Після початку повномасштабного вторгнення Галя ще десять днів залишалася в Україні й продовжувала працювати. Вона жила неподалік Києва, бачила вибухи з панорамних вікон свого дому, а паралельно готувала матеріали про українських мам, які вивозили дітей у безпечніші місця.
У якийсь момент професійна дистанція зникла. Галя зрозуміла: вона не може лише розповідати історії інших жінок, які рятують дітей. Вона сама мама трьох дітей, і тепер її головне завдання – вивезти родину подалі від вибухів.
Так вона посадила в машину маму і трьох дітей та поїхала не "у Францію мрії", не за продуманим маршрутом і не в країну, яку давно обирала для життя. Вона поїхала за точкою на карті, яку надіслала подруга. Просто туди, де мало бути безпечніше.
Сьогодні Галя живе у Франції, у маленькому містечку Шарм. Це не Париж і не туристична картинка з листівок, але саме тут її родина отримала те, що в перші місяці війни було найважливішим: спокійніше середовище для дітей, школу, житло, соціальну підтримку, медичне страхування і людей, які допомогли не залишитися самій у новій країні.
Її історія – не про ідеальну Францію. Вона про те, як країна працює на рівні конкретних деталей: порожня квартира, яку треба наповнити життям; директорка школи в кедах, яка зустрічає дітей на подвір'ї; книжки й речі в класі, розташовані на рівні дитячих очей; продуктові набори, завдяки яким родина не шикує, а докуповує лише потрібне; католицький храм, де для українців святили паски на православний Великдень.
Більше історій про реалії життя українців у різних країнах світу – на YouTube "Ми не вдома".
Виїзд не в країну мрії, а подалі від вибухів
Перші дні великої війни Галя провела біля Києва. Вибухи було видно з дому, але робота тривала: треба було готувати матеріали, говорити з людьми, фіксувати те, що відбувалося з країною і з родинами, які вже ухвалювали рішення про евакуацію.
Саме через ці історії до неї поступово прийшло розуміння, що вона більше не може відкладати власне рішення. Вона бачила матерів, які виїжджали з дітьми, і зрештою зрозуміла, що сама опинилася в тій самій точці.
Її дорога до Франції почалася не з плану. Була машина, мама, троє дітей і координати, які надіслала подруга. У таких обставинах країну не обирають як майбутній дім. Їдуть туди, де є шанс на тишу, ніч без вибухів і бодай мінімальне відчуття безпеки для дітей.
59922792651Храм, який приймав людей, що рятувалися від воєн
Першим великим прихистком у Франції для родини Галі став Нансі й католицький храм Нотр-Дам-де-Сіон. Це місце має свою історію допомоги людям, які в різні часи рятувалися від воєн. Після повномасштабного російського вторгнення в Україну храм прийняв і українські родини.
Галя згадує жінок, які допомагали там українцям, майже як янголів. Вони зустрічали людей після важкої дороги, годували, зігрівали, пояснювали, обіймали, допомагали пережити перший шок. У таких моментах підтримка перестає бути загальним словом – вона має конкретні обличчя.
Особлива деталь – український Великдень у католицькому храмі. Там святили паски на православне свято, молилися за мир в Україні й давали людям відчуття, що їхню традицію тут бачать і поважають. Для родин, які щойно втекли від війни, це було не просто богослужіння, а знак прийняття.
У храмі є й табличка подяки від українців. Невелика річ, але дуже промовиста: вона фіксує пам'ять про місце, яке для багатьох стало першою безпечною точкою у Франції.
Соціальне житло: квартира є, але дім треба створити
Згодом родина Галі отримала соціальне житло. За французькими правилами простір рахують інакше, ніж звикли українці: наприклад, вітальня не вважається окремою кімнатою. Але головне було навіть не в цьому.
Квартира була майже порожня. На початку там не було навіть лампочок. Для родини з трьома дітьми це означало, що житло є, але життя в ньому ще треба зібрати буквально по частинах.
Багато речей Галі віддали. Меблі, техніку, посуд, побутові предмети – усе те, що в нормальному житті ніби просто існує, після евакуації стає окремим викликом. Бо з війни не вивозять шафи, столи, каструлі, лампи й усе, що робить простір придатним для родини.
Тут добре видно, як у Франції поєднуються система і людська допомога. Держава дає механізми: статус, соціальне житло, компенсації, доступ до послуг. Але щоденний побут часто тримається на конкретних людях, які принесли, віддали, підказали, допомогли оформити чи просто не пройшли повз.
Шарм: маленьке містечко, яке не хочеться називати селом
Галя живе в Шармі – маленькому французькому містечку. Вона не хоче називати його селом, бо за українськими уявленнями це слово не передає того, як тут організоване життя.
У Шармі є школи, садочки, буланжері, супермаркети, велодоріжки, транспортна й побутова інфраструктура. Це невелике місто, але не ізольоване і не відірване від цивілізації. Тут можна жити з дітьми, ходити до школи, купувати продукти, пересуватися без відчуття, що ти залежиш від великого міста в кожній дрібниці.
