Володимир Сінклер народився 24 (за іншими даними – 21) січня 1879 року в Новому Маргелані (нині Фергана, Узбекистан).
Предки його походили з шотландського аристократичного роду, а в XVII ст. перебралися до Швеції. Один із пращурів, майор Малькольм Сінклер, служив у війську шведського короля Карла XII, брав участь у поході в Україну та Полтавській битві 1709 року, потім був зв'язковим офіцером при гетьманові Війська Запорозького Пилипові Орлику. В 1739 році, коли Малькольм Сінклер перевозив важливі документи з Константинополя (Стамбула) до Стокгольма, його перехопили й жорстоко вбили росіяни за наказом посла у Швеції Михайла Бестужева-Рюміна. Це стало однією з передумов початку російсько-шведської війни 1741-1743 років.
Сам Володимир Сінклер все життя, навіть за царських часів, вважав себе українцем, адже українкою була його мати. Сінклер закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище й Миколаївську академію Генштабу в Санкт-Петербурзі – з відзнакою. Брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. На початку революції в 1917-му служив начальником штабу 2-го гвардійського корпусу, отримав чин генерал-майора. За заслуги під час Першої світової був удостоєний ордена Святого Володимира IV і III ступенів, отримав чин генерал-майора – але вже за три тижні більшовики вчинили переворот.
Наприкінці 1917 р. Володимир Сінклер вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Служив у Генеральному штабі, брав участь у розробці планів бойових операцій. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського перейшов на бік Директорії УНР і в грудні 1918 року був підвищений до рангу генерал-поручника (відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта).
Під керівництвом Володимира Сінклера розроблявся план бойових операцій влітку 1919 року. Унаслідок більшовицьким військам не вдалося до підходу Галицької армії розгромити Армію УНР. Наступним етапом операції став похід на Київ і Одесу у серпні 1919-го, який увінчався визволенням столиці від більшовицьких військ. Наприкінці того ж року Сінклер виконував обов'язки начальника штабу Армії УНР.
Навесні 1920 р. Володимир Сінклер як головний військовий експерт від імені УНР входив у переговорну групу з Польщею про надання військової підтримки у війні проти більшовиків. Процес завершився підписанням у квітні 1920-го польсько-української військової конвенції про спільні дії проти більшовицької Росії – Варшавського договору, у рамках якого Польща, зокрема, визнала УНР.
24 квітня у Варшаві він поставив підпис під українсько-польською військовою конвенцією. За її умовами Польща мала допомогти звільнити територію УНР від "червоних" та постачати українські війська зброєю, амуніцією, спорядженням й одягом у кількості, необхідній для трьох дивізій. У розпал більшовицько-польсько-української війни, 3 липня 1920 року, Сінклер став начальником Генерального штабу УНР.
"Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го генерал-квартирмайстра – незадовго – Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця. А коли той кінець прийшов (в грудні року 1919), генерал опинився в Польщі. Але знаю напевне, що коли з кінцем року 1920-го наша Армія була в Польщі інтернована, генерал одразу ж дістав дуже поважні пропозиції від польських військових кіл. Справа йшла про високе становище в Міністерстві військових справ. І от що мені пізніш у Варшаві оповідали добре поінформовані люди: на всі польські пропозиції генерал Сінклер мав одну відповідь: "Бачте, я нічого не мав би проти, але ж я дав покійному Тютюнникові (імовірно, мовиться про генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника – ред.) слово чести. Ні, не можу", – згадував про генерала поет Євген Маланюк, який також служив в Армії УНР.
Після поразки Української революції, відмовивши на всі пропозиції поляків, Володимир Сінклер полишив військову службу. У Польщі, щоб прогодувати себе та родину, кілька разів змінював і місце проживання, і професію.
Працював маркером на вугільній копальні, кондуктором на залізниці. Але зв'язки з українською політичною еміграцією не припиняв – був учасником емігрантських гуртків та організацій, виступав із лекціями з військової педагогіки. Неодноразово відмовлявся від пропозицій вступити на службу до польської армії, оскільки вважав себе українським патріотом.
З 1939 року через серцеву хворобу Володимир Сінклер більше не зміг заробляти на життя. Він пережив Другу світову війну – але це вже була зовсім інша людина, тяжко хворий 66-річний чоловік.
І коли радянські війська прийшли на зміну нацистським окупантам на території Польщі, 13 березня 1945 року в місті Катовіце Сінклера заарештували бійці СМЕРШу 1-го Українського фронту.
Взагалі офіційно задачею СМЕРШу під час війни було викриття іноземних шпигунів у СРСР. Однак за фактом ця репресивна організація працювала на знищення "антирадянських елементів", тобто будь-кого, хто виражав найменший сумнів у правильності радянської системи. Жертвами СМЕРШу часто ставали навіть ті ж таки червоноармійці, запідозрені у страху перед ворогом або втечі з поля бою.
Більшовики вбачали в немічному чоловікові небезпечного ворога, представника "українських закордонних націоналістичних кіл". І вже 4 квітня його вивезли до Лук'янівської в'язниці Києва у розпорядження НКВС.
Після нетривалого слідства було підготовлено звинувачувальний висновок, у якому для Сінклера вимагали вищої міри покарання. Військова ж прокуратура Київського військового округу запропонувала засудити його до 10 років виправно-трудових таборів "за антирадянську діяльність". Це однаково стало би смертним вироком, адже прокурори розуміли, що з таким станом здоров'я живим колишній генерал із таборів не вийде.
Але вердикту суддів Володимир Сінклер не дочекався – в кінці 1945-го, а за іншими даними 16 березня 1946 року, він помер у лазареті Лук'янівської в'язниці від інфаркту.
Кубанець Василь Прохода, підполковник Армії УНР, який був засуджений до 11 років ув'язнення, згадував:
"У генерала Сінклера було хворе серце. Мені довелося лежати на підлозі поряд із ним. Він часто скаржився на біль у серці, сумно висловлюючи свої думки: "Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може й її ці "великодушні переможці" посадили також до в'язниці. Мабуть, скоро помру. А так не хочеться здохнути, як пес, у цій проклятій тюрмі". Одного вечора він дістав сердечний припадок і помер майже на руках у мене, коли я допомагав йому вигідніше положити голову".
Український генерал Володимир Сінклер пішов із життя в Лук'янівській тюрмі Києва, але покласти квіти на його могилу неможливо – точне місце поховання невідоме, як і безлічі інших жертв комуністичного режиму.
Читайте також: "Давили танками "швидкі" і стріляли в дітей": як Москва помстилася Баку за бажання вийти з СРСР