НА ЯКІСЬ ТАКІ МАЛЕНЬКІ ТРУДНОЩІ МИ НЕ ЗВЕРТАЄМО УВАГУ, ЙДЕМО ТІЛЬКИ ВПЕРЕД
– Ми сьогодні будемо говорити із нашими чемпіонами, із нашими надлюдьми, яких багато хто називає останній місяць у соціальних мережах, в Інтернеті, та й чого гріха таїти, між собою. Паралімпійська збірна сьогодні у вигляді двох людей буде у програмі "Рандеву". Поруч зі мною нині рада вітати Олю Свідерську. Олю, доброго дня.
Ольга Свідерська: – Доброго.
– Я зазначу, що Оля в нас плавчиня – дві бронзи та срібло в Ріо. Я зазначу, що 25 наших золотих медалей цього року – це плавання, тому Оля яскрава представниця плавального, так би мовити, цеху.
Ольга побила свій власний світовий рекорд на дистанції 150 метрів. Новий результат становить – 2:54:14. Її середня швидкість плавання – 3,1 км/год.
Тарас Дутко отримав три золота та два срібла на Паралімпіадах у цілому. Одна із золотих медалей цьогорічна – футбол серед спортсменів із наслідками ДЦП, формат гри "сім на сім", тривалість 60 хвилин.
За 5 матчів у Ріо команда Тараса забила 16 голів, пропустивши всього три.
Олю, для того щоб глядачам більше розкрити про всю нашу чемпіонність цьогоріч, я маю назвати декілька фактів, вони ексклюзивні, те що ми підрахували в "Рандеву", цього ще ніхто не робив, але ці факти вражають. Олімпійські ігри – 7 медалей за 22 роки, Паралімпійські ігри – 67 медалей за 18 років. Якщо ж порахувати тільки золоті медалі паралімпійців за всю історію виступів збірної, то вони дорівнюють кількості медалей усіх ґатунків, що наші олімпійці отримали за останні 25 років нашої незалежності. Ось такі факти. Знаєте, коли зустрічали перший етап, першу команду, яка повернулася з Ріо, паралімпійців, голова Паралімпійського комітету сказав, що всі ці успіхи, які зараз, це "всупереч", а не "завдячуючи".
О.С.: – Це "всупереч", але ви знаєте, є певні нюанси. Ми як спортсмени в підготовці на якісь труднощі не звертаємо увагу, тому що в кожного паралімпійця є якісь свої мрії, якісь свої бажання. Це якийсь такий потяг, який мчить вперед. Тому на якісь такі маленькі труднощі ми не звертаємо увагу, йдемо тільки вперед.
ЯКЩО ВИ СЕБЕ ЗМОЖЕТЕ ПОДОЛАТИ, ТО ВИ ЗМОЖЕТЕ ПОДОЛАТИ БУДЬ-ЯКОГО СУПЕРНИКА
– У чому ваша мотивація, як ви знаходите в собі ці сили, чим ви себе мотивуєте?
О.С.: – Ну я вам скажу, що з дитинства любила воду, плавати. Тому коли в мене в місті відкрився басейн і група "Інваспорт", батькам порекомендували для реабілітації записати мене туди. Я взагалі була в захопленні від цього всього. І вже підростаючи – в нас же є спортсмени, які вже були в збірній, тому я бачила приклад, бачила, з якою наполегливістю вони тренуються, – я думала: "я теж так хочу". Чому б ні? Я теж це зможу.
– Тобто це фактично боротьба із самим собою, я правильно вас розумію?
О.С.: – Так , це боротьба кожен день, день за днем. Як кажуть наші тренери: ваші медалі на змаганнях – це не тільки ваші рекорди – перші, другі, треті місця. Якщо ви себе зможете подолати, то ви зможете подолати будь-якого суперника.
– Мені хотілося б, щоб ви розказали вашу історію. Як ви стали людиною з особливими потребами? Що це була за історія?
О.С.: – Взагалі-то, при народженні я отримала травму, а далі це було просте життя, при якому батьки, зараз це я усвідомлюю, докладали надзвичайних зусиль, щоб я відчувала себе звичайною людиною. Я знала, що вибираючи спорт… Я навчалася – в мене є освіта, диплом – тому я не вибирала якийсь один шлях. Спорт це… Ти не можеш знати, як буде далі. Сьогодні ти на коні, сьогодні ти призер, чемпіон і всі тебе пам’ятають, завтра – ніхто не знає, що може трапитися, тому є маса варіантів для життя, для розвитку.
ПАРАЛІМПІЙСЬКУ ЗБІРНУ УКРАЇНИ ЗНАЮТЬ У ЦІЛОМУ СВІТІ ЯК СИЛЬНУ, НЕПЕРЕМОЖНУ КОМАНДУ
– Тарасе, де ви шукали сили і натхнення, і питання, що це було "всупереч", а не завдяки певним нашим організаційним моментам, фінансам, які були, і майданчикам, яка ваша була мотивація? Чому так? Чому маємо таку шалену кількість нагород?
