Богдан Бенюк про депутатську діяльність, мовний режим та висловлювання Путіна

Богдан Бенюк у програмі "Рандеву" на "5 каналі" розповів про свої досягення у депутатській діяльності та ставлення до мовного закону

– Ми вас довго чекали і нарешті ви до нас прийшли. Що вдалося за цей час Богдану Бенюку зробити?

– Ну тут важко хизуватися, тому що, по-перше, в будь-якій справі треба знайти, розібратися в тому великому господарстві, яке називається "культура міста Києва".

– Ну два роки достатньо для цього.

– Ні, недостатньо. Бо, по-перше, величезний обсяг всіх речей, які пов’язані з культурною спадщиною, з тими будинками, які потребують ремонту. І з колективами, які зараз є. Гроші на розвиток столиці не даються. Бо колись ми мали таку статтю, де певні кошти давалися на розвиток культури. Зараз таких коштів не існує. Тому за два роки, ви хочете сказати, якби мені сказали – от зроби там 20 метрів плитки, виклади, і оце буде твоя робота – то, мабуть, я так би і зробив. Вона тоді б візуально була б, а так не скажеш ти, що був… У принципі, кожна робота депутата – це своєрідний такий зв’язковий. Був у тому місці, дістав інформацію, знайшов тих людей, інших, і от так дві руки свої – став, і ніби зв’язок пройшов через нього. То ти маєш право хвалитися цим чи ні? Так само, як ми, іноді, робимо якусь допомогу, то треба про це казати чи ні? Ні, мабуть.

– Добре, який результат цього зв’язку, який ви зараз окреслили?

– А він буде тільки через якийсь певний час.

– Ну два роки пройшло, скільки ще чекати?

– Пройде каденція наша, і тоді прийдуть інші, або ми залишимось…

– Ви прокладаєте таку стежинку?

– Без сумніву – це добрий дуже процес.

– Знаєте, зараз, можливо, відкрию таку внутрішню корпоративну таємницю між журналістами і Київрадою, взагалі керівництвом країни, мені здається, що таким грішить і Міністерство культури. Минулого тижня мене запросили в Київраду виступати на форумі, який присвячений моральності. Я дуже ретельно проаналізувала зміст цього форуму, в чому полягає. Зрозуміла, що мені треба виступити з моїм баченням моральності українського суспільства протягом 5 хвилин. Я відмовилася в участі в цьому форумі, не розуміючи взагалі? на що ми витрачаємо час, на оці от розмови. У вас немає такого от розуміння, що зараз культурна політика як у Києві, так у цілому в державі, мені здається, такий приклад того, що відбувається в Києві у більш глобальному значенні, схоже на такий якийсь кволий, запліснявілий популізм? І все, конструктиву в цьому немає. Чи я неправильно розумію культурну політику держави? В чому вона, для вас є розуміння?

– Навряд чи я вам дам точну відповідь на ваші запитання і на ваші сумніви, але можу сказати, що я вже в тому віці, де розумієш, що якісь норми поведінки або моральність обов’язково повинні бути. І вона повинна бути вироблена соціумом, де живуть люди ті чи інші. І от коли вона буде, ця моральність, отоді вони з’являться, багато тих норм, про які ми мріємо. Ми кажемо, що у нас демократична країна, що ми йдемо до Європи, до демократії. Але ж демократія – це ж порядок. А порядок – це значить домовленість, як ми живемо і що ми робимо, як ми виконуємо ці всі нормативні акти.

– Знаєте, я хочу зараз глядачам показати одне відео. Це відео ми знімали в стінах мого рідного і вашого рідного вузу, в якому ви зараз викладаєте. Ми зараз покажемо відео, в якому стані нині перебуває вуз. І от коли я починаю чути ці розмови і заклики поговорити про моральність у стінах Київради, я згадую це приміщення. Давайте його подивимося.

