Спершу сценарій фільму символа "перемоги і братерства" Леоніда Бикова – "В бій ідуть лише "старі" – у Держкіно не прийняли. По суті, виштовхали втришиї, мовляв, не відображає геройської суті радянських воїнів.
Биков не зневірився. Зачитував уривки сценарію перед глядачами і питав думки фронтовиків. Ті заступилися за сценарій, клопотали листами, і – нарешті, знімати кіно Бикову таки дозволили.
Із заповіту Леоніда Бикова:
"Найголовніше. Моя біль, моя совість, моя вина – Лесь. Допоможіть йому повірити в людей. На нього обрушилося стільки, що вистачило б цього горя на цілий народ ... Це моя вина, що я відбивав його від "свого хліба".
"Не вийшло зламати мене, взялися за найдорожче – за дітей"
Леонід Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною прожив до кінця життя і мав двох дітей – Олександра і Мар’яну.
Олесь мріяв служити в десантних військах. Батько підтримав сина. Та незабаром побитий Олесь Биков прямо з військової частини потрапив у психіатричну клініку. Його тримали під замком, а потім комісували зі страшним діагнозом – шизофренія. Це був вирок – роботу з такою довідкою знайти було неможливо.
Леонід Биков не вірив. І вимагав нової медкомісії. Підстави для сумнівів були: напередодні в нього трапився конфлікт із командуванням частини, в якій служив син.
Мар'яна Бикова: "Доля Леся – це помста за батька. Він казав: "Не вийшло зламати мене, взялися за найдорожче – за дітей". Лесь, як і батько, мріяв стати льотчиком. В армію він не йшов, а тікав – у десантні війська. А запропонували йому возити місцевого київського генерала. Знаючи, як важлива для молодої людини мрія, батько пішов до військкомату, умовив і переконав. Хлопця взяли в десантники. Служив без стягнень, поки командування полку не дізналося, кому рядовий Биков доводиться сином..."
"Якби ви не були моїм командиром, я б вам морду набив"
Бикова-старшого запросили на творчу зустріч у військову частину. Він блискуче її провів, але пити на бенкеті відмовився. Після виступу раптово поїхав, пославшись на справи в Києві. Після цього Лесь почав постійно отримувати наряди поза чергою. Пізніше дізнався причину немилості: батько не схотів пити на бенкеті, який влаштувало командування.
За місяць режисера запросили знову – очікували високе начальство зі штабу повітряно-десантних військ. Коли Лесь сказав, що батько не приїде, йому порадили переказати, щоб той гарненько подумав.
Коли Олесь служив в армії, в частину попросили Бикова з фільмом "В бій ідуть одні "старики".
Після зустрічі п'яний майор сказав Олександру: "Ще б хорошу картину не зняти! Дєньжища твій батько відхопив – будь здоров. Ці артисти – багатії, а дружини в них – повії".
Той відповів: "Якби ви не були моїм командиром, я б вам морду набив".
Тоді майор із прапорщиком побили Олеся, а щоб уникнути відповідальності, провернули справу так, що у військовому квитку лікарі частини поставили штамп, що він шизофренік.
Леся комісували. Він не міг піти на роботу – його мали оглянути лікарі, щоби зняти діагноз. Цивільні не робили цього – не хотіли сваритися з Міноборони.
"Рятуйте сина, тут його "заріжуть". Забирайте сім'ю з України... "
Десять років знадобилося, щоби зняти діагноз. Міністр оборони порадив Леоніду Бикову "поберегти здоров'я". А головлікар Павлівської лікарні на прізвище Лівшиць сказав режисеру: "Використовуйте всі зв'язки, рятуйте сина, тут його "заріжуть". Забирайте сім'ю з України... "
Друзі Бикова хотіли, щоб Леся поклали на обстеження в Москві, де б його оглянула незалежна комісія. Коли були готові потрібні документи і все підписано, Київ не випустив Леся.
З листа Леоніда Бикова:
"Ну як тут не зневажати Бога, якщо тобі підсунули долю-фашистку? Дай мені вирвати сина з психіатрички, вдихнути хоч крапельку віри в життя і в людей. Або ще щось готуєш мені більше? Більше – не буває! Глибоко тебе зневажаю, моя доля! І не поважаю".
...Сказали Бикову-молодшому почекати й пішли "на справу"
1977-го Лесь по дурості виявився замішаним у пограбуванні ювелірної крамниці. Поки Биков закінчував фільм "Ати-бати, йшли солдати...", Лесь здружився із сумнівними хлопцями. Якось вони попросили покатати їх на батьковій "Волзі". Лесь попросив ключі від гаража і машини, мовляв, хоче помити авто і проїхатися, щоб відновити водійські навички. Леонід Федорович не зміг відмовити синові.
Дружки зупинилися біля ювелірного магазину, сказали Бикову-молодшому почекати й пішли "на справу". Хтось запам'ятав номери авто і повідомив у міліцію. Того ж дня зловмисників затримали. Лесю світило кілька років в'язниці, але... він потрапив до психіатричної клініки.
