Cмертоносний ДніпроГЕС і діти як "гарматне м'ясо": злочини СРСР проти українського народу під час Другої світової

Свідчення злочинів НКВС istpravda.com.ua
Чому німецькі окупанти почали називати захоплених червоноармійців – "трофейними"? Як і навіщо НКВС у Запоріжжі свідомо знищило солдатів, які саме готувалися до виконання завдання, і тисячі власних громадян? Як під час війни радянська влада мстилася укранцям за прагнення власної визвольної боротьби?

У тюрмах заходу України під час наступу німців НКВС стратило близько 24 тис. чоловік

Стрімкий наступ улітку 1941 року спичинив паніку майже в усіх органах влади СРСР, які першими тікали з міст, боячись народної помсти, мабуть, дужче, ніж нацистів.

Та НКВД – головний каральний орган – і під час хаотичного відступу виконував свої функції. Коли совєти відступали із заходу України, то часто лишали майно, устаткування, навіть документи. Але завжди встигали вбити в’язнів у тюрмах. Без вироків й розбору страчували всіх, навіть підозрюваних та випадково затриманих.

У Львові тоді було три в'яниці: №1 – на Лонцького, №2 – Замарстинівська та №4 – Бриґідки. Тюрма №3 знаходилася Золочівському замку, за 70 км від Львова – сюди відправляли в'язнів, коли львівські тюрми були переповнені (у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в'язнів).

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 р. знаходилося 5 424 людей. Більшості інкримінували ст. 54 КК УРСР – контрреволюційну діяльність.

Свідчення злочинів НКВС
Свідчення злочинів НКВСistpravda.com.ua

Вирішили проблеми переповнення в'язниць в умовах наступу Вермахту двома документами:

  • наказом № 2445/М наркома держбезпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. – про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в ГУЛАГ, і тих, кого слід розстріляти (цим мало займатися місцеве керівництво НКВС).
  • наказом начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана держбезпеки Філіппова від 23 червня 1941 р. – про евакуацію в'язнів. До нього додавався "План евакуації", згідно з яким депортувати зі Львівщини належало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

За інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував 30 депортованих осіб. Отже, цих вагонів вистачало для 6 800 в'язнів. Та вивезли лише 1822 із понад 5 000. 3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони – документи мовчать.

Страти почалися одразу ж 22 червня – із засуджених до смертної кари. Проміжний звіт начальника тюремного відділення УНКВС Львівської області Лермана свідчить, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки – ще 2068 осіб знищити. Їх убили протягом 24-28 червня.

Так на Львівщині розстріляли 4140 в'язнів. Та підрахунки не співпадають: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше. Розгадка – в доповідній згаданого Лермана: там ішлося і про нових ув'язнених. Тюремні документи на них належним чином не оформлювали.

Здебільшого в'язням не викладали звинувачень, проте називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантами – особами, котрих належить розстріляти.

Всього ж у тюрмах заходу України убито близько 24 тисяч чоловік.

Свідчення злочинів НКВС
Свідчення злочинів НКВСistpravda.com.ua

Спочатку діяли за НКВСною звичкою: окремо, у спецкамері, пострілом у потилицю. Та наближався фронт, а плани "горіли" – і взялися розстрілювати масово: зганяли в'язнів у підвальні камери й через дверцята для передачі їжі – стріляли. Віконечко відчинялося – і в'язень замість їжі для підтримки життя бачив засіб знищення... А в останні дні камери закидали гранатами. Або відкривали двері – і коли люди виходили, їх розстрілювали.

Тіла вивозили вантажівками і ховали у спецмісцях. Та перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, хоронили вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих гекатомб нацисти використали для пропаганди – звісно, не з міркувань людяності.

Свідчення злочинів НКВС
Свідчення злочинів НКВСistpravda.com.ua

Знищували евакуйованих в'язнів і в пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Це були т. зв. проміжні пункти етапування, де в'язнів "перемішували", щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації.

