прийшли на фронт. Ліквідовувати окупантів. І в кожного на те були свої причини.

Пілот групи "Медоїд" "Дід":

"Мені було 17, ще не було 18-ти, тобто мені мало виповнитися тільки 18, жовтень, листопад, грудень, січень, у січні 2017-го року наче, я поїхав у "Правий сектор". 22-й рік. Мене мій тесть набрав і сказав, що війна почалась, давай щось робити. Він відразу пішов".

– В армію, в Збройні сили?

– Зараз. – "Дід" відвертається і витирає сльози. 

– Він живий? – уточнюю я, наперед знаючи відповідь.

"Дід" заперечуючи, махає головою.

– Ти розплакався? – запитує Олександр, котрий тільки підійшов до нас.

– Ага.

– Коли тесть загинув? – намагаюсь обережно уточнити я.

– Наступного дня після Великодня. 6 травня. Я йому написав, що зі святом, і все, а ввечері якось... Я ніколи не хвилювався ні за кого, тобто, важко це передати, є таке відчуття, коли пацики йдуть на вихід і ти розумієш, що ти не відчуваєш. А тут все якось... Я його не відвіз на вокзал зранку, Саня номер взяв командира, я сказав – обережно, там КАБи літають, FPV літають, обережно. Ні разу не казав цього, завжди завозив і забирав його після ротації. Ну і привітав його з Великоднем, а ввечері вже почав усім дзвонити, не виходить на зв'язок, я таким не займався. На ранок я вже домігся того, що зв'язалися з командиром їхнім, але мені не дали відповідь, дружина написала, що тато загинув, усе.

"Дід" знову відвертається від нас, щоб витерти сльози.

– Ми з Санею були знайомі. Перетиналися 2-3 рази і так далі. Потім уже вранці сказали, що батько загинув, ну і я…..

…..став невід'ємною частиною групи "Медоїд", яка убиває окупантів, – закінчує за "Діда Олександр.

– Я дуже хочу, тут є село Сокіл біля Очеретиного, хочу вбити там точно когось, як піде – продовжує свою розповідь "Дід".

– Чому саме Сокол?

– Там загинув батько дружини від КАБа, КАБ за 7 метрів від нього впав. І відтоді я з Санею вже в Харків їздив і сюди приїхав. 

– Тихо! – нашу розмову перериває крик пілотів. І вухо одразу вловлює шум, схожий на той, коли летіть літак.

– КАБи! – майже одночасно кажемо-видихаємо ми, притулившись до стін землянки (такий собі захист, але хоч щось). 

– Так і живемо. Ненавиджу КАБи, – каже "Дід".

– А хто їх любить? – сумно посміхаюсь я.

– У мене ПТСР на них – відповідає пілот. І я розумію, чому. Повз нас пролетів, над нами. Десь у бік траси.

Приходить черга "Іси" – ще одного добровольця – розповісти свою історію:

– Вперше я в 17 років поїхав до зони АТО, 18-19 рік я воював в Добровольчому українському корпусі. Почалася повномасштабна війна, я з ними брав участь у Київській кампанії, у Березанському районі, в Харківській області, ми штурмували Довгеньке разом з 95-ю, а потім вони зайшли до лав Збройних сил України, із них сформували 67-му окрему бригаду, а я залишився мілітарі-фрілансером. В Добровольчому українському корпусі я був командиром 3-ї роти 4-го батальйону, так, на початку повномасштабного вторгнення. З лютого по червень.

– Тобто, ви були, по суті, в штурмовиках, наскільки я розумію?

– Ну так.

– Самі ходили в штурми?

– Так.

– І як вам?

– Ну як? Страшно. Як війна. Потім я зрозумів, що це не моє.

– Чому?

– Розумієте, мабуть через те, що я пішов на війну в 17 років, я до війни з 2022 року став підходити більш з холодною головою, тобто, мені не потрібен адреналін, я приїжджаю сюди, як Женя, як Олександр, ми приїжджаємо сюди працювати, холоднокровно нищити ворога. Все. 

– Де ви народилися?

– В Туреччині.

– А коли в Україну переїхали? 

– В 2005 році. І все життя я прожив тут, вчився у школі, з 17-ти років воюю, зараз мені 24, ось моє життя, я провів 25 відсотків свого життя у війні. Я не військовозобов'язаний, я не громадянин України, але чомусь я тут. Я не скажу, я не буду казати: "О, давайте, ідіть, воюйте" – це справа кожного, ось, якщо людина хоче – вона піде. Це справа кожного. Але якщо вони не йдуть – це означає, що вони приймають наслідки того, що буде потім. Якщо ми не будемо воювати – це буде тривати до безкінечності. Треба шукати мотивацію, хоча, іноді, мені теж самому дуже важко знайти.

Як повідомляв 5.ua, "За день – до 15-20 штурмів": українські піхотинці тримають оборону під Часовим Яром.

Читайте також: Як гаубиця M777 і дрон "Фурія" палять російську броню на Мар’їнському напрямку – "Невигадані історії".

Дивіться також: 

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.