Умови жахливі. Під час снігопаду у нас замело аудиторію снігом. Речі, які були в цій аудиторії, вони були під льодом. Так, 4,5 мільйони, вибачте, на комунальні послуги в п’яти корпусах вузу, а вам дають 800 тисяч. У мене тут буде опалення і вода? І не тільки в мене. Пробачте, що влізаю, нема просто меблів, студенти не мають на що сісти, коли заходимо на пари. З 2010 року ми кричимо про це. Іноді на нас дивляться, але після цього жодної реакції, дій жодних немає.

– А ми як це поводимо себе? Як ми, на такому маленькому рівні? Як ті студенти в гуртожитку, які там живуть, ви кажете, в поганих умовах, їм хтось заважає побілити приміщення навіть, коли не звертає уваги вуз на це, немає коштів?

– За що? За стипендію?

– А що ж, з батьків значить, мусять помогти. А нащо жити в таких умовах?

– Я приїхала туди і жила на 50 гривень на тиждень і мені допомагати нічому.

– Я на 30 карбованців жив тоді, але це не менш того, це не значить, що ми тоді повинні... Наші умови такі, то маємо поставити ультиматум і сказати: "Ні, так не будемо". Так не треба тоді... Вуз треба закрити.

– Пане Богдане, так не можна, не мають студенти самі платити за умови, які має їм гарантувати держава.

– Я вам по секрету скажу. Подивіться, зараз існує, наприклад, телебачення "Київ". Ви зайдіть, подивіться, в яких приміщеннях вони транслюють. І це перше телебачення столиці, подивіться, в якому приміщенні. Починаючи від запаху, коли ти заходиш на перший поверх і потім у студіях, наверх. Розумієте, ми всюди облаштовуємо себе не так, як це робить цілий світ.

– Але від нас залежить, від кожного, як ми совість свою очистили, тим що ми намагалися щось змінити або ні. Пане Богдане, хочеться поговорити про так званий "мовний закон". По-перше, я знаю, що ви активно виступаєте за скасування закону Колісниченка-Ківалова. Я нагадаю, що це мовний закон авторства депутатів від Партії регіонів – Сергія Ківалова і Вадима Колісниченка, прийнятий у 2012 році. Я нагадаю, що він передбачає офіційну двомовність у регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. Зобов’язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову. Знаєте, зараз Президент таки не підписав скасування цього закону, закон цей не скасований. Як ви до цього ставитеся? І чому, на вашу думку, Президент цього не зробив?

– Дуже негативно. І ставлюся негативно в цьому питанні до Президента. Тому що він повинен проявити… Вибрати зрештою, тому що інакше з мовним питанням будемо знову чергові роки боротися в тому, який відсоток – 10-15-20 і так далі. Обов’язок кожного громадянина, який живе в тій чи іншій країні, знати, навіть я не знаю, якими словами це можна говорити, – знати мову. Як це може бути: ви живете у Франції і не знаєте французької мови? Чи росіянин живе в Росії і не знає російської мови? Так не буває. Мені здається, що він має якісь свої думки, які розходяться з моїми з приводу існування, і почати робити режим мовний у нашій державі. Це обов’язково потрібно, інакше нашої країни не буде. Це зрозуміло. Якщо тільки будуть говорити у школі, в дитячому садку, в армії, у всіх державних установах – питання зніметься само собою. Не треба буде переживати Президентові, аби він не образив якусь частину, а потім сказав: "От бачите, війна почалася із-за вас". Так як із-за нас з Мірошниченком казали, коли ми на Перший канал пішли. "Ви пішли і викинули там цього з Першого каналу керівника, який показував парад і концерт з приводу анексії Криму, і радості великої показали по нашому телебаченню". Так сказали, що із-за нас і почалася ця війна.