Коли Леонід Федорович дізнався про все це, у нього стався черговий інфаркт. Але лягти в лікарню відмовився.
Побажання товариша Щербицького
Бикову якраз присудили Держпремію ім. Шевченка за фільми "В бій ідуть одні "старики" і "Ати-бати, йшли солдати". Він відмовився від нагороди, сказавши, що не гідний її, і на вручення не поїхав. Тоді перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький розпорядився: раз лауреат не може забрати премію через стан здоров'я, її слід доставити додому. Биков отримав премію прямо в ліжку, і на всі його заперечення відповідь була одна: "Таке побажання товариша Щербицького".
Відбувся суд. Биков важко переніс подію. Але коли одужав і прийшов на кіностудію, виглядав на десяток років старшим. Став замкнутим, мовчазним і мало чим нагадував себе колишнього. За кілька днів – подав заяву про звільнення. Директор кіностудії відмовився її прийняти, але Биков віддав її секретарю. Про це доповіли Щербицькому. Він побажав зустрітися з Биковим. Ніхто не знає, про що ішла розмова, але заяву Биков забрав.
"Ідіть і забирайте свій труп!"
1979 р. Леонід Биков трагічно загинув в автомобільній катастрофі.
Він повертався до Києва з дачі у Страхоліссі, куди їздив порибалити. На швидкості 90 км/год, обганяючи трактор із причепом, його "Волга" вилетіла на зустрічку і врізалась у вантажівку. Биков тиснув на гальмо, але удар був неминучим. Актора викинуло з машини. Він загинув умить: ремінь безпеки розрізав ребра і майже всі внутрішні органи.
"Увечері нам подзвонили, сказали, що він загинув і "забирайте свій труп!". Не сказали тільки, куди їхати. Я маму закрила у будинку і поїхала шукати батька. Так закінчилося дитинство і почалося життя без нього", – згадувала Мар'яна Бикова.
Містика, злий намір чи випадковість?
Це сталося 11 квітня 1979-го на 47-му кілометрі траси Київ – Мінськ. За містичним збігом теж 11 квітня і теж на 47-му кілометрі шосе Прага – Братислава загинув друг дитинства Бикова льотчик Віктор Щедронов, що був прототипом Смуглянки із фільму "В бій ідуть лише "старі". Схожість дати і місця загибелі друзів багатьом здалася не випадковою, що породило безліч питань навколо смерті Маестро: це було вбивство, самогубство, інфаркт або випадковість?
Чіткої відповіді немає досі. Слідство встановило: водій вантажівки не міг уникнути зіткнення, на відміну від актора, який усе-таки не запобіг смертельному тарану. Не захотів? Не зміг? Гальмівний шлях у 22 метри доводить: Биков не йшов на зіткнення навмисне, до останнього боровся за життя. До того ж 1979 року режисер був на піку творчості, працював над новою філософською комедією...
У день похорону на Байковому цвинтарі стояла тиха сонячна погода. Народу було небагато, адже все відбулося раптово. Вже потім люди почали масово приходити на могилу.
За 4 місяці до загибелі Бикову виповнилося 50 років, але він навідріз відмовився святкувати ювілей у Союзі кінематографістів і на студії ім. Довженка. Сказав, йому не потрібна генеральна репетиція власного похорону, і поїхав із Києва. А наступного дня отримав листівку в похоронній рамці з побажанням довгих літ життя.
"...Не просився в космос, а працювати бодай вантажником"
Олесь важко пережив смерть батька. Потім одружився. Роботу так і не знайшов.
"Мене посилали колами – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім'ю... Потім я вирішив підробити документи від райкому партії. Допомогли люди, які дивом залишилися серед живих після 70-ти років поголовного переведення всіх у "товариші". Завдяки їм я рік гойдався на хвилях Охотського і Берингового морів, добуваючи для Батьківщини червону ікру", – писав Олександр Биков.
У Києві в цей час вигнали з квартири дружину, синів із садочків. Довелося повернутися. Знову безробіття, походи в ЦК і Верховну Раду.
"Комуністи, я не хочу з вами жити!"
27 березня 1989 р. Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування... Радіо "Свобода", іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали "швидку" з "дурдому", але люди відтіснили – не ті часи, перебудова... Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію.
На Красну площу не пустили. Став біля готелю "Москва" з плакатом: "Комуністи, я не хочу з вами жити!" Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п'ять днів відправили додому, в Київ.
Вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє "коло пошани": місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. "Зустріли" на вокзалі і поклали до божевільні...
"Потім був потяг до Львова, стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні... Коли мене запитали, чи знаю я початкову англійську, відповів: "Не знаю нічого "початкового". Тільки "божевільні", тюрми і спецприймальники. Пам'ятаю, як треба злазити з даху вагона і, спираючись на "танцюючі" буфери, підтягуватися до підніжки тамбура. Пам'ятаю, як мокро йти по коліно в снігу під Таганрогом, пам'ятаю сульфозин, початкової англійської – ні", – згадував Олександр.
Він дивом уцілів. Подзвонив матері, сказавши, що житиме в Канаді.
Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, 1991-го, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.