Напередодні Другої світової війни українські землі залишалися розірваними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Крім того, Угорщина домагалася повернути собі вплив над Закарпатською Україною. Не зважаючи на різний підхід кожної з держав до українського питання, їх об'єднувало дещо спільне – намагання перешкодити створенню незалежної України.
23 серпня 1939 р. була укладена німецько-радянська угода про розмежування "сфер інтересів" у Східній Європі, зокрема за рахунок українських земель.
Із початком Другої світової війни німецькі війська швидко просувалися Польщею і в середині вересня увійшли до Західної України. Тимчасом 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон. У перші ж дні війська Українського фронту зайняли Рівне, Тернопіль, Чортків, Луцьк, Станіслав, Галич. А 19 вересня "совєти" вийшли на околиці Львова.
Радянські історики дії Червоної армії трактували як "третій великий визвольний похід": "За успішне виконання завдання зі звільнення Західної України і Західної Білорусі та проявлені мужність і героїзм 16 145 командирів, червоноармійців і прикордонників нагороджені орденами і медалями СРСР. 39 військовослужбовцям присвоєно звання Героя Радянського Союзу, 24 частини і з'єднання нагороджені орденами СРСР".
Цікаво, що конкретних фактів героїзму при цьому не згадується, бо насправді збройних сутичок польських військ із радянськими було небагато: 40 випадків опору прикордонних патрулів, окремі бої під Кобрином, Шацьком, Гродно, Вільно, Білостоком та Самбором.
Вступ червоних до Західної України місцеві мешканці сприйняли неоднозначно. Значна частина вищих урядовців, старших офіцерів, функціонерів, політичних партій, доки була можливість, емігрували до Румунії й Угорщини. А до окупованої вермахтом Польщі перебралося 20-30 тис. українських активістів, зокрема і кілька ОУНівців на чолі зі Степаном Бандерою.
Переважна ж більшість людей зайняла очікувальну позицію – не без впливу радянської пропаганди й пам'ятаючи умови життя за попередньої вдали. Частина легальних політпартій та організацій сподівалися на мирне співіснування з "совєтами". Їхні провідні діячі після вступу радянських військ до Львова утворили делегацію, яка 24 вересня 1939 р. заявила радянським військовим і цивільним посадовцям про готовність до співпраці, натомість попросивши можливість продовжити роботу українським організаціям.
Та це не врятувало їх від сталінських репресій. Серед першочергових завдань режиму було негайне повне знищення явних і потенційних політичних опонентів. За кілька тижнів 1939 р. арештували і вивезли на схід керівників найбільших легальних українських партій та організацій.
У радянському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо після масових арештів за підозрою у троцькізмі та іншій "контрреволюційній діяльності".
Поляки негативно сприйняли радянську владу в Західній Україні, розцінюючи дії СРСР як співучасть із нацистською Німеччиною в окупації Польщі.
Після 17 вересня 1939 р. почали виникати підпільні польські військові організації, зокрема Організація боротьби за свободу (Львів) і Таємна військова організація (Станіслав). Та за кілька місяців вони припинили існування – їхніх членів арештував НКВС, а ті, хто врятувався, влилися в підпільні групи, створені за вказівками польської центральної влади в еміграції.
До складу Західної України входили землі Львівського, Станіславського, Тернопільського і Волинського воєводств. За даними перепису населення 1931 р. та польської статистики 1938 р., у 1939-му майже 58% тамтешнього населення були українцями. За даними ж українських дослідників, що ґрунтуються на польських і вітчизняних джерелах, частка українців у регіоні становила 62,4%.
Із перших днів вторгнення СРСР у Західну Україну Кремль узявся закріплювати свій статус – і руйнувати "стару" систему.
За рішенням ЦК ВКП(б), було встановлено день "виборів" до Народних зборів Західної України – 22 жовтня 1939 р., а також день їх скликання – 16 жовтня.
26-28 жовтня на першому засіданні Народні збори ухвалили декларацію про встановлення радянської влади в Західній Україні, про входження її до складу УРСР та про конфіскацію земель, націоналізацію банків і великої промисловості. ВР УРСР 14 листопада ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. Так відбулося приєднання регіону до Радянського Союзу.
"Збирання" українських земель СРСР завершив 2 серпня 1940 р. До складу УРСР увійшли північна частина Буковини, Аккерманський і Хотинський повіти Бессарабії. Натомість зі складу України вилучили Молдавську Автономну Республіку і приєднали до новоствореної Молдавської РСР. Крім того, жадаючи контролю над Литвою, Кремль знехтував бажанням 1,2 млн українців, які мешкали на своїх етнічних територіях – Лемківщині, Посянні, Холмщині, Підляшші, – про приєднання до України – і ті лишилися під владою Німеччини.
27 листопада 1939 р. були утворені Львівська, Дрогобицька, Волинська, Станіславська, Тернопільська і Рівненська області, а також розмежовано області УРСР і БРСР.
У шістьох згаданих областях на кінець1940 р. мешкало 7 838 500 осіб.
Нова влада заборонила усі українські політичні партії, громадські об'єднання, товариства. Почалися активні пошуки "ворогів народу". Руйнувалися місцеві традиції та звичаї. Передвісником масових репресій стало налагодження НКВС тотального контролю за населенням краю.
