Які передумови були до звільнення міста Торецька у 20 числах 2014 року? Подробиці пояснив військовий аналітик Олександр Сурков:
"Після звільнення Слов'янська станом на 20 липня 2014 р. сили АТО вийшли на рубіж Артемівськ – Костянтинівка та були на підступах до Дзержинська (нині – Торецьк). Саме 20 липня до штабу АТО почала надходити інформація про те, що бойовики нібито залишили Дзержинськ і місто порожнє. Було прийнято рішення висунути туди дві групи спецпризначенців і звільнити місто. Це були групи 73-го і 140-го центрів спецпризначення. Але, на жаль, група 73-го центру, яка зайшла в місто і зайняла будівлю міської адміністрації, потрапила під щільний вогонь і була змушена прийняти бій. Уже за декілька годин ця операція, яка починалася як легка по заходу в місто, набула масштабів великого військового бою".
Одним із тих, хто мав сформувати заслін для бойовиків на шляху від Горлівки до Торецька, став Тарас Ткалич. Має юридичну освіту, 49 років, народився в Києві. Строкову службу проходив у повітряно-десантних військах. У 1993-2000 рр. був старшим оперуповноваженим убійного відділу. Активний учасник Революції Гідності, входив до 8-ї сотні самооборони. З перших днів російської агресії проти України звернувся до Святошинського військкомату, вимагаючи зарахувати його до 95-ї аеромобільної бригади. На схід України потрапив у квітні 2014-го. Тарас Ткалич – голова Ради резервістів при Генштабі ЗСУ.
– Коли для вас почалася війна? Ви були абсолютно цивільною людиною. Чому ви потрапили на фронт?
– Я був активним учасником Революції Гідності, 8-ма афганська сотня, перший взвод. Коли вже події на Майдані закінчилися, наша палатка згоріла найпершою біля Стелли. Ми з хлопцями вирішили, що треба продовжувати щось робити. Треба перекрити відступ, так би мовити. Зокрема VIP-термінал Бориспільського аеропорту, щоб не дати можливість тікати нашим "віпам". Ми стояли досить довго, десь тиждень, і в один із днів біля VIP-терміналу вирулив російський борт № 1 та довго стояв. Навіть двигуни не вимикались, він стояв, а потім ми побачили, що під'їжджають автобуси. З автобусів у паніці почали вибігали діти, жінки, вони несли валізи напіввідкритими, звідти виглядали рукава сорочок, ще щось. Я зрозумів, що це евакуація посольства і це означає війну.
Наступного дня почалося захоплення Криму. Я сказав хлопцям, що події на Майдані скінчилися і треба йти воювати.
– Тобто до моменту, коли ви поїхали виконувати завдання під Торецьк, ви вже були загартовані війною?
– Так, на той момент наш підрозділ уже мав і загиблих, і важко поранених побратимів. Тому люди були і боєздатні, дуже сильно підготовлені, і вже мали свій рахунок "сепарів". Мені було легше, тому що я в 90-ті роки працював у відділі вбивств карного розшуку Жовтневого району. І для мене було не вперше дивитися на це жахіття. Тим паче я був найстаршим у роті. Командиру було 25, а мені – 44.
– Як ви з ним налагоджували контакт? Хто був вашим командиром?
– Дуже добре. Командир – Павло Іванович Розлач, позивний "Ведмідь". Дуже грамотний офіцер.
Командир роти в 95-й ОМБР Павло Розлач поділився своїми спогадами про перші бої:
"На початку, ще перед виїздом до Криму, я емоційно заряджав, знаходив правильні слова – і вони в мене повірили, я був для них прикладом. Я сідав на перший БТР і їхав на ньому. Потім, коли військові побували в засадах і боях, вони зрозуміли, що командира треба в середину садити. Вони самі підходили, казали: "Іванович, ви давайте в середину, бо якщо не буде вашого керування, нам усім буде хана".
– Коли вам надійшла команда вирушати в напрямок Горлівки і яку задачу вам поставило тоді керівництво?
– 21 липня у нас мав бути вихідний. Вихідний на війні – це день обслуговування техніки, тому що вона не нова, треба було ремонтувати. Десь о пів на восьму нас вишукував командир роти й сказав, що спецпризначенці потрапили в засідку та треба їх знову витягати. Це було вже не вперше.
– Що мається на увазі, коли спецпризначенці потрапили в засідку? Що ви мали робити? Як витягати?
– Ми, як завжди, витягаємо все зайве з БТРів, набираємо більше води і їдемо в місце призначення. Далі – вступаємо в бій, витягаємо спецпризначенців, поранених, якщо є – вбитих, забираємо всіх і відходимо на свої позиції.
