Дивлячись за вправними рухами медиків, які дуже оперативно приймали поранених у стабілізаційному пункті, у мене на язиці крутилося одне-єдине одне запитання. І я хотіла знати відповідь на нього. Питання було в тому, що нас очікує після війни. З точки зору здоров’я нації – психічного і психологічного. Здоров’я наших бійців, їхніх родин.
І це запитання я поставила "Осьмаку" – анестезіологу 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ.
– Я не хочу грати в Арестовича, але одужувати після війни ми будемо дуже довго.
– В усіх сенсах?
– В усіх сенсах.
"Дуже багато, мабуть, все таки – це неврологічного. Тому що всі ці вибухи, стреси, вони лягають більше на нашу нервову систему. Наприклад, мій підрозділ, який працює досить близько, але тим не менше, ми не працюємо безпосередньо на лінії, пацани, які на лінії, там ще буде важче. Тому це буде досить високий такий удар по наших силах підтримки психологічної допомоги, психотерапевтичної, психіатричної – це буде довга кропітка праця", – зауважив він.
Робота з пораненими захисниками
Доки ми розмовляємо, в стабпункт привозять нових поранених. На перший погляд, у них все ціле – і навіть ні в кого нічого не кровить. Але, придивившись до цих бійців, стає зрозуміло, що їхні рани інші. Всі вони худі, виснажені, втомлені.
– Що у вас болить? – запитую у високого молодого захисники з яскраво-рудим волоссям.

– Болить дуже багато чого: голова, ноги. Сьогодні тільки вийшли з позицій. Це тяжко, я не можу зараз ще прийти в себе, що я вже тут, що вже не стріляють, ніхто не бігає навколо мене, не кричить, що, давайте, штурмуємо їх. Не можу.
Одна з найбільших проблем передової – бронежилети. Так, вони не такі, які були 10 років тому. Не такі важкі, не такі об’ємні, але навіть за таких умов і спини, і суглоби летять у всіх бійців, каже Сергій, лікар 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ.
– Помітили, що бронежилети непідйомні? Плюс ще БК, комплекти, то спини летять у хлопців: спини, суглоби – це просто пошесть.
– Спини-суглоби – це не тільки 45-50 плюс?
– Всі, це у всіх.
Що буде з українцями після війни з точки зору здоров'я?
– Що ми отримаємо після війни з точки зору здоров'я?
– Я не хочу це казати на камеру.
"У нас зараз такі умови, такий час, що ми займаємося зараз симптоматичною терапією, ви ж знаєте, як лікується тиск – це нормалізація спочатку способу життя, а вже потім іде фармакотерапія. Ну, ми не можемо", – сказав лікар Сергій.

– Та який зараз на фронті спосіб життя?
– Тому так, ми підбираємо правильно фармакотерапію, а там вже людина вже сама… Пояснюємо, як краще в таких умовах підлаштувати харчування або ставлення до стресу тощо. Якщо вдасться йому – буде краще, якщо ні – чекаємо, коли закінчиться ця війна.
Сергій – терапевт, кого мобілізували на фронт у перші дні Великої війни. Чи то через неуважність, чи то через нерозбериху його зарахували в піхоту. Де він став командиром взводу. І лише згодом його побратимам вдалося перевести його в медроту.
Лікар оглядає захисника
Лікар уважно оглядає бійця, якого з передової привіз бойовий медик.
– Скільки не їли? Сьогодні їли?
– Батончик енергетичний. Десь о 3-4 годині.
– Добре, я подивлюся.
– Тут?
–Так.
– Розслаб. Тут болить?
"У нього хвороба кишок – стрес, був на позиції і стрес – загострилась у нього виразка, часто це, майже у всіх. Наша задача також займатися профілактикою, забезпеченням і ліками, схемою – як їх вживають. Мені, наприклад, хочеться, щоб хлопці, які на передку, я знаю цю службу, я був в їхній службі, мені хочеться щоб вони трошки розрядилися, відійшли від того стресу, поновилися трішки. І головне, щоб вони не втратили якусь мотивацію, трошки зарядилися і знову могли виконувати свою роботу", – наголосив лікар.
– Тут поранення в плече, тут більше легені могли постраждати. Спину дивились?
– Так, ми його роздягали.
Яка роль медсестер
Чоловікам-лікарям допомагають медсестри – дівчата і жінки років за 30-40.
– Дуже дівчата допомагають? – запитую в анестезіолога Руслана.