В будь-якому плані треба поставити, радикально вирішити будь-яке питання. Я не кажу завжди, що воно має бути в піку тому чи іншому. Але ті громадяни, які живуть в Україні, вони повинні мати коло обов’язків, які має кожен громадянин. І в першу чергу знати державну мову. І ніяких претензій не повинно бути. Справа в тому, що якраз цей закон Ківалова-Колісниченко і спрацював на те, що в нас це питання почало на такому рівні обговорювати. І зараз тратимо дорогоцінний час, і говоримо і товчемо це дурне питання. Воно вирішується дуже просто - мовний режим і все.

– Ви бачили редакції нового закону, які пропонують?

– Я бачив різні редакції.

– І що скажете? Який ви бачите отакий оптимальний варіант того, як має існувати мовне питання в Україні?

– Мовне питання – державна мова і все. Вирішується це питання будь-як. І не треба це питання обговорювати і навіть виношувати. Знаєте, це так ніби алкоголіки зійшлися, вони не мають теми розмови і починають одне й те саме товкти в ступі.

– Зараз іде мова про те, як ми будемо діяти, якщо ці території стануть нашими – окуповані. Як ми будемо українізувати тих людей, які живуть там, і казати їм нарешті, що "панове, якщо хочете жити в цій країні, будьте ж українцями". Як ми будемо їх окультурювати? От, мені здається, якби в українському культурному плані ми більше їм приділяли увагу на Сході, можливо, взагалі розмов таких не було.

– "Ми" – це хто?

– Українська держава.

– А українська держава – це хто на той час був?

– Ви про Януковича? Ну до Януковича ще був Ющенко, був ще Кучма, Кравчук.

– Ну так чого вони не чули? Як кажуть, не чули? Що значить, не чули? А тому що ми боялися оці гострі питання виносити на порядок денний. Тому ж я кажу – якби в 1991 році питання мови було вибрано однозначно, до двадцятип’ятиріччя України навіть вже забули вже про нього. Із-за того, що ми боїмося казати, що я хворий. Якщо хворий, то лікуй його. Рука його болить, то треба сказати про це, що болить. І тоді його треба лікувати. А коли ми про ці питання не говоримо, то тоді ми затягуємо це в довгий процес – бо лікувати чи не лікувати це. І тому якщо Бог дасть, і ми назад отримаємо ці території, які зараз тимчасово окуповані, то не треба боятися цих речей. Чому вважають, що це радикалізм? Заявляти про те, що має звучати в державі мова державна, це хіба радикалізм – це норма.

– А з іншого боку, коли ми тут нещодавно зустрічалися з бійцями російськомовними одного із батальйонів, і ми з ними говорили. І це російськомовні патріоти, які боронять нам країну поки ми з вами...

– І що? Зачекайте, ну при чому тут? Ну людина говорить зараз російською мовою і захищає державу Україну. Так що цій людині заважає після того, як відвоює державу, вивчити українську мову державну? А не говорити оці питання, про які ми зараз говоримо, про існування двомовності. Ми пиляємо гілочку, на якій сидимо. Так, я не кажу, що тільки українці захищають державу, і росіяни, звичайно.

– В одному із інтерв’ю ви цитували Путіна: "Президент Росії сказав дуже важливу річ: "Росія закінчується там, де закінчується російська мова". То нам треба взагалі забути про існування цієї мови, не говорити нею взагалі, щоб він не переплутав раптом, що це Росія у нас тут".

– Боже, хто це таке сказав?

– Ви.

– Та ви що?

– Це 10 березня 2015 року, одне із видань... Це ваша цитата.

– Це Путіна слова – не мої.

– Ну ви процитували слова Путіна. Я правильно вас розумію?

