Їх називають очима і голосом війни – це українські військкори. Вони багато років висвітлюють події на лінії фронту, пліч-о-пліч із військовими тримають свій фронт – інформаційний. Як вони творять свої матеріали – знає кореспондентка "5 каналу" Євгенія Китаїва.
Кадри з фронту ви бачите щоденно. Але, щоб їх вам показати, потрібно ці кадри спочатку зняти. І для цього цивільні журналісти рушають на схід або південь, бо нині лінія фронту у нас велика – у гарячу точку.
Для того, щоб знімати на лінії фронту, журналісту потрібні не лише камера і мікрофон. Потрібно мати засоби індивідуального захисту – бронежилет, каску, аптечку й окуляри. Бо буденність тут, на фронті, це постійна небезпека: чи не щодня можна опинитися під стріляниною або ж під вогнем артилерії.
У таких випадках прихистком стає усе довкола, бо навіть найкраща броня не вбереже від ракет. До майстерності слова і кадру додається вміння швидко бігти, швидко падати, швидко реагувати на все, що відбувається довкола.
"Не так багато людей, які можуть це зробити. Психологічно готовими, що ти можеш опинитися на лінії вогню зненацька, от просто тут почнеться обстріл і ти маєш при цьому скоординувати свої дії, сконцентруватися на роботі. Це психологічно складна історія. І небагато людей здатні себе опанувати, свою паніку, істерику і при цьому виконувати свій професійний обов'язок", – пояснює військова кореспондентка "ТСН" Юлія Кірієнко.
Страх у журналістів, звісно, є. Це один з основних – інстинкт самозбереження. Однак військові кореспонденти вчаться його опановувати. І після пережитих стресів, знову і знову повертаються до зйомки.
"На війні ти розумієш всю цінність миру та життя. Ну, людям має хтось показувати, що відбувається. Звісно, богу молишся, коли їдеш до Білогорівки, яка обстрілюється артилерією, але тим не менше, ти розумієш, що це робота і ти вже вибрала цей шлях. Що ж ти вже зміниш?" – розповідає військова кореспондентка "ТСН" Юлія Кірієнко.
До 2014-го більшість журналістів, які висвітлюють бойові дії на лінії фронту, не уявляли себе у ролі військкорів. Усього вчилися на ходу. Проходили курси домедичної допомоги, співпрацювали з військовими щодо того, що можна показувати із лінії фронту, а що ні. Досвід здобувався під час роботи.
"Коли почалась війна, то очевидно для мене було, що треба їхати її показувати. Я ж журналіст. Так само, як я не задумувався, якби мені хтось сказав, що я сам добровільно контракт підпишу і в армію піду, я б розсміявся цій людині в обличчя", – згадує пресофіцер Міноборони Олексій Годзенко.
Перебуваючи на фронті у тривалих відрядженнях, журналісти часом вирішують приєднатися до лав ЗСУ. Такі випадки непоодинокі. А надто коли почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. І ті, хто ще вчора працював журналістом, опинився з іншого боку камери.
Аби інформувати світ про звірства росії, навіть ті кореспонденти, які вирішили почепити свої бронежилети на гачок і працювати в мирних умовах, повернулися до справи, коли інтенсивність бойових дій змінилася.
"Десь роки два тому я вирішив, що все, хвате, я не хочу вже їздити на цю війну. Все, що я хотів, я вже зняв, те, що не хотів, теж зняв. Але я розумів, що хтось має робити цю роботу. А так як у мене є досвід трошки, то шансів, що мене вб'ють, трохи менше, ніж людину, яка поїде туди вперше", – каже військовий кореспондент Євген Назаренко.
Зважаючи на те, що кремлівські ракети вже понад три місяці цілять у різні куточки нашої країни, медійники, які не були дотичні до військової теми, стали так само до роботи.
"Тепер кожен журналіст, фактично, військовий кореспондент, бо ракетно-бомбові удари по всій країні. Журналісти там працюють і респект тим журналістам, які не бояться цього робити. Те, що є непідготовлені, ну, ми теж колись були непідготовлені, коли починали працювати на цій війні. Ну, якось не померли ж", – розповідає військкор Євген Назаренко.
"Професія досить специфічна, яка не завжди дасть тобі час на себе, на особисте життя, на задоволення, які доступні людині, що працює п'ять днів на тиждень", – роз'яснює пресофіцер Міноборони Олексій Годзенко.
Коли війна приходить до тебе додому, вона не запитує, якої ти статі, і чи не боїшся працювати під артилерійським обстрілом. Попри стереотип про те, що, мовляв, "жінкам не місце на війні", у найгарячіших точках працюють репортерки і щосили намагаються поєднати роботу й особисте життя.
"Постійно розриваєшся на кілька частин, бо чоловік на війні, дитина в Києві, хоча спочатку була в евакуації, ти маєш їхати на фронт, чи тут працювати, робити сюжети теж дотичні до війни. Звісно, серце не на місці постійно. Тривога звучить і ти думаєш лише, а як там мій син", – розповідає військкор "ТСН" Юлія Кірієнко.
Ризикуючи найціннішим – власним життям – військові кореспонденти щоразу роблять вибір на користь слова і кадру. І хоч як пафосно це звучало б, але стають очима і голосом війни.
Тільки від 24 лютого окупанти вбили понад 30 українських та іноземних медійників. Частина з них загинула, захищаючи Україну в лавах ЗСУ, деякі – під час обстрілів мирних міст, інші були вбиті окупантами у зоні бойових дій саме під час щоденної журналістської роботи.
Євгенія Китаїва, Валентин Стельцов, "5 канал"
Читайте також: Українські журналісти відзначають своє професійне свято – історія та привітання
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій
Друзі! Ми сьогодні боремося за нашу свободу, незалежність, за право бути вільною людиною на своїй землі.
Нас захищають справжні Супергерої: ЗСУ, Нацгвардія, Тероборона, МВС, усі небайдужі Громадяни, які об'єдналися заради захисту Батьківщини.
Ми маємо безпрецедентну підтримку міжнародних партнерів. Увесь світ підтримує Україну.
Зберігаємо спокій, підтримуємо одне одного, читаємо тільки перевірені новини та допомагаємо армії.
ЄДИНІ ОФІЦІЙНІ РЕКВІЗИТИ НБУ ДЛЯ ЗБОРУ КОШТІВ НА ПОТРЕБИ АРМІЇ
ПЕРЕРАХУЙТЕ "КОВІДНІ" ГРОШІ З Є-ПІДТРИМКИ НА АРМІЮ
ВІДПРАВТЕ ДРУЗЯМ ЗА КОРДОН ПОСИЛАННЯ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ:
Разом до перемоги над російськими окупантами!
Слава Україні! Героям Слава!
