Війна пам'ятників: законні та стихійні знесення за часів незалежності Читайте по-русски

Пам'ятник Леніну 5 канал / Машина часу
Зносити монументи радянським вождям в Україні почали ще в 1990 році

18 лютого 2019 року. Кремлівські ЗМІ вибухають гнівом і звинуваченнями на адресу українців і Заходу. Причина вкрай поважна: українці дали можливість кожному громадянину РФ чи іноземцю розбити пам'ятник Леніну на території самої Росії і без будь-якої протидії влади. Щоправда, поки тільки віртуально.  

Насправді йдеться лише про жарт у комп'ютерній грі "Метро: Вихід". Українські розробники дали гравцям можливість на власний розсуд обійти стороною або ж знищити гіпсового Ілліча: відбити йому руку, ногу, чи відстрілити голову. Російських пропагандистів це обурило, адже у грі борці з віртуальними Леніними ще й отримують нагороду. 

 

Комуністи продовжували насаджувати монументальну пропаганду до самого кінця свого панування. Останнього радянського Леніна відкрили у Білорусі 19 серпня 1991 року – у перший день путчу. У цей час в Україні, попри наявність радянської влади із її КДБ та МВС, уже рік тривав масовий ленінопад. 

Парадокс, але першого українського Леніна офіційно декомунізували ще за існування СРСР і строго за радянськими законами. 

"В Україні це почалося в 1990 році, якщо брати за відправну точку демонтаж пам'ятника Леніну, то перший пам'ятник, який був демонтований в Україні, тоді ще УРСР, 1 серпня 1990 року в місті Червонограді Львівської області", – нагадав працівник УІНП Сергій Рябенко.

Робочі колективи міста звернулись із запитом до міського комітету партії та депутатів міськради з проханням знести комуністичного ідола, а також перейменувати названий його іменем проспект. Місцева радянська влада демонтувала радянський монумент Леніна. Кремль побоявся придушувати цей цілком законний бунт. Далі – як у більшовицькому гаслі: із іскри запалало полум'я. Міські ради десятків західноукраїнських міст наважились зняти Ленінів із центральних площ. Де політичної волі не вистачало – з'являлись невідомі партизани, які розбивали пам'ятники темними ночами.

Агонізуючий червоний режим протистояти цьому вже не міг, хоча іноді намагався. Причиною загострення стала нечувана для СРСР подія. У травні 1991-го у Львівській області УРСР було встановлено пам'ятник дивізії військ СС "Галичина". Його будували всю зиму силами львівського студентського братства. Місцеві осередки Компартії чинили усі можливі перепони, а над будовою загрозливо пролітали бойові вертольоти радянської армії. Монумент усе-таки звели й урочисто відкрили, а за місяць його підірвали потужним зарядом вибухівки невідомі, але дуже професійні сапери.  

Пам'ятник Леніну
Пам'ятник Леніну5 канал / Машина часу

Після невдалого путчу в серпні 1991 року радянський режим упав і знищення радянської монументальної пропаганди стало масовим. Своєрідним сигналом для всієї країни став демонтаж київського монументу Жовтневій революції на нинішньому Майдані Незалежності. Спочатку пам'ятник, названий в народі Гулівером і ліліпутами, теж хотіли підірвати. Але потім просто розібрали на шматки й вивезли геть. 

Деякі пам'ятники не руйнували, а продавали тим, кому вони потрібніші. Бронзового Леніна із західноукраїнської Жовкви викупили росіяни за 90 тис. рублів. Його встановили в місті Балаково поблизу Саратова, попри протести місцевих мешканців і на радість комуністам. 

За наступне десятиліття у Західних і Центральних областях уже незалежної України знесли більш ніж 2,5 тис. Ленінів. Але це не так багато, як здається. 

"У нас на території України станом на 1991 рік було понад 5,5 тис. пам'ятників тільки Леніну. Якщо по селах ці Леніни, зроблені чи з гіпсу, чи з іншого дешевого матеріалу, скажімо з однієї матриці виливалися, то зрозуміло, що ці 5,5 тис. чи навіть тисячу, навіть 100 пам'ятників зберігати, абсолютно немає сенсу. Демонструють вони хіба що маразм радянської доби", – наголосив Рябенко.

Пам'ятник Леніну
Пам'ятник Леніну5 канал / Машина часу

А були ще Дзержинські, Петровські, Мануїльські та інші одіозні діячі режиму. І уже гинучи, СРСР намагався наплодити їх якомога більше. Як і колись у Російській Імперії, чим гіршою ставала ситуація в країні, тим сильнішим ставав наступ монументальної пропаганди.  

"Те, які ставили пам'ятники Леніну, як вони виглядали і скільки їх було, можна було співставити з тим, як взагалі були справи в радянській країні", – зазначив історик Едуард Андрющенко.

Причина все та ж – монументальна пропаганда як символ свого панування. І більш ніж половина комуністичних ідолів залишалася стояти й натякати на повернення імперії. Це, звісно, подобалося не всім.