– У тій групі багато людей, яких вам довелося витягати?
– Нам узагалі нічого не сказали, тільки сказали: "Готуйтеся, добровольці". Уся рота вийшла добровольцями, але у нас, на жаль, було вже мало техніки. Мій БТР теж за день до цього пошкодили і він був на ремонті. Тому наша рота могла виставити 4 БТРи. Увесь десант ми посадили на броню.
Через те, що я був без БТРа, командир роти наказав мені йти в голові колони. Нам передали три танки з першої танкової окремої бригади і я на танку командира взводу їхав у голові колони. Спочатку була задача довести колону до села Неліпівка. Як я зрозумів, там був командний центр ССО, тому що ми там зрозуміли, куди ми далі йдемо. Мені поставили нову задачу: провести нашу колону до Торецька і зайти в Торецьк з півночі.
Командир роти в 95-й ОМБР Павло Розлач згадує:
"За кілька днів до нашого виїзду спецпризначенці "вибили" з адміністрації сепаратистів і зайняли її. На ранок того дня під'їхав танк і почав вести вогонь по будівлі. Мене викликали в штаб і сказали: "Поїдь і знищ той танк". Я кажу: "Дякую, що ви так в мене вірите, але дайте мені, будь ласка, ще кілька танків для цієї задачі". Нам виділили 3 танки. І поки ми їхали з Краматорська до Донецька, там уже розібрались без нас".
"Ми їхали по дорозі в напрямку Торецька і побачили, що на залізничному переїзді сепаратисти залишили вагони, щоб не можна було проїхати. Але для танків і БТРів це не перешкода. Ми об'їжджали цей переїзд через поле, через соняшники.
Тарас Ткалич їхав у першому головному танку, тому що зв'язку з танкістами не було, і він був для комунікації. І тут я бачу, що цей танк зупиняється, механік-водій вистрибує і біжить по полю й махає руками. Я спочатку подумав, що може він з глузду з'їхав. Питаю в Тараса: "Що це було?", а він: "Бджоли!". Я кажу: "Які бджоли?", а він: "Дикі!".
Як виявилось, бджоли звили вулика на соняшнику, танк його зачепив і цей вулик механіку-водію потрапив у люк. І я завжди потім жартував, що вулик зупинив ротно-тактичну групу. Він відбив атаку бджіл і ми далі поїхали".
Тарас Ткалич розповів про те, як орієнтувалися на місцевості із застарілими картами: "Я вів колону полями, ліворуч був орієнтир – залізна дорога Горлівка – Слов'янськ. Я бачив її візуально, тому вона слугувала орієнтиром, тому що карти на той момент у нас були дуже давні. Були такі ситуації, коли ти стоїш посеред села, а цього села на карті взагалі нема.
Дуже застарілі, внизу було написано, що карта зроблена за фотозйомками 1937 р. Тому я попросив хлопців своїх знайомих, вони вислали мені атласи автомобільних доріг Донецької та Луганської областей.
– І ви по цих атласах ходили? Це такий був ваш військовий лайфхак?
– Так. І ми дійшли майже до станції Диліївка, і я повернув на південь. Ми прямо вийшли в Дзержинськ через Диліївку. Коли ми вже ввійшли, нас запитали, де ми. Я чув, як командир сказав, що ми вже за 5-7 хв. від Білого Будику в місті. Ми ввійшли в місто. Я бачив по слідах гусеничної техніки на асфальті, що один танк і дві БМП зайшли на площу, а потім виїхав один танк. Ми зайшли на площу, я побачив, що там вже наші: БТР-4 Нацгвардії, 25-ка вже там була. Горіла будівля місцевої адміністрації, її вже гасили.
– Яка була ваша задача, коли ви висунулися?
– Деблокувати площу.
– З ким ви тримали зв'язок, коли рухалися? Скільки зайняло часу ваше переміщення від точки А до кінцевої точки Б?
– Десь годину. Ми вийшли з Краматорського летовища і десь за годину були під Торецьком.
– Під час цього шляху були якісь засідки зі сторони бойовиків? Чи, можливо, провокації, обстріли?
– Ні, взагалі нічого. Поки ми йшли дорогами, люди нас вітали фарами, махали. Дуже приємно було. А потім манівцями ми взагалі нікого не зустрічали.
– Коли ви заїжджали в Торецьк на деблокацію ворожої військової техніки, що ви побачили? У якому стані було місто?