Тарас Дутко: – Для мене мотивація така – виступаючи за збірну команду України, це вже є певний рівень. Для цього треба шукати мотивацію для перемог. Україну знають у цілому світі як сильну, непереможну команду і знають ще футбольну нашу команду, знають, що це дуже сильна команда.
– Саме паралімпійська?
Т.Д.: – Саме паралімпійська збірна команда України.
– Тому що, як ми пам’ятаємо, жодного очка наші хлопці не завоювали.
Т.Д.: – Було й таке. Натхнення і бажання, виступаючи за країну, воно володіє тобою. Приходилося доводити це в Бразилії.
– Кажуть, що футбол, взагалі футбол як опція, це така величезна кількість фарту має бути присутня, не тільки вміння, для того щоб перемогти. Це була виключно технічна, фізична перемога чи все ж таки фарт був теж на вашому боці?
Т.Д.: – Ну я скажу, що Іран ми переграли тактично. Якраз у цій грі в нас було менше фарту, чим у Ірану, дуже багато моментів не забили, дуже багато. Але була справедливість футбольна. Перемогли в додатковий час, тим вона була заслуженіша, важливіша, цікавіша.
– Коли дивитися ці кадри, які думки в голові?
Т.Д.: – Знаєте, я не дивлюся ці кадри.
– Серйозно? І навіть не переглядали.
Т.Д.: – Ніколи.
– А чому так? Поясніть.
Т.Д.: – Ну напевно важко чи не хочеться. Я не переглядаю.
– Хвилюєтеся?
Т.Д.: – Так, я хвилююся багато, тому я не переглядаю.
– Я розумію, що ви дуже коректна людина, зараз не будете давати якісь поради нашій збірній з футболу, але от коли дивитеся їхні матчі… Їхні матчі, до речі, дивитеся?
Т.Д.: – Звичайно, дивлюся.
– А в чому зараз основний мінус нашої збірної?
Т.Д.: – Я не скажу, що є мінуси.
ВСІ СУПЕРНИКИ, ВСІ КРАЇНИ СИЛЬНІ, ВСІ ГОТУЮТЬСЯ – КОЖЕН СПОРТСМЕН, КОЖНА КРАЇНА. ВСІ ВКЛАДАЮТЬ УСЕ НАТХНЕННЯ І ЯКІСЬ СВОЇ БАЖАННЯ
– Немає? Чому ж програємо?
Т.Д.: – Ну колись програємо, колись виграємо. Футбол така гра, що тільки одна команда перемагає. Що стосується національної збірної, програли три гри, значить програли все життя. Занадто багато було поставлено на цей турнір, хлопці досить непогано грали, але було й невезіння. Хоча в нас є багато і інших збірних. Взяти пляжний футбол – цього року став чемпіоном Європи, а ми про це не кажемо. Національна збірна з футзалу дійшла до чвертьфіналу, це також успіх українського футболу. Кажучи про молодіжні – також грають. І студентські команди. Це також національні команди, тут також є успіх.
– Коли дивилася шматок відео ваших виступів, ненароком натрапила в Інтернеті на коментаторів-росіян, і вони сказали, що якби вони брали участь, то не пасли б задніх це точно, в багатьох видах спорту, де вони були дискваліфіковані. Давайте по-чесному, це дійсно так? Олю, до вас теж запитання. Чи важко сказати?
О.С.: – Важко сказати. Якби Росія приїхала, ми не знаємо, який у неї був би результат – чи гарний, чи поганий. Так, Росія – сильний суперник. Взагалі всі суперники, всі країни сильні, всі готуються – кожен спортсмен, кожна країна. Всі вкладають усе натхнення і якісь свої бажання. Ми маємо те що ми маємо, а гадати, так чи ні, це вже хай аналітики гадають.
– Тарасе, що ви скажете?
Т.Д.: – Кажу на рахунок футбольної збірної Росії. Так, це дійсно сильний суперник, це одні з наших конкурентів. Останні два роки ми з ними конкурували на Чемпіонаті Європи за перші місця, на Чемпіонаті світу також. На Чемпіонаті світу ми поступилися їм у фіналі, на чемпіонаті Європи ми виграли у них. Але тим не менше, ми готувалися до олімпіади проти Росії, і ми знали, як її можна перемогти, як можна з нею грати. Якщо враховувати збірну Ірану, то ми не бачили і не знали, як з нею можна буде зіграти, як грати та перемагати.
– Олена Акопян – паралімпійська призерка з плавання, біатлону та лижних гонок – заявила в одному з інтерв’ю: "На моєму шляху двічі були Паралімпійські ігри – в Сіднеї та Атланті – тоді ми були зрівняні з олімпійцями, однак потім все змінилося, почалися питання, звідки така дискримінація. Сказали, що у нас багато медалей, а у них немає грошей. Ми привезли занадто багато медалей". Ви відчуваєте цю дискримінацію, і наскільки зараз перемога на Паралімпійських іграх може змінити хід історії, якщо існує безумовно така дискримінація? Це питання вже до вас обох.