Такого жаху не робили поляки на початку війни, в 1939-му (як відомо, ті політв'язнів звільнили, наказавши рухатися суворо на схід, мовляв, у прифронтовій зоні можуть розстріляти). У 1944-му нацисти, тікаючи, теж залишали живими в'язнів концтаборів. Тому страшне у своїй безглуздості масове убивство арештантів стало одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.

Заліщицька трагедія

Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія на Тернопільщині.

У червні 1941-го в Чортківській тюрмі НКВС утримував кілька тисяч в’язнів. Розуміючи, що німці от-от візьмуть місто, чекісти частину погнали етапом у тил, а решту вирішили відправити до одного з таборів залізницею. Та саме тоді радянські сапери, щоб уповільнити просування ворога, підривали залізничний міст між двома берегами Дністра – разом із колією, якою мав проїхати ешелон із "ворогами народу".

До моста 5 липня 1941 р. о 16:45 годині підігнали 14 вагонів із в’язнями чернівецької, коломийської та чортківської тюрем. Вагони з людьми облили бензином, підпалили і штовхнули в Дністер. Береги там високі і круті – ніхто не вижив. Скількох людей тоді знищили чекістські виродки – невідомо, історики рахують і досі.

Місце Заліщицької трагедії, сучасний вигляд
Місце Заліщицької трагедії, сучасний виглядвідкриті джерела

Збереглися спогади очевидця трагедії Ф. С. Бабалюка:

"Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці 7 липня 41-го з’явився на цукрозавод, бо там працював. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На залізничній колії стояли 4 товарні вагони із заґратованими вікнами. Ешелон через міст пропускали, а вагони з людьми стояли. Я вже піднявся на горб, і все було видно як на долоні. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними – ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в бік Заліщицької станції. Машиніст чимось обурювався, бо офіцер штовхав його в груди, розмахував револьвером. А приблизно через 10 хв. страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони полетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. У цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли її до високої температури. Ті, що перебували у верхній частині води, зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 р. десь о 15 год. Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад".

У молдовському місті Вадул-луй-Вода, у братській могилі, поховано людей, тіла яких принесла течія Дністра. Місцеві згадували, що руки у них були зв'зані дротом.

Чотирьох виконавців цієї страшної справи було нагороджено орденами й медалями СРСР.

Радянська пропаганда "повісила" злочин на нацистів. Хоча німці окупували цю територію 14 липня, а масове вбивство на Дністрі сталася за 9 днів до того.

Підрив греблі ДніпроГЕСу – воєнний злочин

У перші місяці війни радянське керівництво, відступаючи, застосовуло "тактику випаленої землі", проголошену Сталіним 3 липня 1941 р. Попри те, що це стосувалося переважно транспорту, пального, збіжжя, худоби та продуктів харчування, під час відступу не гребували знищенням пам’яток архітектури світового значення та важливих інженерних споруд.

Під час втілення цієї тактики Червоною армією та НКВС загинули десятки тисяч цивільних і радянських військових. Вивезення і знищення продуктів уже восени та взимку спричинило масовий голод на окупованих нацистами територіях.

До речі, з погляду міжнародного права, "тактика випаленої землі" розглядається як воєнний злочин. Одним із найжорстокіших проявів її стало замінування греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі.

Підрив "ДніпроГЕС
Підрив "ДніпроГЕСЦентральний державний історичний архів України

18 серпня 1941 р., після отримання інформації про прорив двох дивізій Верхмахту на захід від Запоріжжя і висадку на Хортиці німецького повітряного десанту начальник відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковник Петровський близько 20:15 вечора здійснив підрив ДніпроГЕСу і залізничного моста через Дніпро.

Вибух зруйнував машинний зал електростанції, а в греблі утворився пролам 100-150 м завдовжки (при її загальній довжині понад 700 м). Було підірвано 20 тонн вибухівки.

