– Пане Сергію, як і де вас застала повномасштабна війна? Розкажіть про свою першу поїздку на фронт від початку вторгнення.

– 24 лютого, як і багатьох українців, вторгнення застало мене вдома в Києві, у ліжку. Я спав.

О 5:14 ранку в мене задзвонив Messenger, то був мій товариш, який повідомив наступне: "Прилетіло по Броварах. Вибухи у Харкові та Краматорську. Почалосяь". Я одразу подзвонив брату в Суми, розбудив його, його родина з дітьми почала підготовку до "нехороших сценарієв". Потім мені подзвонив мій друг, талановитий режисер Хачатур Василян, приблизно з тією ж інформацією. Й ще кілька друзів також вийшли на зв’язок. Це не була паніка, більше була перевірка комунікації з ціллю подальших дій.

Вторгнення не стало для мене несподіванкою. Більш того, за кілька днів до цього я спакував речі по рюкзаках, підготував запас палива, води, медицини та їжі.

Встав з ліжка і пішов варити каву. За вікном було чути вибухи (на зараз розумію – то була робота ППО) та шум наших літачків.

Приблизно о 6-й ранку я закинув речі в автомобіль та поїхав на роботу. Вже на цей час усі дороги були заповнені транспортом, але всі водії були консолідовані та ввічливі, люди все розуміли та не панікували.

Перший досвід "на фронті" в момент вторгнення – це складне питання, бо вторгнення – дуже динамічне явище, а коли летить "з неба", то важко сказати, де той фронт взагалі, бо під прицілом уся держава. Скажу наступне: Київ майже до кінця березня я не залишав, і перші жахливі наслідки "життєдіяльності" орків я побачив в Бучі, Ірпені та Гостомелі.

Як тільки з’явилась можливість заїхати до міста, ми рушили до Ірпеня з Яніною Соколовою, щоб побачитись із міським головою та зрозуміти, що відбулось насправді. Сказати, що я був шокований побаченим, – це не сказати нічого, і це не дивлячись на те, що маю досвід війни з 2014 року. Масштаб руйнувань та ступеню садизму росіян – не було меж. Вразив контраст красивезного містечка та того, що з ним зробили рашисти… З поваги до українців, я просто промовчу про те, що робили там з нашими людьми…

Враховуючи географію наступу – було зрозуміло одразу: буде непросто!

– У яких гарячих районах України Ви побували, починаючи з 24 лютого?

– На момент активної фази вторгнення складно було класифікувати, яка точка гаряча більше, а яка менше. Враховуючи те, що ворог використовує авіацію, реактивну артилерію та ракети – зрозуміло було точно, гарячим районом була вся Україна.

На самому початку квітня постала необхідність їхати до Сумщини. Це була перша можливість заїхати на територію області. Ціллю поїздки були особисті питання, але камеру (про всяк випадок) я з собою взяв. Контактуючи з місцевою владою, нам вдалось потрапити в Тростянець та Охтирку. Це був черговий особистий біль. Суми – для мене друге рідне місто. Цей край я дуже добре знаю з початку 2000 років.

По-перше: реальна зустріч зі знищеною технікою рашистів в районі "Хімпрому" остаточно підтвердила думки про те, що "м’ясо та радянське залізо" – для русні не питання.

А по-друге: побачивши знищену центральну площу Тростянця, автовокзал, покинуту російську "МСТА-С", сміття у вигляді зелених пакетів "армія росії", залізничну станцію "Смородине", де орки влаштували собі базу... Охтирку, котру "перекрутило" фугасними авіаційними боєприпасами (ФАБ).

Весь цей згорілий брудний скалічений "фарш" свідчив про одне: ніякої спецоперації немає! Це справжня Війна! Війна проти людства, людяності та української цивілізації. Й всю цю жесть треба називати саме так!

Йшов час. Сидіти на місці – не варіант.

Було прийнято рішення їхати на фронт у всіх напрямках. Мені поталанило. Сформувалась чудова команда, котру я мав честь возити (довелося виконувати роль водія), піклуватись про них та з ними працювати. Це Євгенія Китаїва (журналістка) та Ганка Кудрявцева (операторка). Дівчата мають солідний досвід роботи в умовах АТО/ООС та в умовах зарубіжних військових конфліктів.