О.С.: – Якщо чесно, то є така дискримінація. Так, усі кажуть,що ми дуже велика команда і, наприклад, якщо ділити те саме плавання, у нас є 14 класів і в кожному класі представлені свої спортсмени, тому всі вважають, що нас і так багато, в нас буде багато медалей. Але це такий же досвід…
ЩО СТОСУЄТЬСЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЛЮДИНИ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ І ПОВНОЦІННОЇ ЛЮДИНИ, НА ДАНИЙ МОМЕНТ ВОНА ІСНУЄ НЕ ТІЛЬКИ В СПОРТІ. ВОНА ІСНУЄ В ЖИТТІ
– Слухайте, який досвід? Виникає запитання, ви жалієтеся постійно, приходите в наші ефіри – у нас були представники олімпійської збірної, які жаліються, що у них постійно все не так, тож медаль золоту не змогли завоювати. А тут така велична кількість медалей, і люди всім задоволені і дуже рідко на щось жаліються.
О.С.: – Взагалі-то, не сказала б, що у нас завжди все так. Є моменти, але ми з цим боремося. Кажуть, що люди з обмеженими можливостями. Так, ми загартовані до якихось складнощів, ми їх, можливо, не так беремо до серця, ми йдемо далі і в нас є цілі.
– Якщо дійсно така дискримінація існує, чи може зараз результат Паралімпійських ігор, який усіх вразив, змінити взагалі хід історії і прибрати цю дискримінацію?
Т.Д.: – Ну Олену я знаю і пам’ятаю – ми разом виступали в збірній. Це сильна людина, дійсно. Що стосується дискримінації людини з обмеженими фізичними можливостями і повноцінної людини, на даний момент вона існує не тільки в спорті. Вона існує в житті. Бар’єрність не забрана. Подивіться на об’єкти, що будуються – немає пандусів. Працевлаштування – тут повна дискримінація. Якщо ти не зможеш виконувати певну роботу – ніякого підходу не буде. А на рахунок спорту і на рахунок виплат – складається таке враження, що люди, спортсмени-паралімпійці – це люди не другого, а третього сорту. Тому що якщо взяти виплати премій олімпійцям і паралімпійцям – це в три рази менше, не в два, а в три рази менше. Таке складається враження, що нам, паралімпійцям, заходячи в магазин, хліб, м’ясо продається в три рази дешевше. Йдучи на автозаправку – бензин також чи проїзд в транспорті – в три рази дешевше. Такого немає.
– Ви не пробували, коли ці люди тиснуть вам руку і кажуть: "панове, ви здобули такі результати", ті, які вирішують це питання, не пробували їм це в обличчя казати?
Т.Д.: – Ви знаєте, в нас і шансів не було. Скажу чесно, по прильоту в аеропорт "Бориспіль", коли зустрічав там і міністр спорту, і перше що він сказав – ми вам виплатили гроші.
– Типу вони вже на картках?
Т.Д.: – Вони вже на картках, так. Дуже приємно звичайно, що це виплатили. Я думаю, що виплатили тому, що суспільство підняло питання.
НАШИМ ТРЕНЕРАМ АБСОЛЮТНО НЕ ВИПЛАТИЛИ ЖОДНОЇ КОПІЙКИ. І НА СЬОГОДНІШНІЙ ДЕНЬ Є ТАКА СИТУАЦІЯ, ЩО МОЖЛИВО НЕ ВИСТАЧИТЬ ГРОШЕЙ – І НЕ ВИПЛАТЯТЬ
– Тарасе, а наскільки нагороди відрізняються? Я зараз маю точні цифри, ну ви як ніхто, напевно, знаєте. Олімпійці отримують 125, 85 та 55 тисяч доларів за свої медалі. Паралімпійці отримують – чи правда це, панове – 40, 26 та 18 тисяч доларів за свої відповідно до ґатунку.
Т.Д.: – Так, це правильно. На жаль, коментувати далі чи аналізувати ми не маємо права.
– Кажуть, з 2018 року будуть рівні виплати.
Т.Д.: – Не знаю, до 2018-го треба дожити і завоювати там певну кількість медалей. Нашим тренерам абсолютно не виплатили жодної копійки. І на сьогоднішній день є така ситуація, що можливо не вистачить грошей – і не виплатять. Я звертаюся до керівництва, до Міністерства спорту, Міністерства фінансів, Кабінету міністрів – просимо вирішити цю проблему.
– А чому так?
Т.Д.: – Ми не знаємо, чому так.
О.С.: – Це не в нашій компетенції, але така ситуація є, тому ми дуже б не хотіли… Це наша спільна робота – тренерів і спортсменів – і ми хочемо, щоб і їхню працю не забули.
Т.Д.: – Також я хочу звернутися до керівництва держави і Міністерства спорту – на сьогоднішній день існує така ситуація, що люди-спортсмени у штатних командах збірних України не стоять на штаті, тому що їх не вистачає.