"25 років така ситуація, коли на Західній Україні майже немає цих пам'ятників, а в Центральній, Східній і Південній вони лишилися. І десь кілька пам'ятників на рік стараннями невідомих людей вони продовжували падати", – пояснив Андрющенко.

Перший ентузіазм декомунізації 90-х незабаром ущух. В Україні залишалися тисячі більшовицьких пам'ятників. Їх почали захищати, приписуючи мистецьку чи історичну цінність, і навіть відновлювати. Але монументальна пропаганда окупанта як непокаране зло може породжувати тільки нове зло та насильство. 

Україна не першою зіткнулася з проблемою монументів окупанта на звільненій території. Коли Ірландія здобула незалежність, місцева влада не знайшла політичної волі для повалення найбільшого британського пам'ятника в Дубліні – колони Нельсона. Її захисники запевняли, що це туристична принада та історична пам'ятка. А патріотам не подобалося, що над столицею височіє символ окупантів, які так і не віддали незалежній Ірландії її північної частини – Ольстера. Зрештою у 66-му, в 50-ті роковини розстрілу британцями ірландського Великоднього виступу, колону підірвали невідомі. Ймовірно, це були бійці ІРА, які продовжували війну за Ольстер всупереч угодовській позиції власного уряду. 

В Україні ситуація була в чомусь навіть гіршою. Отримана без бою незалежність швидко втрачала цінність в очах суспільства. А ще вона потроху підточувалася тихим реваншем імперської монументальної пропаганди. Показова у цьому плані історія монумента Леніну у Білгороді-Дністровському. У 1940-му місто разом з усією Бессарабією зайняла Червона Армія й одразу знесла пам'ятник румунському королю Фердинанду в міському парку. Після війни постамент вкоротили й встановили там першого Леніна в костюмі-трійці. За кілька років його замінили новим – одягнули в пальто. Воно однак не захистило вождя в 90-му – його знову знесли. Та уже в 1993-му Ілліча відновили, тільки підвищили постамент і встановили згори бюст. І так він простояв ще 20 років. 

Пам'ятник Леніну
Пам'ятник Леніну5 канал / Машина часу

Заглохлу декомунізацію спробувала реанімувати "помаранчева" влада після революції 2004-го. У рамках вшанування 75-х роковин Голодомору передбачалось демонтувати пам’ятники особам, причетних до геноциду українців. Та на тлі внутрішніх конфліктів у владі й потужної контрпропаганди здійснити цього не вдалося. Монументи винуватцям Голодомору залишилися навіть у Києві.  

Початок реваншу Януковича – у 2006-му він знову став прем'єром – вивів війну пам'ятників на досі небачений рівень. Монументи українським героям почали масово руйнувати невідомі, яких правоохоронці чомусь не дуже й шукали. Натомість проросійські пам'ятники почали виростати один за одним. На відкритті чергового Леніна на Одещині комуністи прозвітували: "З початку року в Одеській області відновлено й відкрито 6 пам'ятників вождю. Загалом по Україні члени КПУ відреставрували й встановили 80 монументів"

Активно почала просуватися й інша російська символіка. Цей трюк – творче поєднання імперської й радянської монументальної пропаганди – винайшли ще при Сталіні. Під кінець президентства Ющенка в Одесі відновили імперський пам'ятник руйнівниці Запорізької Січі Катерині II. Дійство відбувалося під прапорами Росії та Партії Регіонів.

"Почалося те, що іменується ідеологічна і психологічна війна. Пам'ятник встановлений 27 вересня 2007 року. У цей самий день такий близький пам'ятник Катерині був встановлений у Тирасполі. Місяцем раніше – у Краснодарі, Севастополі, Сімферополі. Думали в Донецьку, Запоріжжі і взагалі довго перераховувати. Забили всю місцевість, яку тепер всі знають, а тоді ніхто не знав – Новоросія", – розповів член асоціації козацьких товариств "Січ".

Вшановували не тільки відомих імперських чи більшовицьких ватажків, але й безпосередніх масових убивць. Так, під Дубном у 2010-му раптом з'явився пам'ятник розстрільній команді НКВД. Сам пам'ятник спорудили ще 1966-му, коли на цьому місці виявили братську могилу. Там у 41-му загинула верхівка району та група енкаведистів на чолі з лейтенантом держбезпеки Яковом Винокуром. Він разом із підлеглими тікав перед наступаючими нацистами, але напоровся на засідку. Згодом загиблих перепоховали, а пам'ятник залишили. У 90-х були оприлюднені документи, за якими саме ці енкаведисти Винокура перед відступом із Дубна встигли розстріляти всіх в'язнів місцевої тюрми. 

За радянськими даними, енкаведисти вбили 230 безборонних людей, а за німецькими – більш ніж 500. Тому в 90-х стелу декомунізували – збили радянські написи та зображення й повісили нейтральну табличку про пам'ять загиблим. Але місцеві ветерани – не війни, а МВС та КДБ – у часи Януковича відновили саму стелу та напис про героїчних чекістів із радянською зіркою. Ще й виправдовували масову страту: мовляв, жертви – це злочинці, а розстріляв їх невідомо хто. 