– Так, звичайно, вони допомагають своєю наявністю, вони створюють атмосферу, яка кардинально змінюється порівняно з тим, де вони були. Вони приходять і розказують, що ми там декілька днів були, безвилазно сиділи в бліндажах, або ми бігли, або нас несли, виносили. Я тільки можу уявити, через що вони проходять. І тут зявляються дівчата, які починають з них стягувати труси чи шуткувати, то да се, в них повністю переключається мозок і видно, що люди заходять одні, а виходять інші.
– Чого стягують труси, поясни! – почувши нашу розмову, сміючись, втручається "Осьмак".
– Стягують труси, бо треба, наприклад, повний огляд. Треба замінити одяг, ми забираємо їхній одяг, який брудний, який порваний, який в крові – і одягаємо їх в цивільний. Те, що в нас є, гуманітарний – штанці, футболки. І вони такі вже їдуть або частіше йдуть у машину на евакуацію.
Старша медсестра 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ Христина:
– У нас тут усе, у нас тут гарний настрій завжди, бійцям легше, коли вони лежать на операційному столі.

– Про що розмовляєте? Що кажете їм?
– Спілкуємося, про щось таке віддалене, деколи балакаємо про те, що в них вдома, яка в них сім'я, куди вони поїдуть, що вони будуть робити. Вони самі багато розповідають, дехто любить розповідати, що з ним трапилося, хтось про родину, про сім'ю, про захоплення, чому пішов і поплакати хтось хоче, і хтось хоче посміятися – різні бувають поранені.
– Вони самі починають викладати все, коли ми вже їх знеболимо, заспокоїмо, у них відкривається потік, розв'язується язик. І вони багато самі, про все, про що вони самі забажають. Нас тут багато. Багато шуткуємо, намагаємося шуткувати, підколювати дещо, щоб вони просто бадьорилися, як то кажуть.
– Це одна із частин роботи, їм це потрібно, а деколи вони хочуть помовчати, з ними можна теж помовчати.
Що лікарі відчувають у роботі з пораненими бійцями?
Сьогодні у стабпункт привозять легких поранених – з виразками, травмами, зневодненням. Але так тут не завжди. Часом сюди везуть таких, що непідготовленій людині, як кажуть – з тонкою душевною організацією – це краще не бачити. І у мене знову виникає запитання – як це переносять і як з цим живуть лікарі?
– Як дитячий анестезіолог ви такого точно не бачили? – запитую в "Осьмака".

– Ну чекайте, а 12 років швидкої допомоги? Що значить "ми такого точно не бачили?" Конкретно такого – точно, але бачиш всяке і в принципі ти лікар, яка це різниця – які це поранені, яка це робота. Ти лікар, ти виконуєш свої завдання і все, тут немає ніяких таких принципових відмінностей. Ти маєш виконувати те, що ти маєш виконувати, те, що ти вмієш робити.
Анестезіолог 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ Руслан:
– Ми всі стійкі до складних ситуацій. В принципі, справа в тому, що так, як я вже сказав, я в армії з квітня 2022 року. Довелося побачити багато що, і абсолютно ти не думаєш про свою психологію. Ти думаєш, як надати людині адекватну допомогу. Шкода, звичайно, коли приїжджає молодий боєць і він в тебе на очах відходить, бо поранення несумісне з життям – оце важко дивитися на це.
Анестезіолог 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ "Осьмак":
– Ну, з анестезіологів я не можу сказати, що я таких бачив.
– Це окрема каста лікарів, які...?
– Вони чокнуті від народження, вони ж такі туди і йдуть, так само з хірургами, вони постійно копирсаються – яка задача хірурга на нашому етапі – зупинити кровотечу – перекрити краник, грубо кажучи, і все.
– А ваша яка задача?
– Стабілізувати стан. Наша задача – не дати померти.
Команда медиків стала на оборону у перші дні Великої війни
Вся ця команда лікарів, анестезіологів, як з’ясовується в розмові, – з-під Києва. І всі вони стали на оборону країни у перші дні Великої війни.
– Ви теж десь звідти? – запитую в Сергія – високого світлого усміхненого лікаря.
– З Броварського.
– Звідти я його і забрав, – сміється "Осьмак".
– Ви теж анестезіолог?
– Ні, я – терапевт, УЗІст. Так сталося теж, на початку там бардак, я потрапив у піхоту, командиром взводу спочатку був.
– Ви в піхоті були? – я знову дивуюсь аж такому бардаку, що кваліфікований лікар потрапив в окопи. І не як бойовий медик.