– Що мається на увазі?
Т.Д.: – Тобто вони офіційно не працевлаштовані, а якщо й працевлаштовані, то не на повну зайнятість або на часткову. Це велика проблема. Люди, виступаючи вже на Чемпіонаті світу, перемагаючи, здобувають певні нагороди, медалі для країни – не вистачає штатних одиниць для того, щоб вони отримували хоча б мінімальну зарплату.
– Давайте про зарплату. Жан Беленюк у нас був у гостях, 108 тисяч гривень він на місяць отримує в якості зарплатні, давайте поговоримо про те, скільки паралімпійці отримують.
Т.Д.: – Не хочеться говорити конкретно – в сто разів менше.
– Говоріть конкретно, а чого приховувати. Ми можемо поритися або зателефонувати дізнатися, це ж відкрита інформація.
Т.Д.: – Я за Жана Беленюка дуже радий, я йому не заздрю. Я за нього радий.
– Тарасе, яка це сума? Це приблизно дві тисячі, наскільки я розумію?
Т.Д.: – Ну приблизно.
– Тобто паралімпійський чемпіон може сміливо, повернувшись до України, мати дві тисячі гривень зарплати на місяць і жити далі до наступної олімпіади, поки він знову не виграє якусь так кількість грошей?
Т.Д.: – Ну приблизно так.
З’ЯВИЛИСЯ В НАС ІНТЕРВ’Ю ДЕЯКИХ "ГЕРОЇВ", ЯКІ ВИЛИВАЮТЬ БАГНЮКУ НА ЗДОБУТКИ УКРАЇНСЬКИХ ПАРАЛІМПІЙЦІВ. ЦЬОГО РОБИТИ НЕ МОЖНА
– Зрозуміло.
Т.Д.: – І ще одне я хочу сказати. Паралімпійська збірна приїхала з Ріо, здобувши велику перемогу, дійсно велику перемогу. Зараз медіа надає дуже багато уваги – славить, дякує, бере багато інтерв’ю, розказує-показує. Але також паралельно з’явилися в нас інтерв’ю деяких "героїв", які виливають багнюку на здобутки українських паралімпійців. Цього робити не можна.
– А який може бути бруд, Тарасе, ви про що?
Т.Д.: – Ну є вже дуже багато спортсменів, деякі ображені, що не поїхали на Паралімпіаду, а якщо поїхали, чому їм виплачують... Я звертаюся і до вас, і до інших медіа. Якщо ви патріоти, українці – не робіть цього. Не виливайте бруд. Я знаю, що і після Олімпіади на олімпійців було багато вилито. Людині задали питання, чи ви думаєте змінити громадянство. Він каже, що ніколи навіть не задумувався, а вже перекрутили, що він вже міняє громадянство.
– Так ми його про це питали, до речі. Він сказав, що такого не було, що це вирвано з контексту фрази.
Т.Д.: – Так само зараз починають виливати багато бруду і на паралімпійський спорт. Медіа це підхоплює і показує державі, людям, а цього не потрібно робити, тому що паралімпійці старалися, здобували цю перемогу великими зусиллями.
ДЯКУЮЧИ СПІЛЬНИМ ЗУСИЛЛЯМ, ПЕРЕМОГАМ НА СХОДІ, НАШИМ ПЕРЕМОГАМ – УКРАЇНА ВИРВЕТЬСЯ І СТАНЕ МІЦНІШОЮ ДЕРЖАВОЮ І БУДЕ КРАЩЕ ЖИТИ
– Я коли прочитала думку одного дописувача у Facebook, до речі, здається, це було після вашої перемоги, він написав – вояка на Сході, сидів в окопі, фото обличчя немає його, просто в окопі пістолет, він ось так от зробив палець, в нього був маленький телевізор якийсь, маленький передавач і він дивився там цей футбол. І він написав: "пацани, серце болить, дуже вам дякую, я б такого ніколи в житті не зміг, те що можу – стояти ось тут в окопі з автоматом". Шалена кількість людей, які воюють в АТО, були реально вражені цим результатом. І мені здається, що подекуди ваша робота там, на Паралімпійських іграх, можливо, я не права, Тарасе, ви зараз мене виправите як чоловік, вона дещо схожа на тих, хто воює там за ті мізерні гроші, ризикуючи власним життям. А тут ви ризикуєте фізичними якимись речами і віддаєте всіх себе. Що скажете?
Т.Д.: – Ну що сказати, ці хлопці, які пішли захищати країну на Схід, на війну – я не кажу, що це АТО – це дійсно герої. Для мене вони герої більше, ніж я спортсмен. Вони ризикують найголовнішим – своїм життям і здоров’ям, вони захищають таких як ми, захищають батьків, захищають дітей, захищають територіальну цілісність держави. Я скажу більше. Ця перемога – хлопці на Сході, вони надихали нас. Я патріот своєї держави. Можна це назвати і по-іншому – націоналістом, бандерівцем, але я цим пишаюсь. Ті хлопці дійсно справжні патріоти, справжні герої. І я казав, що ця перемога, всієї Паралімпійської збірної, вона присвячується перш за все їм. Я думаю, що дякуючи спільним зусиллям, перемогам на Сході, нашим перемогам – Україна вирветься і стане міцнішою державою і буде краще жити.