Наша подорож розпочалась зі сходу України. Місто Курахове, що на Донеччині, – там ми мали забрати Ганку (уявіть, дівчинка операторка взяла відпустку та просто допомагала евакуйовувати місцевих мешканців). За день до нашого прибуття Ганка повідомила про приліт ракети в сусідню п’ятиповерхівку. В Кураховому мешкають ті, кого евакуювали з сусідньої Мар’їнки, і здавалося б, що це такий собі тил, – але ніт! За кілька днів нашого перебування там наш район обстріляли. Обстріляли забороненими касетними "Ураганами". Внаслідок обстрілу буквально за кілька хвилин загинуло 3 людини, 6 було поранено. Мирне місто з людьми. ХХІ століття… Хто б міг таке уявити…

Мар’їнка під постійним цілодобовим ворожим вогнем. Місто пошматоване, але в підвалах та руїнах залишаються люди. Їх постійно підтримують та забезпечують їжею та водою безстрашні поліцейські – Василь та Рустам. Їм особливий привіт та подяка!!!

Для Мар’їнки обстріл фосфором – вже звична справа. Противник це робить майже постійно.

Потім ми рушили на південь ріднесенької України. Миколаїв та райони, наближені до Херсонщини. Ракети там літають постійно!

Якось зранку, о 6-й годині з вікна почув звук реактивного двигуна (ще здивувався: "Авіація! Невже наша?" – спросоння подумав я). Але через кілька секунд пролунав потужний вибух…. То була пролітаюча ракета.

Відпрацювавши південь, рушили знову на Донеччину. Заїжджали ми в область майже у повній темряві, і знаючи її дуже добре, мене моторошно здивувало одне: жодної автівки назустріч, жодного вогника, та з метою безпеки іноді самому доводилось вимикати світло. Напрямок був на Краматорськ (через Слов’янськ, Дружківку і так далі… ) – область уночі перетворюється на привид і так, бої чути дуже потужні та активні….

Лисичанськ. На той момент один із найгарячіших та найцікавіших (як для журналістської роботи) напрямків.

Дуже важливо було зрозуміти, що ж відбувається на Луганщині в передмісті Сєвєродонецька. Розробивши маршрут, рушили. Зізнаюсь, кожен із нас розумів, що напрямок дуже відповідальний та непростий. Дорогою проходили населені пункти, де робота авіації – не рідкість, де ворожа арта лягає поруч, де в небі пролітають "красиві палаючі об’єкти". В місто заїжджати довелось дуже шустро, бо ворожа "промзона" помилок не прощає.

Постійний гуркіт арти, понівечені торговельні та розважальні центри, розкидані розірвані автівки, місцеві, іноді з дітьми, на цьому фоні просто ходять вулицями, наче нічого не відбувається… Картина сюрреалістична, але, на жаль, – то реальність сучасної України.

Нам вдалося дістатися пагорбу, з якого відкрилась панорама палаючого Сєвєродонецька. Місто зруйноване повністю. Локацій із пожежами та задимленням десятки. Одним словом – жесть…

Бахмут. Соледар. Траса Бахмут – Лисичанськ

Соледар – місто, де народжується сіль! Для всього світу. Усім відома синьо-біла смугаста пачка "артемівської" солі бере початок саме тут, де цілі вікна в будинках – рідкість. Де в розбитих подвір’ях свині та рогатий скот крізь розбиті стіни заходять до зали господаря та в умовах "домашнього побуту" шукають хоч якусь їжу… Моторошно бачити свиню в залі біля меблів в умовах напівзнищеного будинку.

Ізюмський напрямок. Складний та важкий. І тут нам довелось потрапити під обстріл. Це був фосфор, гаубичні снаряди, міни. Також тут працює ворожа авіація та безпілотники. Ворог у повітрі працює постійно. "Орлани" в небі – звичне явище.

Я дуже тішуся дівчатами, які завжди поруч зі мною. Іринка Рибакова – пресофіцерка 93-ї бригади "Холодний Яр", та мої Євгєшка та Ганка….