– І як воно там, в окопах?
– Там свої приколи.
– Виходили на СПшки, чергували?
– Були, так. Під Ямполем ходили з хлопцями, це був 22 рік, а потім, коли повернулися вже, то я зрозумів, що більше толку буде з мене тут, по своїй спеціальності.
Старша медсестра 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ Христина:
– До цього не одразу звикаєш, але вже у нас пішов третій рік війни і по-трошки, по-маленьку звикаєш, що, по-перше, умови можуть бути абсолютно різні. Зараз у нас шикарні, я тільки хотіла сказати, що ми абсолютно в люксових умовах порівняно з тим, що може бути і що було, тому... Ясна річ, що коли йдеш служити – ти себе готуєш до того, що може бути будь-що.
Як умови у стабпункті?
У них справді гарні умови. Простір, обладнаний усім необхідним. Пристойний туалет, зона відпочинку, ліжка, столова. Згадуючи стабпункт у Бахмуті, розумію, що це справді – люксові умови.
– Класно, тут класно. Наш командир вміє, я не буду казати з чого зробити що...
– Ми вже зрозуміли...
– Але всі пункти, де ми були, з часом стають класними. Слава Богу, я більш-менш нормально сприймаю де я, як я. Я нормально сприймаю, мені пощастило, що і колектив класний, і команда професійна. Тому зараз я розвиваюсь як спеціаліст. Єдине, що з перших днів, уже третій рік іде, то замореність є, але, мабуть, більше бажання є, щоб швидше орків замочити і вигнати з землі нашої. Це, мабуть, переважає у мене особисто.
"Так, ми всі втомилися, але це втома така – фізіологічна, психологічна, але підбадьорює те, що ми не можемо залишати свої позиції, тому що ті позиції, які набагато важливіші, нас потребують", – зауважила старша медсестра Христина.
"Бачу життя поза армією тільки з новин"
Анестезіолог 5-ї окремої штурмової київської бригади ЗСУ "Осьмак":
"Важко, я повністю, я взагалі забув, що таке сімейне життя. Я в принципі забув, що таке життя поза армією. Чому? Тому що я його бачу, по-суті, тільки з новин".

– Ви не приїжджали?
– Я був у відпустці, був удома, але ти приїжджаєш додому не як додому, а як у гості швидше. Тобто там, грубо кажучи, – поїсти, обійняти дитину, погратися з дитиною, а все решта ти просто не розумієш, що відбувається навколо. Якщо ти їдеш зустрітися з рідними, ще з кимось, ти не зовсім даєш собі раду – що відбувається навколо тебе, тобто ти все одно лишаєшся тут, грубо кажучи.
"Відпустки такі рідко бувають так, тому це таке – втомився з лопатою? Відпочинь з граблями. Ти займаєшся якимись справами своїми цивільними – сім'я, батьки і це ніхто не скасував, воно все є, але це теж свого роду відпочинок – трішки згадати те, що було колись", – додала Христина.
– Як батьки?

– Їм, ясна річ, складно, але вони горді. Особливо мій тато дуже гордий. Він ніколи про це не говорить, але він завжди плаче, коли бачить десь фотографію або щось про діяльність. Але важко, як будь-яким батькам, я думаю, батькам зараз найважче. Тому що ми робимо роботу, і в нас руки зайняті, голови зайняті, а батьки сидять і чекають.
– Як вистачає людей? – дивується моєму запитанню "Осьмак". – Не вистачає людей. Звичайно, людей не вистачає. Хороших спеціалістів знайти, ви ж розумієте, що в цивільному житті, що тут.
"Нас воно у всіх болить і нам хочеться, щоб ми перемогли. У першу чергу і залишилися живими-здоровими всі наші воїни, всі наші захисники", – наголосила Христина.
Анестезіолог "Осьмак":
"Те, що дала війна, вона все ж таки, як не крутіть, вона нас із народності зробила народом".
– Не всіх...
– Не всіх, є любителі покупатися, згоден. Тиса є Тиса, гарна річка, я її уже люблю, але тим не менше... Ви подивіться на хлопців, які тут, ви подивіться в їхні очі, ви подивіться в їхній запал. Тут, я впевнений, так, будемо довго, це буде важко, але ніхто з них не здасться.
Читайте також: у полоні росіяни "нас досить добре пиз***ли": медики одного зі стабпунктів про умови роботи та втому – "Невигадані історії".
Дивіться також:
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.