– Путін сказав так, що "російська мова, інтереси Росії завершуються там, де завершується російська мова". Дуже красномовно і зрозуміло. І питання державності вимірюється не тільки кордоном. А існування цього кордону – існування мови. От чомусь ми їдемо, наприклад, приїжджаємо в Польщу, радіо польське ми можемо чути біля Львова, але своє, українське ми не почуємо ніде біля кордону. Я вже не кажу там, східний кордон чи ще десь. Ми дуже розтрачуємо всі свої емоції на багато якихось речей довкола, не робимо ті речі, які роблять існування того чи іншого, держави в тому числі. Якщо існує радіо, то воно має існувати всюди. Якщо існує мова – всюди. І не буде тоді оцих неймовірних речей, про які ми кажемо, що починаємо сумніватися самі в собі.

– Ви чули про скандал навколо музею російського мистецтва в Києві?

– Що значить чув? Це не скандал. Зараз буде звучати назва так – Національний музей "Київська картинна галерея".

– Саме так. Раніше така ідея не сподобалася самому колективу музею. 17 січня вони провели збори і більшістю голосів проголосували проти перейменування. Також кажуть, що за збереження назви під час нещодавнього анкетування висловилися більшість відвідувачів цього музею. А ви кажете, що таке рішення підтримуєте? Щодо власне зміни.

– Комісія культури власне провела таке рішення. Тепер буде депутатський корпус вирішувати на засіданні Київради. Але мушу вам сказати, що є політичні питання, де звертати увагу на колектив немає ніякої потреби. Не треба дивитися на мене круглими очима.

– Чому так?

– Як же ж? Якщо колектив веде антиукраїнську позицію, то як з цим колективом…

– А він веде антиукраїнську позицію?

– Почекайте, секундочку. Хай колектив пірне в історію і зрозуміє, який музей вони представляють? Хто є виставлений в цих музеях? Вони що, представляють тільки російське мистецтво? Там є величезна кількість художників, які мають похідні з України. І приватизація цих художників в цей музей, і ставити їх під марку, що це тільки російський музей – неправильно. Коли ми будемо знову своє, українське ставити на другий план у своїй державі, то в нас і будуть виникати такі питання, про які ми зараз сказали. Обговорювати мову існування в державі на двадцять п’ятому році, потім театр на п’ятдесятому році, як він має існувати в державі.

– 22 лютого 2017 року, 7-8 тисяч людей приблизно, за підрахунками журналістів, мітингували під Верховною Радою. Цю акцію націоналістів приурочили до 3-ї річниці втечі екс-президента Віктора Януковича. Ви чули про вимоги цих людей, взагалі брали участь в цих акціях?

– Так.

– Учасники висловили владі, нагадаю нашим глядачам, свою негативну позицію щодо Мінських угод, вимагали виборів Верховної Ради і Президента, зниження тарифів. А також заборонити торгівлю з непідконтрольними територіями. Згодом у стінах Верховної Ради Андрій Білецький виступив і сказав, що одна з їхніх вимог – це імпічмент Президента. Ну і повністю припинити бізнес-зв’язки, безумовно це ще раз прозвучало, з окупантами так званими, які існують на Сході – бойовиками і проросійськими найманцями.

– Як державники ми вимагаємо нового політичного курсу, що має спиратися на пріоритет національних інтересів. Ми не дозволимо приватизації, не допустимо приватизації стратегічних підприємств, продажу сільськогосподарських земель, щоквартального зростання цін на комунальні послуги. Ми вимагаємо розірвання дипломатичних відносин з РФ. І зрештою вимагаємо реального дієвого механізму імпічменту Президента та відкликання депутатів.

– Ви підтримуєте ці слова? І поясніть мені, що це взагалі дасть? Чи це чергова спроба опозиції так званої нагадати про себе?

– Я хочу нагадати: мета взагалі цієї акції – що було? Це своєрідний ультиматум владі. Які кроки влада повинна робити і які вона не має права зробити, щоб існувала наша держава і не розвалити її. І тому, як кажуть, як червона лінія. І ці вимоги були всі показані. З приводу того, ви пам’ятаєте, десь більше вже як півтора року тому назад, коли кримські татари електрику не пустили в Крим?