– Хотілося б поговорити про пристосованість в Україні до життя людей з обмеженими можливостями. Зараз якраз дзвонить мені людина, яка просто на своїх загальних засадах зрозуміла, що з цим треба щось робити, ми зараз із нею поспілкуємося.Пане Василь, мої вітання.
У НАШИХ ПОЛІТИКІВ БАГАТЬОХ Є ЛОЗУНГИ ВСЯКІ "ВІЗЬМИ І ЗРОБИ". ТАК ВОНИ ВСІ БЕРУТЬ, АЛЕ ЧОМУСЬ НЕ РОБЛЯТЬ
Василь Чубирко, активіст-волонтер, побудував пандус за власний рахунок: – Слухаю вас.
– Доброго дня, мене звуть Яніна Соколова, це програма "Рандеву" на "5 каналі", у мене в гостях зараз дві людини, які є представниками Паралімпійської збірної, наші чемпіони. Ми тут взялися тему обговорювати пристосованості міста, України, ну взагалі нашої інфраструктурної частини до людей з особливими потребами. По-перше, хочемо вам потиснути руку, віртуально, за те що ви зробили, виділивши свої гроші. Хотілося б декілька слів від вас, наскільки взагалі це складно в діалозі із владою, і чому ви взялися за це самі, а не зателефонували чи сходили до мерії і не попросили цих людей врешті зробити щось, аби людям з особливими потребами жилося краще?
В.Ч.:– Дякую, Яніно. Якщо дозволите, я б хотів перш за все подякувати цим людям, цим героям, які сидять у вас, за той їхній подвиг, який вони зробили нещодавно і про який говорить майже увесь світ, про збірну України, про Паралімпійську збірну.
– Вони дякують, Василь.
В.Ч.:– Вони заслуговують на найкраще відношення, на найкращу співпрацю, вони дійсно є одними з найкращих людей України.
– Це правда.
В.Ч.:– По-друге, на рахунок того, чому ми не пішли. По-перше, був обмежений час, по-друге, якось так з практики склалося, що якщо хочеш щось зробити, то як правило робиш це сам, нікого не питаєш. Хочеш, щоб воно нормально вийшло – візьми зроби сам. Там у наших політиків багатьох є лозунги всякі "візьми і зроби", щось я таке чув…
– Є таке, майже у всіх.
В.Ч.:– Так вони всі беруть, але чомусь не роблять. Не хочеться ні піару, ні оцих всіх… а хочеться показати приклад, як можна робити, а не лише брати.
– Давайте цифрами, для того щоб було зрозуміло.
В.Ч.:– Я надіюся, що це був гарний приклад того, що можна зробити все швидко і якісно, щоб ці люди відчували себе такими як всі. І жили в нашій країні нарівні з усіма.
– Пане Василю, пандус, який ви побудували, наскільки я розумію, 80 тисяч гривень коштує, так?
В.Ч.:– Трошки дешевше, це завищена ціна, там десь 50-60 тисяч, щось таке.
– Один пандус?
В.Ч.:– Так-так.
– Зрозуміло, ми вам дуже дякуємо. Сподіваюся, що ваш приклад дійсно буде надихаючим і для людей, які мають гроші в цій країні, і для тих, хто має владу в цій країні. Мені здається вони інколи пересікаються між собою, правда? Дякую.
В.Ч.:– Дякую вам за дзвінок, передавайте привіт хлопцям і дівчатам, вболіваємо і переживаємо за них.
– Дякую пане Василь, гарного вам дня.
Ось така історія. Ну це один пандус – одна людина. Я думаю, що знайти людей, які б змогли це зробити, в нашій країна нескладно, мені здається. Але чомусь ця проблема так от стає руба. Ще була одна історія, історія з відомими людьми, які пробували день побути в інвалідному візку, ви дивилися? Напевно, це відео було достатньо розтиражоване.
О.С.: – Так.
ЧОЛОВІКИ НА ДЖИПАХ ВИРІШУЮТЬ, ЩО З’ЇЗДИ ЗРОБЛЕНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВОНИ ТАК ПЛАВНЕНЬКО СВОЇМ КОЛЕСИКОМ ЗАЇХАЛИ І НЕ ПОГНУЛИ ДИСКИ. НІХТО НЕ ДУМАЄ, ЩО ТУТ МОЖЕ З’ЇЖДЖАТИ МАМА З ДИТИНОЮ, З ВЕЛИКИМ ВІЗКОМ, НАВАНТАЖЕНИМ ПРОДУКТАМИ, ТИМ БІЛЬШЕ ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕСУВАЄТЬСЯ НА ВІЗКУ
– Такий один день в інвалідному візку. Моя знайома Ірена Карпа, з якою ми дружимо, теж брала участь у цьому експерименті. Ми зараз спробуємо почути, що вона відчула, увімкнувши її із Парижа, вона там мешкає, займається культурою, представляючи Україну. Давайте подивимося маленький фрагмент її виступу.