У найстрьомніший момент, коли тиск у ср*ці починає виробляти алмази, як конвеєрна стрічка шахти ім. Засядька добуває вугілля – вони не те що гідно тримають себе в руках, але ще якісно роблять свою роботу. І саме в такі моменти приходить думка, що це така професійна синергія і ти не маєш права підвести таку чудову команду, як би важко не було!

– Кожну. Іноді потенційно безпечний напрямок стає миттєво підступним. Неподалік відрізку траси Бахмут – Лисичанськ відпрацювавши на позиціях, почали рух. Але вже на той момент ми допускали, що нас засік "Орлан". Рухалися у парі з бусом супроводження на швидкості 130 км/год ліворуч, а праворуч від нас лягли снаряди. Бусу, що рухався попереду, "прошило" кузов та колесо, нашому борту повезло. Пів секунди – і на дорозі уламка могла б бути чиясь частина тіла… голова… Так, по вухам дало трохи, та й усе. Усі живі та здорові. Що то – чи то везіння, чи теорія вірогідності – одному Богові відомо…

– Ваші відчуття під час перших поїздок на фронт зараз і перших поїздок на фронт у 2014-му – порівняйте, будь ласка.

– Все інакше. Зовсім. Відчуття завжди в таких обставинах "на рівні", але емоції та відчуття – штуки в таких місцях зайві. Розрахунок, здоровий глузд, упевненість та розум – основні товариші на фронті.

Звісно, війна зовсім інакша, руки розв’язані насамперед у противника, на що ми вимушені приймати адекватні рішення й відповідати, але це, звісно, дуже важко та має дуже високу ціну – життя наших захисників…

– Ви зі своєю командою багато разів потрапляли під обстріли? Із якої зброї стріляли по Вас росіяни?

– Порівняно з тим, як попадають під обстріл наші військові на лінії зіткнення, – то просто ніщо! Соромно навіть про те говорити. Було… Різне було. Все, як у всіх, стандартний набір: фосфор, арта, стрілецька зброя тощо…

– Що для вас найскладніше під час роботи на фронті? Чи бували моменти, коли доводилося кидати камеру й бігти рятувати людей, допомагати гасити пожежу тощо?

– Як можна кинути камеру?! Ви що? То ж і є наша зброя – інформаційна.

Так, іноді наша професія достатньо цинічна – на жаль, доводиться знімати / фіксувати людські страждання, втрати та просто всі жахи – це і є найважчим. Це дуже важливо, щоб донести людям та світові реальну картину того, що відбувається. Але якщо питання стоїть про життя та смерть – авжеж! Упевнений, кожен із нас врятує, допоможе, витягне кожного, хто цього потребує.

Наприклад, коли летіли касетні "Урагани" по Кураховому, Ганка – наша операторка – побігла на двір фільмувати. Але з тим їй ще довелось допомагати людям похилого віку дістатися під'їздів та укриттів.

– Які настрої у військових? Про що військові говорять найчастіше?

– Бойові! Ніхто не каже, що все просто. Іноді ну взагалі непросто. Але бійці в нас – як хлопці, так і дівчата – найкращі. Не дивлячись на складність обставин, вони вміють знайти час посміхнутись, пожартувати та й святе – підстьобнути товариша (сміюсь).

Їм би в Голлівуд, реально красавчики! Але то після Перемоги!

– Чи багато Ви спілкувалися з цивільними, що залишилися жити вздовж лінії фронту? Чи різняться настрої серед цивільних у різних регіонах?

– Нам довелося не те що спілкуватися, а ще й жити у відрядженні поруч із місцевими. І так чи інакше, контакти встановлювати – доводилось комусь кішку/собаку погодувати, комусь ще щось.

На щастя, нам траплялась більшість адекватних людей. Будь-яка здорова людина, вочевидь, розуміє природу цієї війни і розуміє, звідки "ноги ростуть".

Але дивно, "ватні настрої" також мають місце. В умовах, коли русня розбомбила будинки, їсти-пити нічого, газу, електрики – нема нічого. Воно сидить у підвалі, до нього приїжджає гуманітарка, а воно каже: "Як мені уїхать в росію….". Такі явища характерні не тільки для східних регіонів, на жаль…

– Серед тих міст, у які Ви їздили від початку повномасштабного вторгнення, – де застали найбільші руйнування?