– Було таке. Це називалося: блокада Криму.

– Потім машини не пустили туди. А наші, виявляється до цього часу що було? Торгівля, все йшло. Тепер так само блокада існує в Донецькій області з вугіллям. Знову хто весь час владу підтримує і показує їй русло куди вона має рухатись, в якому напрямку? Чому, якщо у влади є якісь інші думки, от наприклад, з приводу цієї поведінки тих навіть, хто зараз займається блокадою, то чи треба Президентові і державі вести чесну розмову з народом своїм? Чи вони мають щось ховати? Як народ має тоді довіряти керівництву держави чи не довіряти? До якої межі народ цей мають обманювати? Треба визначитись також з терміном "війна". Чи вона війна, чи це що є? Тому що сам Президент на деяких засобах там, на зустрічах він говорить, що це війна. А потім він говорить, що це антитерористична операція і так далі. Тобто невизначеність до добра не приводить. Знову ж таки, беремо маленьку організацію, сім’ю, якщо визначеність є між татом і мамою, то діти тоді ростуть в дуже гарному середовищі. Якщо брехня іде між татом і мамою, то рано чи пізно по флюїдам діти дізнаються про це – і там немає життя. Тому дуже важливо, щоб наш уряд, і Президент в тому числі зрозуміли, що зі своїм народом треба чесно вести боротьбу. І народ буде і без газу, і без нічого, коли це потрібно. Але всі! Це дуже є важливо, бо коли декларації здаєш і раптом бачиш, що ми просимо гроші, а у багатьох людей є величезні статки, то виникає питання – значить існує знову якась нечесність. Як ми оці всі перебудови маємо вести у нашій державі? Пам’ятаєте, ще Янукович, дуже багато його команда говорила про те, що ми нарешті будемо в енергетиці робити там і так далі… Старт робився від кого? Від звичайних людей, де піднімалися ставки, заплатити мають прості люди. А верхній ешелон ніби не брав участі у цьому. Від цієї нечесності і появляється все, що потім клубком котиться. І тому дуже важливо, і треба закликати державу нашу і керівництво нашої держави  чесними бути. Чесність тоді порятує і їх, і нас, бо ми також з ними пов’язані. Ми ж не говоримо про те, що коли будуть катаклізми, що народ виживе, а керівництву буде погано? Ні, буде всім дуже погано, але дуже важливо, щоб на верхніх ешелонах влади зрозуміли, що красти не можна, брехати не можна. Треба з людьми жити нормально, і знати, і дивитися їм чесно в очі.

– Пане Богдане, зараз будуть бліц-запитання, короткі запитання – короткі відповіді. Обожнюю цю частину. Перше запитання: що може вас довести до сліз?

– Я став дуже емоційним зараз – будь-що.

– Як відреагували б, якщо хтось з дітей заявив про свою нетрадиційну орієнтацію?

– Боляче було б.

– Ви б хотіли зіграти роль у фільмі "50 відтінків сірого"?

– А я не знаю, що це таке.

– Я вам надішлю лінк на трейлер. Ви що думаєте перед сном?

– Не знаю, в мене каша в голові така, що я стараюся швиденько заснути і роблю це. Я тільки притулився, взяв листочок один п’єси, не встиг дочитати 3 хвилинки, і вже сплю.

– Зрозуміло. Коли ви востаннє порушували закон? Якщо таке було.

– А ми дуже часто його порушуємо.

– Вам соромно за те, що знімалися в російських фільмах?

– Ні, тому що я в російських фільмах фактично не знімався. Я в одному фільмі знімався, який знімав Андрій Кавун, український режисер.

– "Кандагар", "Ліквідація"– дві стрічки.

– У"Ліквідації" там був епізодик, а великий фільм, де я Утьосова зіграв, це дванадцятисерійний –"Песня дорогой в жизнь". Це спільне виробництво України з Росією.