Різке – близько 35 000 куб. м/с – скидання води з напорного водосховища через пролам у греблі прирекло на смерть мирних жителів у прибережній зоні по обидва берега Дніпра і червоноармійців, що саме переправлялися на лівий берег річки.

Підрив ДніпроГЕС
Підрив ДніпроГЕСЦентральний державний історичний архів України

Операція була секретною. Виконавців за "самодіяльність і диверсію" заарештували за наказом начальника політвідділу Південного фронту генерала Олександра Запорожця (на ранок відпущені після втручання Генштабу). Про запланований підрив не знали ні цивільно-партійне керівництво Запоріжжя, ні військові підрозділи, що плотиною евакуйовувались на лівий берег Дніпра, ні ті, що знаходились на південь від міста.

Акцію пояснювали побоюваннями швидкого наступу німців, хоча основні сили окупантів підійшли сюди лише на початку жовтня 1941-го.

Втім, стратегічна мета, задля якої підривали ДніпроГЕС, досягнута не була – навпаки: обміління Дніпра вище Запоріжжя полегшило німцям встановлення понтонних переправ, а повінь нижче по ріці ускладнила евакуацію радянського війська, значна частина якого потрапила в полон.

Кількість жертв трагедії невідома, оскільки їх ніхто не рахував. Цифри варіюються від 20 до 100 тисяч: це мешканці Запоріжжя і його околиць, біженці з сусідніх регіонів та червоноармійці.

Підрив "ДніпроГЕС"
Підрив "ДніпроГЕС"Центральний державний історичний архів України

Німецьке командування стверджувало, що втратило тоді 1,5 тис. своїх бійців.

Вдруге ДніпроГЕС був підірваний 28 грудня 1943 р. – цього разу вже відступаючими підрозділами Вермахту – були зруйновані машинний зал, пульт управління, електрогосподарство та аванкамерний міст. Гребля не постраждала, що, однак, не завадило радянським властям включити її підрив до переліку звинувачень на Нюрнберзькому процесі.

Цікава, хоч і передбачувана річ: 70 років потому запорізькі комуністи поставили пам’ятник Сталіну у центрі Запоріжжя біля свого обкому. Вони досі заперечують інформацію про десятки тисяч загиблих. Кажуть, це була вимушена операція, яка дала можливість евакуювати промисловий майданчик міста.

Як пояснювали місцеві адепти "совка" захищати Запоріжжя на той час не було кому – хіба що полк НКВС, а військових формувань, які могли б затримати німців, практично не було. І, мовляв, саме тому підрив "Дніпрогесу" дав можливість продовжувати евакуацію. Втім, така логіка суперечить не лише здоровому глузду, а й історичним фактам.

“Чорносвитники”, або "трофейні солдати"

Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли в Україну, ставлення більшовиків до населення, що 2 роки прожило в окупації, було... Словом, на них дивилися, як на потенційних зрадників та колабораціоністів. Тому, за логікою Кремля, ці люди мали заплатити за свої "злочини".

В черговий звільнений від нацистів український населений пункт, слідом за військами прибував польовий військкомат, який проводив повну мобілізацію всіх чоловіків, здатних тримати зброю. Їх відразу кидали в атаку на німецькі позиції, подекуди не видавши й військового одягу – так і з’явилося поняття "чорнопіджачники", або ж "чорносвитники". Зброї їм теж часто не давали. Селяни своїми трупами вистеляли шлях регулярним військам.

А ось як описав мобілізацію на відвойованих українських землях в автобіографічній "Пісні переможця" (1951) письменник Григорій Климов:

"Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то "домосідів" швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – "піджачники". Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі".

Під час призову до Червоної армії, зокрема на Кіровоградщині, командири гнали людей у бій без зброї, наказуючи здобувати її самим у сутичці з ворогом і власною кров’ю "змити провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним".

Яку вину? За те, що не були призвані до війська на початку війни? Чи за те, що вижили у "м’ясорубці" 1941 року? Що пережили "котли"? Чи за те, нарешті, що на момент "визволення" досягли 16-17-річного віку?