Ірена Карпа: – Вижити не можна, тому що я покаталася, буквально, може ми навіть годину не знімали, в мене неймовірно боліло все. Ти не можеш просто собі виїхати і поїхати з околиці, з якоїсь Борщагівки на Хрещатик, піти в книгарню. Тобто в нас якраз був той експеримент, що від мерії міста ми просувалися до книгарні на бульварі Хмельницького і потім до Золотих Воріт. По-перше, Київ дуже горбистий, це вже доволі важко пересуватися, бо ти не по рівній поверхні їдеш. Причому зовсім немає, є, але дуже рідко, з’їзди з бордюрів плавні. І як правило вони запарковані, тому що чоловіки на джипах вирішують, що ці з’їзди зроблені для того, щоб вони так плавненько своїм колесиком заїхали і не погнули диски. Ніхто не думає ніколи, що тут може з’їжджати навіть мама з дитиною, з великим візком, навантаженим продуктами, тим більше людина, яка пересувається на візку. Це було неймовірно важко, тобто я не могла сама заскочити на жодний бордюр, я просила якихось випадкових перехожих, до їх честі, багато хто допомагав. Не знаю, можливо, було й видно, що це все постановка, що все це знімали камери і все-таки я там така чувіха в мейкапі. Тобто це не якийсь там літній дідусь чи там за 40 жінка, яка буде в простому звичайному міському одязі. Тому хто знає, як люди поведуться в цій ситуації. Хоча мені віриться, що після Майдану рівень емпатії дуже-дуже сильно зріс і зараз байдужості такої, як раніше, на вулицях немає, тобто до тебе підійдуть спитають, чим допомогти. Але абсолютно нереально, навіть з людиною, яка допомагає, спуститися, скажімо, в підземний перехід. Оце пам’ятаєте, які є з червоного мармуру якраз з Хрещатика до бульвару Хмельницького. Там просто якийсь божевільний кут. Дуже мало де є пандуси пристосовані, тобто вони мають бути всюди, у будь-яких установах – і державних, і комерційних, куди людина може заїхати в кафе, зайти… У громадський транспорт – не знаю, не буду казати, в метрополітені є якийсь співробітник, який людину на візку ймовірно допоможе спустити, але немає ліфтів, наприклад, як у Барселоні є ліфти, і ти знаєш на якій станції є цей ліфт, на якій немає, і будучи з дитячим візком чи будучи на візку самому можеш спуститися. У Парижі, до речі, цього немає, ліфтів немає. Тобто я не буду казати, що це є в кожному місті. Я зараз можу багато порівнювати Київ і Париж, тому що я живу зараз тут. Тут, до речі, теж, я не можу похвалитися, що тут якесь дуже класне відношення до інакших людей. Тобто вони теж працюють багато, маю на увазі якісь соціальні ініціативи стосовно адаптації людей з аутизмом, з іншими формами інакшості, скажімо так. Я ненавиджу називати це інвалідністю, тому що це значить інвалід, неприродний, це дуже якось жорстоке слово, і це теж суспільство не приймає. Тому ми такі не одні, навіть у дуже економічно розвинених країнах є в принципі те саме. Але в нас це просто на рівні дикості. І вже тоді ми ставили собі питання, що буде, коли знову ж таки адаптуються у звичайне своє життя чи намагатимуться почати адаптуватися хлопці і дівчата, які з АТО. Які повернулися, які повтрачали кінцівки. Зараз зрозуміло, перший час шоку, вони скоріше за все десь там вдома сидять або в реабілітаційних центрах. Знаю, що є якісь ініціативи закордонні, коли ветеранів приводять до… намагаються у плані психіки з ними попрацювати. Але так чи інакше, хлопці, які були на війні, повинні якось нормально інкорпоруватися в звичайне життя і функціонувати саме так, як вони раніше це робили.
– Напевно Олю, питання більше до вас. Відчуваєте зміни, пов’язані з тим, що людям з особливими потребами стало легше в нашій країні?
О.С.: – З кожним роком ми маємо якісь успіхи. У столиці напевно це більш відчутно, тому маємо надію, що у людей буде бажання, будуть можливості для зміни.