Для Галі це ще й питання безпеки. У Шармі вона почувається спокійніше, ніж у Парижі. У великому місті зникає те відчуття передбачуваності, яке вона має у своєму містечку: менше хаосу, більше зрозумілих правил, спокійніший темп, комфортніше середовище для дітей.
Цей контраст важливий. Франція в історії Галі – це не Париж. Це маленьке місто, де дитина, школа, дорога, магазин і щоденна логістика складаються в більш безпечний і зрозумілий ритм.
Французька школа: директорка в кедах і простір для дітей
Одна з найяскравіших деталей випуску – школа, куди ходять діти Галі. Вона починається не з кабінету директорки, а з подвір'я.
Директорка зустрічає дітей надворі. Вона не схожа на сувору адміністративну фігуру, яка сидить за дверима кабінету й тримає дистанцію. Галя звертає увагу на її кеди, легкість, відкритість і навіть порівнює її зі школяркою старших класів. У цій деталі багато про іншу шкільну культуру: менше формального авторитету, більше присутності поруч із дітьми.
Сам простір школи теж говорить про ставлення до дитини. Книжки, матеріали, різні предмети, які діти можуть брати й використовувати, розташовані на рівні їхніх очей. Дитина не має весь час просити дорослого дістати їй щось згори. Вона може сама взаємодіяти з простором.
Іноді цінності системи видно саме в таких дрібницях. Не в гаслах про турботу, а в тому, чи може дитина дотягнутися до книжки. Чи зроблений клас для дорослого контролю, чи для дитячої самостійності. Саме тому Галя називає Францію дитиноцентричною країною.
Приватна католицька школа, яка стала доступною для українських дітей
Діти Галі навчаються у приватній католицькій школі, але для української родини це безкоштовно. У цій деталі важливе не лише питання грошей. Важливо, що діти отримали місце, де їх прийняли в новий ритм.
Після евакуації школа стає значно більшим, ніж просто навчанням. Це розклад, подвір'я, однокласники, вчителі, обіди, гуртки, правила, маленькі щоденні події. Те, що в мирному житті здається звичайною рутиною, після втечі від війни повертає дітям відчуття передбачуваності.
Французька школа для Галі – це ще й культурний досвід. Інше ставлення до дітей, інша організація простору, інша комунікація з адміністрацією. Але саме ця система дала її родині одну з головних опор: діти не просто перебувають у Франції, вони поступово входять у життя країни через школу.
Країна, де дітей ставлять у центр, але правил багато
Французька дитиноцентричність має дві сторони. З одного боку, тут справді багато уваги до потреб дітей: школа, простір, гуртки, харчування, медицина, безпека, міське середовище. З іншого – є правила, до яких українській мамі треба звикнути.
Наприклад, дитина до 12 років не може сама гуляти навіть на майданчику. Для багатьох українців це може звучати незвично, бо в Україні діти часто раніше отримують більше побутової самостійності. У французькій логіці це частина відповідальності дорослих і системи за безпеку дитини.
Галя також говорить про дороги, переходи, велодоріжки, культуру кермування. У маленькому місті це створює відчуття спокою: простір працює за правилами, водії зважають на пішоходів, дитина в місті не виглядає випадковою чи непоміченою.
Саме тому для родини з трьома дітьми Шарм став не просто місцем проживання, а середовищем, де можна поступово відновлювати звичний ритм.
Продукти: не шикують, а рахують і докуповують потрібне
У випуску є продуктовий блок, але він не про французьке гастрономічне життя. Він про реальний побут родини, яка живе на допомогу, підтримку й дуже уважно рахує витрати.
Галя не шикує з продуктами. Багато чого родина отримує через продуктові набори та допомогу. У магазині вони докуповують окремі речі: те, чого бракує, те, що потрібно дітям, те, що важливо для домашнього меню.
У кошику можуть бути курка, сир, сік, оливки, сметана до борщу, чорний хліб до українського сала. І це не про розкіш, а про спробу зберегти нормальний побут. Їжа в еміграції – це не лише про ситість. Це ще й про звичний смак, домашні страви, дітей, які хочуть чогось знайомого, і маленькі українські маркери в чужій країні.
Допомога продуктами знімає частину навантаження, але не робить життя безтурботним. Родина все одно планує, вибирає, рахує і докуповує тільки те, без чого не обійтися.
Соціальна допомога: небагато, але регулярно
Франція не є країною з найбільшими виплатами для українців. Галя говорить, що допомога тут невелика, але регулярна. І саме регулярність стає важливою, коли родина тільки входить у нову систему.
Окрім виплат, є й інші форми підтримки: компенсація частини оренди, допомога з продуктами, безкоштовне навчання дітей, шкільне харчування, безкоштовний транспорт у регіоні. Усе це не створює розкоші, але дає базову опору.
Для мами з трьома дітьми це має велике значення. Коли ти ще не знаєш, як швидко зможеш працювати, як оформити всі документи, як вивчити мову і вписатися в нові правила, навіть невелика стабільна підтримка допомагає не провалитися в повну невизначеність.
Медицина: страхування, яке справді працює
Одна з практичних тем випуску – медичне страхування. Для родини з дітьми це принципове питання, бо хвороба в чужій країні лякає не лише сама по собі, а й незрозумілими правилами: куди звертатися, як записуватися, що покривається, скільки доведеться платити.
У Франції родина Галі має медичне покриття, яке дозволяє отримувати серйозну допомогу без непідйомних витрат. Вона згадує медичні послуги для дітей і дорослих, стоматологію, а також випадок із плановим втручанням для дитини, яке покрила страховка.
Цей досвід важливий не як ідеалізація французької медицини, а як приклад системи, у якій родина не залишається сам на сам із великою медичною проблемою. Особливо коли йдеться про дітей.
"Ти звідки?": право не пояснювати
Одна з найцікавіших культурних деталей у випуску – те, як у Франції ставляться до питання походження. Галя пояснює, що тут не прийнято просто так питати людину: "Ти звідки?". Бо це може звучати як виділення за походженням, натяк на інакшість або навіть дискримінаційне питання.
Для українців це може бути незвично. У нашому побутовому спілкуванні "звідки ти?" часто звучить як нормальний спосіб знайомства. У Франції воно може мати зовсім інший відтінок.
У цьому є важлива логіка: якщо людина приїхала, отримала статус захисту і перебуває в країні легально, вона не має щоразу доводити, чому вона тут. Не має переказувати свою евакуацію кожному новому співрозмовнику. Не має пояснювати власний біль як перепустку до співчуття.
Для людей, які виїхали через війну, це дуже суттєво. Бо іноді виснажує не лише бюрократія чи побут, а й постійна потреба заново розповідати, що з тобою сталося.
Жером і допомога, яка має конкретне обличчя
У випуску з'являється Жером – людина, яка багато допомагає Україні й родині Галі. Його присутність важлива як приклад того, що підтримка українців за кордоном часто тримається не тільки на державних програмах, а й на конкретних людях.
Саме такі люди пояснюють документи, допомагають із побутом, підказують, де і що оформити, супроводжують у системі, яка для новоприбулих може бути дуже складною. Бо найважче іноді не те, що допомоги немає, а те, що ти не знаєш, як до неї дістатися.
У таких моментах Франція для Галі стає не абстрактною країною, а середовищем, де поруч опинилися люди, готові взяти участь у чужій біді.
Нова професійна мрія: педагогіка
У Франції Галя знову вчиться і хоче стати педагогинею. Це не виглядає випадковим рішенням. Після досвіду французької школи, після того, як вона побачила ставлення до дітей, простір класів і роль дорослого поруч із дитиною, педагогіка стала для неї дуже природним напрямом.
У вимушеній еміграції люди не завжди можуть продовжити попередню професію. Мова, документи, правила, ринок праці – усе це впливає на можливості. Але іноді нова країна відкриває не тільки обмеження, а й давно відкладене бажання.
Для Галі вчительство – це не просто спосіб знайти роботу. Це можливість бути в середовищі, де дитина справді в центрі, і де дорослий не лише контролює, а допомагає рости.
Не пояснювати свій біль щоразу
Історія Галі – про дуже важливу для українців за кордоном річ: право не бути зведеною лише до статусу людини, яка втекла від війни. У Франції її родина отримала захист, житло, допомогу, доступ до школи й медицини. Але не менш важливо, що в цій системі є спроба зберегти гідність людини.
Ти приїхала. Тобі дали статус. Твої діти пішли до школи. Ти маєш право бути тут, не виправдовуючись перед кожним, хто поставить зайве питання. Не пояснювати щоразу, чому ти не вдома. Не доводити, що твоя війна достатньо справжня. Не переказувати свою евакуацію як перепустку до співчуття.
Для Галі Франція стала не країною без труднощів, а місцем, де її родині дали простір видихнути. Де храм прийняв українців із пасками й молитвою за мир. Де школа зустріла дітей не холодною адміністрацією, а директоркою в кедах на подвір'ї. Де порожню квартиру поступово наповнили речами, а нове життя – маленькими опорами.
Це історія українки, яка виїхала не тому, що хотіла почати все спочатку, а тому, що мала вивезти дітей із-під загрози. Жінки, яка опинилася в новій країні, у новій мові, у новій системі – і поступово шукає себе вже не тільки як мама, що рятує, а як людина, яка може знову вчитися, працювати, мріяти і будувати життя без постійної необхідності пояснювати свій біль.
Читайте також: Двічі залишити дім через війну: історія українки, яка після Бучі починала життя з нуля в Румунії.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.