Моторошним був штурм Києва в жовтні 1943 р., коли совєти кинула десятки тисяч "чорносвитників" на Букринський плацдарм – нижче Києва – щоб відволікти основні німецькі сили, поки регулярні підрозділи переправлялися через Лютізький плацдарм вище міста.

Мобілізовані
Мобілізованівідкриті джерела

На 6-кілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдатів, більшість із яких – щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.

Про свою долю "чорнопіджачника" розповідав український письменник Анатолій Дімаров. Він пригадував, як радянське командування відправило пів тисячі українців у бій, видавши... цеглу:

"Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – стали брати до війська. Нас "озброїли" – дали по пів цеглини і – "йдіть, іскупайтє вину кров’ю", бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці хай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна – там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так вона в мене вмерзла... Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом 10 тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: "По хохлам пройдьом!". Коли років 5 тому (спогади Дімарова записані 2012 р. – прим. ред.) я лежав у шпиталі, й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!"

Анатолій ДІмаров
Анатолій ДІмаровГазета \"День\"

Німецькі джерела містили інформацію, що після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 р. до неї мобілізували близько 15 тис. осіб віком 15-45 років – і без підготовки відправили на фронт. Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і майже не мали зброї (1 гвинтівка на 5-10 осіб). Їх, насильно загнаних до війська, німці називали "трофейними солдатами" – Beutesoldatenen. По факту багато з них на той час були всього лише дітьми.

Восени 1943 р. серед полонених, захоплених німцями, виявилося чимало підлітків, осіб похилого віку – місцевих, мобілізованих за кілька тижнів до того. Окупанти були шоковані своїм висновком: СРСР остаточно вичерпав усі свої людські ресурси.

Майже пів мільйона скалічених і понад 100 тисяч убитих червоноармійців – ціна шляху до Дніпра в ході Чернігівсько-Полтавської операції – першого етапу битви за Дніпро. 

Мобілізовані польовими військкоматами, часто 16-17-річні юнаки, не підготовлені, без зброї, гинули першими. За 2 тижні підготовки вони не встигали опанувати навіть азів військової справи.

Кинули "чорносвитників" і в Мелітопольську операцію військ Південного фронту (25 вересня – 5 листопада 1943 р.). Дослідники кажуть: усе чоловіче населення Бердянська й околиць віком 15-60 років "погнали" під Мелітополь на "німця". Не обмундирувавши, не навчивши, не озброївши.

На Черкащині під час битви за Дніпро і під час Корсунь-Шевченківської битви загинуло багато таких же селян. Багато хто досі офіційно вважається зниклим безвісти.

Колишній командир полку 5-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії 4-ї гвардійської армії І. Попов згадував у мемуарах "Батальйони ідуть на захід", як його полк восени 1943 р. мобілізував на Черкащині у с. Власівка 800 осіб. Колишніх артилеристів "загнали" в піхоту, а тих, хто гармати в житті не бачів – відправили в артилерію.

У другу хвилю мобілізації (1943-1945 рр.) з України до Червоної армії та флоту було відправлено 2,7-4 млн. осіб – понад 10% населення республіки. У західних областях, зокрема на Волині, аби позбавити УПА потенційних бійців, мобілізували понад 15%.

За роки війни у лавах ЧА перебувало понад 7 млн. жителів України – майже 23% її особового складу. Мінімум 4 млн. з них загинули на фронті й у таборах військовополонених і концтаборах. Про кількість "чорносвитників" і їх втрати – нічого невідомо.

Читайте також: План "Вайс": як Сталін і Гітлер почали Другу світову і навіщо Європі "замилювали очі" Договором про ненапад

Попередній матеріал
Коронавірус у світі: як борються з пандемією в Білорусі та РФ
Наступний матеріал
Протести лікарів: куди поділися "коронавірусні доплати"
Loading...