ДЕ ПРОСТИЙ ХЛОПЕЦЬ ЧИ ДІВЧИНА З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ – НА ВІЗКУ АБО ЦЕ АМПУТАНТ – МОЖУТЬ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ В ЖИТТІ, ВЛАШТУВАТИСЯ НА ТУ САМУ РОБОТУ? СПОРТ – ЦЕ НАША РЕАЛІЗАЦІЯ
– Я можу зараз щодо цього сказати декілька слів, Тарас трохи зачепив цю тему. І знову ж таки я чомусь у цьому плані хочу порівняти вас із бійцями АТО. Кажуть, що шалена проблема тих людей, які приходять з війни, в тому, що вони не можуть знайти пристосування у цьому житті. Вони часто не можуть знайти роботи, вони, окрім депресивних психологічних всяких штук, не надто бажані у соціумі, зазвичай. Не знаю, чому так. Я досі не можу знайти цьому виправдання, але таке є. Коли закінчиться паралімпійська історія вашого життя – вікова, пов’язана із силами – чим будете займатися? Ви думали про це? І наскільки на даний момент суспільство готове до реалізації таких людей, як ви?
О.С.: – Як вам сказати, це дуже тяжке питання. Це більше вже задумуєшся, коли завершуєш свою кар’єру. Деякі кажуть, що от паралімпійці йдуть у спорт, тому що вони там заробляють гроші. Але ж річ не у грошах. Скажіть, будь ласка, де простий хлопець чи дівчина з обмеженими можливостями – на візку або це ампутант – можуть реалізувати себе в житті, влаштуватися на ту ж саму роботу? Це наша реалізація. Так, здебільшого коли ми приїжджаємо додому з перемогами, починають усі рахувати наші здобутки. Але це реалізація для нас як для людей, кожен вибирає те, що він хоче, але ми маємо шанс на реалізацію.
ХОЧУ ЗВЕРНУТИСЯ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ МАЮТЬ ЯКІСЬ ФІЗИЧНІ ПРОБЛЕМИ, АЛЕ Є ВЕЛИКИМИ ОПТИМІСТАМИ – НЕ ПОКИДАЙТЕ НАДІЇ, ЗРОБІТЬ УСЕ, ПІДІТЬ У ПАРАЛІМПІЙСЬКИЙ СПОРТ, І ДАЙ БОГ, ЩОБ У ВАС ВСЕ СКЛАЛОСЯ
– Тарасе, що ви скажете?
Т.Д.: – Для цих людей, які повернулися з АТО, мають проблеми зі здоров’ям, я хочу звернутися до тих, хто має дітей, молодих людей, які ще не є в паралімпійському спорті. У нас ситуація така в країні, що якщо в сім’ї є дитина-інвалід, це проблема для батьків, для сім’ї, горе, нещастя. Але якщо в сім’ї є спортсмен, паралімпієць з досягненнями – це велика гордість. Для сім’ї, для батьків, для родини, для міста і для держави. Хочу звернутися до людей, які мають там якісь фізичні проблеми, але є великими оптимістами – не покидайте надії, зробіть усе, підіть у паралімпійський спорт, і дай Бог, щоб у вас все склалося. Але якщо навіть і не в спорті – не покладайте зусиль, все вийде. Зробіть усе, щоб потрапити в Національний комітет спорту інвалідів і в Паралімпійський комітет, тут може вам і пощастить.
– Тарасе, ви думали, чим будете займатися, коли закінчите виступати в спорті?
Т.Д.: – Звичайно, я вже сім років як працюю в університеті – я тренер-викладач.
– Будете тренувати й надалі?
Т.Д.: – Так, я треную молодих студентів, молодих людей.
– Ну власне знайшли в тому реалізацію?
Т.Д.: – Так я знайшов реалізацію, треную, викладаю і по сьогоднішній день.
– Олю, ви думали чим будете займатися?
О.С.: – Я не задумувалася над цим, але як настане той час, звичайно буду думати.
– Зараз поки не задумуєтеся навіть?
О.С.: – Так.
– Отже перше запитання до вас обох. Хто б переміг у матчі між паралімійською та національною збірною із футболу? Напевно до вас, Тарасе.
Т.Д.: – Та ні, то до Олі.
О.С.: – Я не знавець у футболі, звичайно, це тема Тараса, але я вважаю, що це трошки нерівні можливості, і не думаю, що це можна якось зрівняти.
– Куди збираєтеся витрачати призові мільйони? У гривневому еквіваленті, давайте будемо точними.
О.С.: – Скажімо так, ми над цим ще не думаємо, ми ще трошечки не пристосувалися до домівки і ми вже в якихось бажаннях, натхненнях подальших перемог. Тому хочеться відпочити, перевести дух і з новими думками – до нових перемог.
– Тарасе, ну ви, я бачу, вже придумали куди?
Т.Д.: – Я буду покращувати житлові умови для сім’ї.
– Будете квартиру купувати?
Т.Д.: – Так.
НАВІТЬ ЯКЩО ТИ ВЖЕ НЕ ЗМОЖЕШ ПЕРЕСУВАТИСЯ, ХОДИТИ, БІГАТИ, СПОРТ – ЦЕ ВСЕ ЖИТТЯ. ТИ БУДЕШ ЛЕЖАТИ І ПО ТЕЛЕВІЗОРУ ДИВИТИСЯ ВСЕ ОДНО СПОРТ
– Що вас найбільше дратує в сучасній Україні? От є речі, які вас дратують і вам хочеться змінити? Говоріть чесно, вже в нас сьогодні така відверта розмова.