– Але Кавун не рахується, бо він львів’янин, народився…

– Ні, і той фільм також знімав українець.

– Скільки у вас книг про Бандеру?

– Ну є трохи.

– Знаю, що на останньому “Арсеналі” 6 штук купили, ми таке знайшли про вас.

– Власне про Бандеру 6 штук?

– Можливо, це ви пожартували десь? Часто передивляєтеся "Капітошку"?

– Не часто, але іноді попадаю на нього. Він супроводжує мене все життя.

– Серйозно? Капітошка? Друг Богдана Бенюка. Ваш головний недолік?

– То я про себе не можу сказати.

– Що відчували, коли вас закидували помідорами на сцені? Було таке?

– Було.

– Що відчували?

– Нічого, я паузу тримав. І люди самі в залі реагували на тих людей, які це робили.

– Ви коли-небудь почувалися самотнім?

– Рідко коли.

– У вас є шкідливі звички,якщо так, які?

– Є, не скажу.

– Цікаво. Проміняли б акторство на політичну кар’єру?

– Воно все вкупі йде.

– Тобто, щоб тільки тим і тим, окремо - ні.

– Ні, воно дає не тільки там політикою, то я ще викладацькою роботою, і кіно, і все на купу. Воно клубком таким тягнеться. Бенюк – це клубок всього.

– Який владний орган, вважаєте, треба закрити?

– Ніякий.

– Міністерство культури має право на життя в такому вигляді, як є зараз?

– Воно дуже повинно мати право і мати фінансування.

– А з ким з відомих людей хотіли б випити кави, але ще не знайомі?

– Не сотвори кумира собі.

– Який найдорожчий подарунок вам коли-небудь дарували?

– Я не хочу про ці подарунки…

– ...бачу, що дарували…

– ...дарували, ну святий Миколай мені приносив. Я не буду казати, що нас засівають, що є…

– Парасюк теж сказав, що теж годинника йому.... Пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, ну він так це сказав. Я маю подарунки, але рідні мої дарують на день народження. Ну таких? як автомобілі, квартири, дачі, пароходи, мости, я їх не мав та й не буду мати.

– Ви брали хабарі коли-небудь за період викладацької діяльності?

– Я весь час беру хабарі, бо мені приносять на сцену квіти – це ж хабар? І часом пляшку приносять, таку, щоб я на сцені її не викинув.

– А ви берете все це, правда?

– Я людям навіть показую на сцені, щоб потім мене не звинуватили, що я їх забрав собі.

– Вам пропонували перейти в іншу партію за гроші?

– Ні.

– Ви б дозволили смертну кару як покарання за злочини?

– Так.

– Що вам особисто вдалося досягти за період роботи народним депутатом?

– Не знаю, я не думаю про це. Я не думав про це, що мені досягти довелось. Якби ви мене запитали: чи люблю я свою дружину? Я не думаю про це. Я її люблю, та й все. Я роблю свою роботу депутатську і не думаю про те, що я досягнув. Може, я щось не знаю? Може, я неправильний депутат.

– Як ви ставитеся до гастролей російських театрів в Україні?

– Все залежить від того, що у нас всередині в Україні буде, як ми будемо налаштовані. Чи ми воюємо з країною, чи не воюємо. До того часу ми будемо мати оці походеньки: в торгівлі, мистецькі заходи і так далі.

– Що вас дратує в українцях?

– Розхлябаність внутрішня.

– Хто на даний момент лідер номер один в державі? Ваш особистий лідер номер один у державі?

– В партії, це зрозуміло – Олег Тягнибок. А в керівництві зараз держави, не знаю. Не знаю, бо я ще розбираюся в них.

– Якби перед вами, замість мене тут сидів президент Росії, щоб ви йому сказали?

– Ви бачили це відео, на Першому каналі? Я б йому зразу заїхав би... Нічого би не сказав. Я би його гримнув, постарався його би гримнути.