– Мене здивувало, що дуже багато людей виходили з підвалів, бомбосховищ, дуже багато було чоловіків, які нас вітали: "Слава Україні", "Нарешті нас звільнять".
Ми це потім обговорювали. Не мене одного дивувало, що місто не таке велике, а дуже багато чоловіків, і як вони могли самі не звільнити своє місто. Я не думаю, що в цьому місті було дуже багато військових "сєпарських" підрозділів.
– Ви не питали їх, чому так?
Ні, у нас, на жаль, узагалі не було розмов із місцевими, тому що ми на площі отримали нову задачу: вийти на перехрестя Неліпівка – Артемівськ – Горлівка – Торецьк. Ми вийшли, там вже був 34-й батальйон територіальної оборони і ми разом з ними зайняли цей блокпост.
"Там був батальйон терооборони, для них це був перший бій і вони до нього були не готові. Тому що ми поступово в це входили: від задачі до задачі. А вони зразу з ШирЛану (Широколанівський полігон, де військові проходять підготовку, – авт.) – і вийшло, що дані розвідки не підтвердилися і зав'язався бій. Кажуть, що в розвідку ходили, що блокпост вільний, можна займати його. І батальйон терооборони поїхав на блокпост на БМП, з яких одна їхала, а друга стріляла. І вийшло так, що сепаратисти прийняли їх за своїх, наші військові, використовуючи недостовірні дані розвідки, сміливо їхали, думаючи, що там нікого немає, і на блокпосту зав'язався бій. Загинув ротний і ще пару бійців, тому вони були деморалізовані. І наша задача була – три чи п'ять днів тримати периметр, поки вони обладнають оборону блокпостів і опорних пунктів. І на нашому прикладі вони самі розправили плечі і знищили сепаратистів в інкасаторській машині. Під час бою момент мені запам'ятався, як із газової труби іде газ у землю, вона палає і така червона, наче пекло", – згадує командир роти в 95-й ОМБР Павло Розлач.
– Очікували, що звідти бойовики підуть на Торецьк на підмогу своїм?
– Звичайно, нас обстрілювали і зі стрілецької зброї, і з ВОГів. Тим паче, ми ще й охороняли газорозподільну станцію, а ось якби її вимкнули, то газу б не було і в Артемівську, і в селах, і в Торецьку. Труба під час бою на цьому блокпосту була дуже сильно пошкоджена. Просто горіло, а ми боялися, що вона може вибухнути.
– Скільки часу ви пробули на цьому блокпосту?
– Дві доби.
– На думку командування, цього було достатньо для того, щоб зрозуміти, чи будуть вони рухатися, чи ні?
– Вони мали спроби, кілька разів нас обстріляли, а поряд із блокпостом була висотка. Вона контролювала підступи до блокпоста, я розгледів там начебто якісь позиції. Дійсно, туди вирушили два наші танчики, два БТРи. І дійсно там були підготовлені капоніри для техніки. Наші танчики зайняли там позиції, вже підготовлені і було дуже гарно видно і обстрілювалася місцевість, по якій могли б іти "сепари" до нашого блокпосту.
– Ви казали, що коли ви вирушали в дорогу, ваше оснащення було не дуже, бо була пошкоджена техніка. Ваші сили з противником були рівні?
– На той момент у мене був позивний "Опер", і тому вся інформація стікалася від хлопців до мене. На блокпосту ми знайшли розклад чергувань сєпарів і багато довідок про дострокове звільнення. Майже всі були зеками.
– Ви маєте на увазі засуджених?
– Так. Я подивився за списком чергувань і за довідками про дострокове звільнення – цей підрозділ майже повністю складався із зеків. Тому ми розуміли, що ніякого бойового досвіду в них не було. Може, ними керував хтось із досвідом, адже 34-й батальйон зазнав втрат при взятті цього блокпосту.
– У них же звідкись взялася зброя?
– Звичайно, вони всі були озброєні.
– І ми знаємо, що там у той час лютував Безлер, який не хотів віддавати Торецьк, бо він для нього був дуже важливим. Чи не було у вас думок про те, що далі ви підете на Горлівку?
– Як військовий я звик виконувати завдання. Завдання не було. Нам сказали зайняти блокпост – ми зайняли і чекали подальших наказів.
На допомогу спецназу ми вирушили майже без харчів. Ми все зайве з БТР викинули, взяли більше боєприпасів і води, але вона теж швидко скінчилась, тому що ми віддали воду спецпризначенцям. Після бою дуже хочеться пити. Не стільки їсти, скільки пити. Адреналін хлище. Ну мені так точно. У кожного по-різному.