О.С.: – Дуже тяжке питання. Хотілось би, що керівництво держави, яку б воно роботу не виконувало, воно дослухалося до свого суспільства, тому що суспільство його вибирало, і хотілося б, щоб думку народу чули і якось підтримували, виконували.
Т.Д.: – Я, напевно, хочу, щоб було порозуміння. Порозуміння між владою і людьми, між просто людьми, щоб була доброта, порядок і спокій. Мене вразила ситуація, яка була в Дніпрі, я їхав всю ніч сюди і всю ніч не спав. Вчора проводився День марафону в місті і сталася велика біда – людина вбила двох поліцейських просто не задумуючись, молоду маму і молодого тата. Кожна ситуація, яка складається в Україні, ось така от трагічна чи негарна, вона понижує честь, гідність країни. Тому я за порозуміння і покращення ситуації в Україні сьогодні.
– Ви б прийняли пропозицію переїхати в іншу, зручнішу для життя країну? Ну тут вже можна коротко – так чи ні.
О.С.: – Ми взагалі-то патріоти своєї країни.
Т.Д.: – Я – ніколи.
– Ви колись задумувалися про те щоб взагалі, геть покинути спорт?
О.С.: – Спорт не може бути вічним – вік, фізичні можливості, стан здоров’я. Сьогодні ти на коні, а завтра ніхто не знає, як буде.
Т.Д.: – Спорт залишити не можна ніколи. Навіть якщо ти вже не зможеш пересуватися, ходити, бігати, спорт – це все життя. Ти будеш лежати і по телевізору дивитися все одно спорт і будеш жити спортом.
– Що вас востаннє смішило до сліз? Взагалі, що вас може розсмішити? Де ви шукаєте релакс своєрідний в житті?
О.С.: – В нас напевно не так багато часу для якогось відпочинку, це все-таки якийсь спортивний режим, тренування, але це відпочинок з родиною, відвідування кінотеатрів, просто бути на природі, відпочивати, набиратися сил, надихатися.
– Тарасе, що вас смішило до сліз?
Т.Д.: – Бувають ситуації смішні, коли відпочиваємо з командою і з колективом.
– Такі хлопацькі смішинки?
Т.Д.: – Так.
– Людина з особливими потребами могла б стати Президентом України, як думаєте?
Т.Д.: – Я думаю, що могла.
О.С.: – Чому б і ні?
– Якщо говорити про фактор голосування, люди б проголосували, як ви відчуваєте?
Т.Д.: – Я думаю, що в нашій державі напевно не змогли б. Але мене вразило, недавно я читав одну статтю в Інтернеті на рахунок міністрів у Канаді. Мене вразило, що міністр спорту Канади – це діючий паралімпієць. Тобто в цивілізованому світі можливості людей з обмеженими можливостями набагато більші, людина дійсно є професіонал своєї справи.
– Ваша улюблена пісня?
О.С.: – З останніх мені подобається "Оберіг" – запис українських артистів.
– Ви українську музику слухаєте?
О.С.: – Я різну слухаю.
Т.Д.: – Я слухаю різну музику, але для мене найкраща пісня – це "Червона рута".
– Існує момент, коли ви востаннє плакали можливо з радості, можливо з суму?
О.С.: – Останнє, це напевно кожна перемога на Паралімпіаді, кожна медаль, це твій здобуток, емоції переживання. Хотілося б плакати від щастя, від якихось приємних емоцій.
Т.Д.: – Я останній раз плакав, коли в мене народився синок.
– Знаєте, в мене двоє синів маленьких, їм три і п’ять, я їм показала виступи напередодні. Ну з футболом вони не зрозуміли, чим ці дяді відрізняються від інших дядь, які інколи програють футбол і рідко виграють, а от з людьми, які плавають, це було більш ілюстративно. Вони мовчки дивилися, і я зрозуміла, що в тих маленьких головах пішов якийсь процес. І сьогодні зранку вони йшли в садок, споряджені вже всі були, правда,у військовому. Але я зрозуміла, що такі от маленькі крапельки, якими стають ці перемоги, вони штовхають і нас, і наших дітей до більш значущих перемог, а можливо і до переосмислення життя. Ви ті люди, якими ми пишаємося. Я буду так говорити не тільки сьогодні, завтра, за тиждень – буду говорити наступного року. Після перегляду наших Паралімпійських ігор, я думаю, багато що змінилося, сподіваюся, в головах тих людей, які недостатньо уважно ставилися до цього спорту і могли ставитися інакше, і мали важелі впливу, кошти, владу, решту всяких речей. Я дуже сподіваюся на ваші перемогу в подальшому. Ми за вас будемо вболівати, знайте. Дякую, що до мене прийшли. Успіхів вам і здоров’я.
Т.Д.: – Дякую, що запросили.
Яніна Соколова, "5 канал"