"Там люди знаходились заарештовані й звинувачені за ордерами прокурорів або засуджені вже. Там немає тимчасово арештованих і затриманих. Або засуджених до вищої міри покарання або до тривалих термінів. А працівники НКВД не могли мати до них стосунку", – пояснив голова ради ветеранів СБУ в Рівненській області Анатолій Патейчук.

У відповідь на протести місцевої влади відреагували зовсім своєрідно. До зірки додали хрест. 

У цей же час організація кума Путіна Віктора Медведчука просувала російську пропаганду під виглядом акцій "Георгіївська стрічка" та "Безсмертний полк". У межах "Безсмертного полку" випливає ще один монументалізований енкаведистський кат – майор Олексій Большаков. У 1944-му він кілька місяців був заступником начальника НКВД на Буковині й встиг відзначитися позасудовими розстрілами полонених упівців та цивільних мешканців. У вересні ж його ще з двома енкаведистами вистежила й знищила повстанська розвідка. На місці бою при СРСР спорудили пам'ятник із таким написом: "Тут 23 вересня 1944 року в боротьбі з бандами фашистських буржуазно-українських націоналістів загинули смертю хоробрих славні сини Вітчизни три чекісти: Новожилов Михайло Сергійович, Меняшкін Олексій Іванович, Большаков Петро Федорович". У 2008-му місцева влада просила дозволу замінити бодай макабричну табличку, але безуспішно: поплічникам Януковича енкаведисти явно дуже подобалися. 

Наступ російської монументальної пропаганди вкупі з масою інших причин викликав радикалізацію суспільства. Противникам московських ідолів не залишили законних способів боротьби із ними. Тож в Україні розпочалася справжня партизанська війна – проти пам'ятників. 

Спроби народної декомунізації постійно наштовхувалися на шалений опір проросійських сил і української влади. Винуватців ловили та карали, але вони не зупинялися. Сісти в тюрму можна було навіть не за зруйнований більшовицький монумент, а за недоведений намір це зробити. Саме такою була гучна справа так званих "васильківських терористів".

Пам'ятник Сталіну в Запоріжжі
Пам'ятник Сталіну в Запоріжжі5 канал / Машина часу

Заспокоювати пристрасті ніхто не поспішав, радше навпаки. Розбурхане ідеологічним протистоянням суспільство дражнили все новими провокаціями. Наприклад, статуєю Сталіна в Запоріжжі. Місцеві журналісти на знак протесту вивісили глузливий білборд, на якому свого пам'ятника вимагав ще й Гітлер. Він не провисів і дня – його зняли комунальники без згоди власника. Зате монументальній пропаганді сталіністів ніхто не заважав. Попри дедалі більший тиск з боку влади, знайшлись активісти, які були готові ризикнути життям і свободою, але знести монумент диктатору. 

"Поступово виник план, якщо говорити "кримінальною" мовою, групи осіб із різних міст України. Це були члени організації "Тризуб" імені Бандери. Виникла ідея всім разом зібратися й відпиляти йому голову", – розповів Андрющенко.

Едуард Андрющенко – запорізький історик і журналіст. Один із учасників знищення пам'ятника диктатору.

"Міліцейською мовою – наводчик. Показав, відвів. Потім відправляв бензопилку поштою. Така була моя роль", – додав він.

Акція проти диктатора відбулася грудневої ночі 2010 року. Сталін таки втратив голову. 

"Загалом було 9 осіб, які брали участь. Зокрема, оператор, хтось тримав двері, щоб звідти не вибігла охорона, хтось пиляв бензоболгаркою цю статую, хтось бив кувалдою. Нас швидко один за одним знайшли, затримали. Ми близько трьох місяців пробули в СІЗО. Після цього нас випустили на поруки. Ми отримали умовні терміни позбавлення й обмеження волі. Комуністи швидко його відновили, приклеїли цю голову й навіть намагалися приховати, що відбулася така акція, а хтось у новорічну ніч цей пам'ятник підірвав", – нагадав Андрющенко.

На кричущі провокації, які дедалі більше дестабілізували ситуацію в країні, влада не реагувала ніяк. І вони продовжувались. Українські монументи теж нищили – масово і скоординовано. От тільки винуватців таких акцій тодішні правоохоронці чомусь не знаходили.  

Війна пам'ятників сягнула піку напередодні Євромайдану. Суди над нищителями комуністичних ідолів переростали в запеклі сутички. Для протестувальників повалення окупаційних монументів було зримим аналогом повалення диктатури. Тому ленінопад був абсолютно неуникненним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Попередній матеріал
"Злочинці в погонах": резонансні злочини українських правоохоронців та хто їх покриває
Наступний матеріал
Майже без акценту: іноземці вразили мережу виконанням українських пісень – відео
Loading...