– Річ у тім, де б ми не перлись – руйнування будуть конкретні. Така специфіка нашої роботи. Але за власними спостереженнями: Мар’їнка. Харківщина / Ізюмський напрямок. Багато селищ на Миколаївщині / Херсонщині. Луганський напрямок: Лисичанськ / Сєвєродонецьк.

Мова іноді не про руйнування, міста зникають фізично. Повністю. Іноді за добу. Ворожа ТОС "Буратіно" спочатку спалює село, арта рівняє його з землею. Все! Це не руйнування – це геноцид!

– Якщо порівняти час після 2014 року і зараз на Донбасі – чи змінилася поведінка окупантів щодо місцевих? Якщо так, що як саме?

– Ці періоди порівнювати аж ніяк не можна. Поясню.

Раніше будувалась фабула у вигляді "псевдореспублік", псевдомісцевих формувань під виглядом "громадянської війни". Та і вопше – "Їх там не було" ©. Звісно…

А зараз і "ставлення" ніякого немає. На основі побаченого та почутого – українців просто знищують. Гвалтують. Вбивають. Розстрілюють тощо… Це не можна назвати ставленням, це цілеспрямоване знищення всього українського в принципі…

– Весь світ облетіли жахливі (і це слабко сказано) кадри з Бучі й Ірпеня. В той же час мешканці деяких деокупованих сіл під Миколаєвом згадують, що росіяни намагалися встановити свої порядки, але над населенням жорстоко не знущалися. Як Ви вважаєте, чому поведінка рашистів так різниться?

– Кожне російське військове формування, кожен російський військовий – підпорядковуються наказам командування. Без наказу та дозволу рашистського "командира" ніхто там зробити нічого не може!

Той жах, що трапився в Бучі та Ірпені – скоріше за все, був із дозволу командирів окремих підрозділів, що зайшли до Бучі та Ірпеня. Можливо їхнє хворе військове керівництво саме так бачить "денацифікацію та демілітаризацію".

А те, що не відбулось подібне під Миколаєвом, та й не тільки там, – то просто не було наказу. Можливо, ними зроблені "висновки" після світового резонансу подій у Бучі… не знаю…

– Чи доводилося Вам – у житті чи в інтернет-мережі – спілкуватися з людьми, які вважають війну "фейком" і "постановкою"? Як вважаєте, чи існує щось, що могло би змінити їхню позицію?

– Ні. З такими людьми, на щастя, не спілкувався. Моє спілкування з такими людьми неможливе.

– Чи бачили Ви результати роботи західної техніки по рашистах – HIMARS, Stinger, Bayraktar, Javelin?

– Звісно! В YouTube. Бо щоб побачити результат роботи HIMARS, мені б довелося просунутись в бік ворога добру сотню кілометрів, але це, звісно, неможливо фізично.

Javelin, Bayraktar, Stinger – так. Хоча іноді це не дуже просто, бо все розноситься на молекулярному рівні, що ти навіть уявити не можеш, що ж то було….

– Чи доводилося Вам зустрічати на фронті відомих українців?

– Якщо маються на увазі відомі артисти, то десь у 2016–му – Олег Скрипка дав концерт під Краматорськом для військових у частині…. А зараз нам цікава робота там, де артистам бажано не бути.

Але українці бувають відомі по-різному. В Авдіївці я познайомився з бійцем на позивний "Андроїд", чувак працював у NASA в Сполучених Штатах. Не особливо відомий, але крутий для мене не менше за артиста. І таких в нас – дуууже багато! І це – наша гордість!

– Чи траплялися з Вами курйози?

– Звісно! Залишити камеру на даху авто, рушити в "бойовий вихід" біля позицій, шукати її по салону. Потім зрозуміти, що вона на швидкості 50 км/ч вже майже "летить" – то святе. Всіляке бувало… іноді про щось треба і промовчати, щоб була інтрига...

Читайте також: "В бліндаж! Фосфор!" – воєнкор "5 каналу" розповіла, як потрапила під ворожий обстріл забороненими снарядами

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.