Для цього Рада Народних Комісарів СРСР 30 грудня 1939 р. прийняла постанову про паспортизацію західних областей України. До 15 травня 1940 р. громадянам видали 1 160 291 паспорт, 8469 тимчасових посвідчень, а на 15 вересня в західних областях було прописано, тобто взято під контроль НКВС, 1 514 342 людини. Крім того, постанова ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1940 р. вимагала передати до НКВС усі метричні книги, документи і архіви з консисторіїв, костьолів, церков, єврейських та інших громад і метрикальних контор.
Перші репресії кінця вересня – початку жовтня 1939 р. зачепили керівництво найбільших українських політпартій, а також повітових і сільських активістів.
Органи НКВС арештували, вивезли в Сибір або вбили понад 250 осіб. Без пред'явлення звинувачень арештували провідних діячів польських і єврейських партій. Був арештований весь склад Львівської міської управи, який звинуватили в "антирадянській націоналістичній діяльності" (без строку давності). Багатьох цивільних громадських діячів-поляків відправляли до таборів для полонених офіцерів – Козельського, Осташківського та Старобільського. 15 тис. осіб, утримуваних там, розстріляли в квітні – травні 1940 р.
Органи НКВС мали списки від радянського консульства у Львові, а також списки з архівів польських поліцейських установ. Одночасно завдали удару по церкві і духовенству. Служителі церкви потрапили до перших хвиль арештів та депортацій. У перші місяці радянської влади в Західній Україні було заарештовано 57 церковнослужителів, 14 із них розстріляно.
4 грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про виселення осадників із західних областей України та Білорусі. 21 грудня 1939 р. політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало секретарів Львівського, Дрогобицького, Станіславського, Тернопільського і Рівненського обкомів долучитися до складання планів обласних "трійок" НКВД з обліку і виселення осадників.
Хто такі осадники? У грудні 1920 р. польський уряд почав військову полонізацію Галичини й Волині. Колишні військові польської армії, а згодом і цивільні отримали землю і грошові субсидії. Ті, хто вирішив не обробляти землю, стали поліцаями, поштовими, залізничними працівниками і дрібними чиновниками. 1938 р. у Східній Галичині й Волині жило майже 300 тис. таких поляків. Депортація осадників тривала 10-13 лютого 1940 р., і зачепила не тільки їх.
Усього із Західної України було депортовано 89 062 людини. Осадників, лісників та інших чиновників, які уникнули виселення до 14 лютого – завдяки втечі, переховуванню тощо – згодом усе одно відправили в заслання. Серед депортованих було 8,8% українців.
Друга хвиля депортації прокотилася у квітні – травні 1940 р. За рішенням ЦК КП(б)У від 24 березня 1940 р. у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській і Тернопільській областях встановлювалися норми землеволодіння: 5 га у приміській зоні, 7 га в селах і 10-15 га в гірській і болотистій місцині. Ця "шкала" підводила під розкуркулення майже третину населення краю.
У квітні – травні були вислані в Казахстан більше як 30 тис. осіб. Тоді ж під категорію виселенців підпали мешканці радянсько-німецького прикордоння, т. зв. 800-метрової прикордонної смуги, й ті, хто жив навколо масового будівництва військових об'єктів. У Дрогобицькій, Станіславській і Ровенській областях на кінець травня в межах цих областей і в східні області переселили 7563 сім'ї. Влітку 1940 р. НКВС отримав директиву № 142: "...з західних областей України і Білорусі виселяються строком на 10 років у Кустанайську, Актюбінську, Південно-Казахстанську, Павлодарську, Семипалатинську область Казахської РСР сім'ї репресованих, що перебувають у таборах для військовополонених, колишніх офіцерів польської армії, поліцейських, жандармів, колишніх поміщиків і фабрикантів, великих чиновників колишнього польського державного апарату".
Для запобігання втеч із місць заслання в міліції на місцях розселення людям видавали паспорти із завчасним записом: "паспорт дійсний тільки в межах ____району ____області Казахської РСР".
29 червня 1940 р. розпочалося виселення із Західної України біженців із Центральної і Західної Польщі, які оселилися тут, втікаючи від німецької окупації. За 4 дні із шести областей України депортували 83 207 біженців, серед яких українські студенти, вчителі, та інші представники інтелігенції.
16 травня 1941 р. з'явилася постанова "Про виселення ворожого елементу із республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусі, Молдови".
У червні 1941 р. відбулася четверта депортація населення – до 22 числа НКВС вивіз 85 716 осіб, зокрема 12 371 із західних областей УРСР.
Окрім депортацій, переселень та заслань для потенційних ворогів радянської влади на території західних областей було відкрито 25 в'язниць і 2 внутрішні камери, які постійно були переповнені.
З осені 1939 р. по червень 1941р. було репресовано за політичними ознаками, без суду і слідства, головним чином депортовано та вислано із західних територій України на схід СРСР майже 1 173 000 осіб.
За матеріалами історика Юрія Сороки
Далі буде...
Читайте також: "Обкатана" схема: як росіяни двічі анексували Крим і чим події 2014-го нагадують часи Катерини ІІ