– Гримнути, в сенсі…?

– Дати йому по обличчю.

– Думаєте, це б дало результат?

– А справа в тому, що не дало би. Ясно, що він сидів би тут з охороною. Як я можу таке собі з ним уявити?

– Ну що б сказали?

– Але те, що він зробив для українців, то без сумніву – це та людина, яку українці будуть не те що не любити, а будуть його як зло, погане зло ще багато згадувати.

– Після смерті Богдана Ступки театр Івана Франка змінився на краще?

– Ну все, що в житті робиться, все на краще. Ми ж не можемо жити іншим, минулим. Сторіччя буде театру Франка, там стільки, величезна кількість артистів працювали. І всі зміни відбувалися на краще, на те, що він існує далі.

– Скільки коштує цукор?

– Не знаю. Я взагалі не знаю, скільки продукти... Я приходжу і купую, я не дивлюся ціну. По-перше, там ціна написана такими дрібненько, що мені треба в окулярах ходити. І витрачати на це час, я не маю часу.

– Що хочете побажати тим людям, які ще не до кінця знайшли в собі українця?

– Нічого, вони, значить, його не знайдуть. А український народ є різний. Є ті, хто попереду йдуть, хто ведуть націю, ті, які ненавидять націю, ті, які її не люблять. І нам треба пережити цей момент, пережити цей етап, нікуди від цього не дінемося. Ми хвора нація. Ми пройшли стільки етапів, починаючи в двадцятому столітті катаклізмів, в дев’ятнадцятому, ще й війну маємо в двадцять першому, і Голодомор, і все. І тому-то нам треба сатисфакцію дати навіть життя, щоб ми віджили. Бо інакше у нас всі біди, у нас генофонд хворий є.

– Ви знаєте, я би згрішила, десь пару тижнів тому подивилася відео інтерв’ю людей, які стояли на похороні оцього колишнього охоронця супермаркету – Гіві, який був ватажком бойовиків "Сомалі". І там був один маленький хлопчик. І спитали хлопчика, що він тут робить, хлопчик почитав вірша, який мене примусив не спати вночі. І от, коли думаю про те, як все станеться, як от з такими дітьми... Адже в дітях, навіть не в дорослих, а в дітях, які наше майбутнє покоління, власне є сенс того, якою буде Україна. Як ви бачите розмову з таким хлопчиком зі Сходу?

– Справа в тому, що ці питання можуть зникнути абсолютно, коли ми будемо мати Україну здоровою державою зі своєю територією і оберігати її. Тоді ці питання зникнуть. А коли ми внутрішньо будемо мати ці проблеми, які є по сьогоднішній день, тоді ми будемо локально вирішувати такі питання, про які ви кажете. Враження ці емоційні, українці повинні виховати своїх хлопчиків, які би читали потрібні вірші, розуміли би в якій державі вони живуть, і любили би історію своєї держави, от і все.

– Але не секрет, я зараз не хочу заплющувати очі, і казати, що це не так. Є частина людей, і вони виховують тих дітей…

– Я ж кажу, так, це біда нашої держави. Тому що ми не вміємо всередині нашої держави налагодити співіснування наших громадян, аби вони поважали і любили свою державу.

– Дуже дякую, що ви до мене сьогодні прийшли. Знаєте, коли про Богдана Бенюка говорять: асоціюють його, то, по-перше – це Швейк безумовно, ви вже, напевно, втомилися від цієї асоціації?

– Ні.

– Друге – це "Свобода".Ну і третє – це справжній українець. На останньому хочу закцентувати.

Яніна Соколова, "5 канал" 

Попередній матеріал
Шампунь, туалетний папір та насіння: гендиректор "Укрпошти" розповів, що приносить прибутки держпідприємству
Наступний матеріал
Замкніться в туалеті на кілька діб і відчуйте: VIP-в'язень Єфремов розповів про перебування у луганській буцегарні
Теги: