7 квітня 1945-го. Зранку в карпатське село Ямельниця зайшов великий підрозділ НКВС. Здавалося, це звичайна облава органів держбезпеки проти, як вони це називали, банд УПА. Солдати чітко знали, куди йшли – у ліс за селом, до криївки українських повстанців. Бій тривав кілька годин. Несподівано крізь постріли енкаведисти почули з криївки фламандську лайку! Коли все скінчилося, селом повели полоненого. Захоплений "український націоналіст" виявився бельгійцем. Так закінчилася неймовірна історія українського підпільного радіо "Самостійна Україна" з кодовою назвою "Афродіта".
Ця історія починається і закінчується тут, на кладовищі міста Брюгге, Бельгія. На одній із могил синьо-жовта стрічка з написом від посольства України "Тут похований Альберт Газенбрукс, бельгієць". Який стосунок він має до України?
Під тією ж могильною плитою похована і дружина Альберта Газенбрукса Юдіт, померла і його донька Франсін. Але у Брюгге досі живуть онучки Альберта Газенбрукса Гільде та Інгрід. Вони люб'язно погодилися зустрітися з нами, показали фотографії діда та розповіли ті нечисельні подробиці, які пам'ятають про нього.
"Він любив випити. Але моя бабуся сварилася за алкоголь удома. Він брав мене, й ми йшли в Брюгге в кафе. Я отримувала велику упаковку цукерок, а він у цей час багато випивав. Потім ми йшли додому", – згадує Інгрід.
"Я пам'ятаю його тільки на мотоциклі за вітровим склом. Як він їде. І це все, що я про нього знаю. Я не пам'ятаю нічого про нього. Я була надто маленькою", – розповідає Гільде.
"У нього було два життя, бо ніхто тут не знав, що він робив", – додає Інгрід.
"Але після того, як Джон Стінен зв'язався з моєю мамою кілька років тому, ми дуже перейнялися його долею, тим, що з ним сталося", – наголошує Гільде.
Джон Стінен – історик із Нідерландів, живе в Гаазі. Про Альберта Газенбрукса довідався випадково – через книжку Оксани Забужко "Музей покинутих секретів". Крок за кроком, документ за документом Стінен почав досліджувати неймовірну історію життя Альберта Газенбрукса. І те, як доля привела його в Україну та зробила героєм унікального у світовій історії проєкту – радіостанції "Самостійна Україна" з кодовою назвою "Афродіта".
Довоєнне життя Альберта Газенбрукса доволі буденне й звичайне.
"Він народився в 15-му році в місті Остенде, на морі. Його батько працював у галузі туризму, у нього був готель у Брюгге. Там він і працював. Ходив до французької школи. Тоді французька мова була для туризму. Фламандська була його рідною мовою. Потім він переїхав до Брюсселя, де працював у магазині", – розповів Стінен.
Залишилося лише кілька фото Альберта Газенбрукса у міжвоєнний період. Одне з них зроблене на місці, де розташовувалися кафе й готель "Бельж", які належали батькам Альберта. Ще одне фото Альберта – зі скрипкою в руках. Збереглася й сама скрипка. Ця скрипка згодом врятує Альбертові життя – під час ув'язнення в ГУЛАГу.
"Він був в'язнем у Росії. І він врятувався тому, що вмів грати на скрипці", – зазначила Інгрід.
Але до цього ще дуже далеко. У 30-х роках Альберт одружується з Юдіт, у них народжується донька Франсін. Звичайне життя перериває війна. Третій Рейх нападає на Бельгію, Нідерланди та Францію й швидко долає їхній опір.
"Він служив у бельгійському війську, потрапив у полон до нацистів", – розповів історик Володимир Бірчак.
За кілька місяців німці відпустили полонених додому. Повернувся й Альберт. Сімейне життя, однак, важко було назвати щасливим. Воля виявилася тимчасовою. Уже в 41-му Альберта забирають на примусові роботи до Німеччини.
"Звідти він відправлявся на роботу, так би мовити, примусову в Третьому Рейху. Кілька разів тікав", – уточнив Бірчак.
"Тікав двічі, казав, що хотів додому. Його схопили в Аахені, на кордоні, й відправили знову до Берліна вперше та вдруге. Після другого разу в Брюсселі почали шукати його вдома, але його там не було", – наголосив Стінен.
"Він утік двічі з Берліна й у 43-му написав листа моїй бабусі, його дружині, що спробує повернутися в Бельгію через схід – через Росію. І після цього новин від нього не було", – розповіла Гільде.
Для родини Альберт зник. З певного моменту дружина та донька вважали, що він загинув. Але насправді Газенбрукс був живий. І потрапив в Україну, на Волинь.
"В Україні він також працював із німцями як робоча сила, працював у компанії, яка будувала в Україні дороги", – зазначив Стінен.
Було літо 1943-го. На Волині уже активно діяли підрозділи Української повстанської армії, яка воювала за незалежність України, і саме вони, а не німецька окупаційна адміністрація, контролювали частину лісових масивів. Врешті Альберт знову втік від німців, це було цілком у його стилі. І вирішив пішки дістатися Одеси, щоб там сісти на корабель і спробувати повернутися додому. У лісі Альберта полонили упівці, бо через німецьку шинель прийняли за солдата Вермахту. Після кількатижневої перевірки упівці переконалися, що у них у полоні справді бельгієць і запропонували йому продовжити свої мандри. Але Газенбрукс у відповідь заявив, що йому близькі ідеї українського руху опору, й він готовий приєднатися до УПА. Газенбрукс склав присягу, отримав псевдо "Західний" і був зарахований до сотні азербайджанців. Так, бельгійської сотні в УПА не було, а от азербайджанська була. Короткозорому та трохи незграбному Газенбруксу служба давалася важко. За якийсь час командування УПА зрозуміло, що бельгієць не зовсім на своєму місці. Хтось зауважив, що Альберт поліглот і знайшов йому корисніше заняття – слухати радіо.
"Він аналізував новини, які йшли з Берліна, Москви, Лондона. На підставі цього він робив такі міжнародні огляди", – зазначив Бірчак.
Але кардинально доля Газенбрукса змінилася в листопаді 43-го, коли він взяв участь у конференції поневолених народів. Її організація українських націоналістів провела в селі Будераж на Рівненщині. Мета заходу – об'єднати зусилля так званих малих націй у боротьбі з окупантами: Третім Рейхом та СРСР.
Українські націоналісти в цей час змінюють гасла з радикальних на майже ліберальні: воля народам, воля людині. На конференції присутній чоловік середнього зросту у сірому пальті та кашкеті й з автоматом. Це головний командир Української повстанської армії Роман Шухевич. Він перебуває в Будеражі інкогніто. Шухевич знайомиться з Газенбруксом та робить тому пропозицію, від якої неможливо відмовитися – стати диктором повстанської радіостанції "Самостійна Україна", кодова назва "Афродіта". Уже наступного дня Шухевич і Газенбрукс рушають у Карпати, адже радіо розташоване саме там.
Ідея українського засобу масової інформації з'явилася в Романа Шухевича ще влітку 1941-го. Рано вранці 30 червня він – тоді офіцер українсько-німецького батальйону "Нахтігаль" – увійшов до залишеного напередодні Червоною армією Львова. До приходу основних частин Вермахту та німецької окупаційної адміністрації владу в місті захопили представники організації українських націоналістів. І уже ввечері того ж дня проголосили відновлення української державності. Інформацію про цю подію почули сотні галичан завдяки Львівському радіо, яке теж опанували оунівці. Керівником тієї першої української радіостанції імені Коновальця був Ярослав Старух, – юрист за освітою, журналіст за покликанням, людина ідейна, навіть фанатична. Багаторічний в'язень польських тюрем.
Українське радіо у Львові пропрацювало лише два дні – уже 2 липня його захопило Гестапо. Служба безпеки Третього Рейху починає масові арешти оунівців. Ярославу Старуху якийсь час вдається перебувати на нелегальному становищі, але у грудні 1942-го його таки схопили. Певний час Старуха утримували в тюрмі на Лонцького. Допитами займався спеціально направлений до Львова спеціаліст з українського питання Віллі Вірзінг. Методи його роботи доволі прості – безперервні побої в'язнів металевим дрючком, який Вірзінг іронічно називає "Слава Україні". Катування були настільки жахливими й жорстокими, що Ярослав Старух кілька разів намагався накласти на себе руки. Одного разу, наприклад, він спробував стрибнути в проліт між сходами.
Між тим Роман Шухевич уже теж на нелегальному становищі й за відсутності арештованого німцями Степана Бандери стає одним із лідерів українського підпілля. Він не полишає ідеї створити українське радіо.
"Щодо техніки, то справді цікава така річ. Перша ця радіоточка, радіопередавач, з'явився в українському підпіллі доволі цікаво. Він з'явився від польського підпілля. Річ у тім, що наприкінці 42-го року у Львові відбувалися перемовини між представниками українського і польського підпілля. Українці купили у поляків якраз оцей радіопередавач за 45 тис. злотих. І таким чином він потрапив у підпілля", – пояснив Бірчак.
У 1943-му Шухевич уже був головним командиром УПА й фактичним керівником організації українських націоналістів. Один із його перших наказів – змонтувати радіостанцію. Її було вирішено розмістити в Карпатах.
"Маючи в руках апаратуру, вирішили її розмістити на Сколівщині. Для цієї радіостанції в німців був викрадений двигун. Він значиться в акті, коли вже радянська спецслужба захопила радіостанцію в 45-му році. Цей двигун викрали в німців, також викрали 200 літрів бензину", – зазначив Бірчак.
Спочатку радіостанцію збиралися встановити в селі Верхнє Синьовидне у Карпатах на Львівщині через наявність людських і матеріальних ресурсів. Але згодом від цієї ідеї з міркувань безпеки відмовилися. Адже саме тут проходить траса і недалеко залізниця. А відповідно, є німецький гарнізон. Тож радіо було вирішено перемістити глибше у гори – на околиці села Ямельниця. Тут досі живе Богдан Кіндратишин – свідок тих подій. Він стверджує, що спочатку радіостанцію розмістили у криївці під його хатою. Роздивитися затоплене підземелля майже неможливо, але Кіндратишин детально описує, який вона вигляд мала майже 80 років тому.
"Тут у мене ще є бункер той. Вже він завалився, туди вже сіна наносили, я сам туди ледь не впав. Глибока. Чотири метри вниз штольні, а потому дві кімнати й іще сіни, щоб якщо гранату кинути, там був такий лабіринт зроблений. Усе передбачено було. Ну та й працювала та радіостанція, але той движок він був такий, буркотів, що на все село було чути. Якось треба було його заглушити, бо то тайна була. Спочатку німців боялися, потім узагалі. Та й думали-думали, приносили якісь труби, але було чути. А дід мій був такий розвинутий, 4 роки в Сибіру відгопав. Ще у першу війну його взяли в полон, і він в Сибіру там набрався трохи розуму. Та й каже: хлопці, я би вам радив. А в нас були вівці, худоба, вівці. А вівців гній він поглинає звуки. Він каже: а ну виведіть у гній вихлопну", – розповів Кіндратишин.
Зараз яма під хатою залита водою. Те саме сталося і в 1943-му. Тож криївка перемістилася ще далі в гори.