Військовий аналітик Олександр Сурков розповів, що відбувалося на відрізку між Горлівкою та Торецьком:
"Територія між Горлівкою та Дзержинськом дуже складна для ведення бойових дій, для маневрів. Вона обмежена водними перешкодами, а між ними лежать промислові об'єкти: залізниця, шахти, заводи та дуже великий магістральний газопровід, що не давало можливості там ефективно маневрувати.
Ці два місця об'єднують усього дві дороги, якими можна було висуватися. Саме там і відбувались основні дії. Ще до того, як спецпризначенці зайшли у місто і прийняли там бій, підрозділи 34-го батальйону ТРО вже вибудували лінію блокпостів, яку бойовики не змогли пройти без втрат. Одна група змогла зайти в місто, але була знищена. Після цього з міста Курдюмівка прийшло підкріплення, яке стримало бойовиків і не дало захопити та повернути місто"
– Є інформація, що у вас все ж таки була розвідка боєм. Ви підходили в притул до ворога?
– Так, була така інформація по солдатському радіо. До мене хлопці підійшли та кажуть: "Анатолійовичу, а ти знаєш, що нас хочуть кинути на розвідку боєм?". Кажу, що вперше чую. Я підійшов до Павла Івановича спитати, чи справді це правдива інформація. Він відповів, що це не чутки, на п'яту ранку ми маємо бути на західній околиці Горлівки, провести розвідку боєм.
– Що таке розвідка боєм? Можете для цивільних людей пояснити, що це означає?
– Я сам не розумів того терміну в той час, тому що в нас тоді була вже розвідка і аеророзвідка. Розвідка боєм – це викриття вогневих позицій противника – прихованих і неприхованих – і придушення їх артилерійським вогнем. Ми всі розуміли, що ми відірвалися дуже далеко від наших основних сил і артилерія до нас не спрацює. Тому ми не розуміли цього, але наказ є наказ – і ми почали готуватись на п'яту ранку.
Я змусив хлопців лягти поспати, тому що все-таки на ранок має бути свіжо. Я завжди брав чергування під ранок – це саме чергування, коли дуже хочеться спати і люди втомлені. Я почав чергувати десь із 4-ї на 5-ту, бо нам усе одно треба було вирушати о п'ятій. Але тоді нам змінили задачу. Замість розвідки боєм потрібно було вивести роту 34-го батальйону і три танки залишити на західній околиці Горлівки.
– Тобто в тому місці, де ви вже стояли, на блокпості?
– Ні, це ще було до Горлівки, на околиці. Мені треба було вивести цей підрозділ, а потім наша 95-та рота поверталась. І мені довелося іти в розвідку, тому що дві дороги вели в Горлівку. Одна через Неліпівку, я одразу її забракував, тому що ліворуч від нас висота, і якби нас там заблокували, підбивши перший танк, уся наша колона була б як на долоні під обстрілом.
Інша дорога була настільки погана, що її взагалі не було. Там була річка, яка перетворила цю дорогу в болото, і там ні танки, ні БТР не пройшли б. Довелося приймати рішення та йти між цими двома дорогами по висоті. Я тоді майже пішки дійшов до Горлівки, нікого не зустрівши, повернувся по "кабанячій стежці". Ми потім цими "кабанячими стежками" вийшли до Горлівки.
– Ви з технікою йшли?
– Так.
– Окрім цієї висоти, на шляху були ще якійсь потенційні можливості для ворожих засідок?
– Одна з наших задач полягала в тому, щоб виявити та знищити навчальний табір бойовиків, який мав бути між Неліпівкою та Горлівкою.
– Тобто була така інформація?
– Так, але розуміючи, що Безлер теж не дурний, якщо ми взяли Торецьк і взяли блокпост, хто буде тримати цей навчальний табір незахищеним.
– А була інформація кого там тренували?
– Взагалі ні. Єдина інформація, яка в нас була – "при виявленні знищити". Але ми його не виявили і вийшли до околиць Горлівки, і вже бачили її і в біноклі, і без бінокля. Ми стояли на висоті – майже вся Горлівка проглядалась.
– То вам вдалося підійти і з ротою вийшло підтягнутися якомога ближче до Горлівки?
– Так, ми почекали, поки батальйон територіальної оборони теж займе позиції, допомогли вибрати, допомогли вибрати позиції танкістам. Залишалися з ними, поки вони не закріпилися, і через кілька годин повернулися.
– Але ж якщо ви кажете, що основні сили були далеко, артилерія була далеко…
– Це на мою думку. Я точно не знаю, тому що мені невідомі плани командування. Може, артилерія уже була близько підтягнута.
– Якби вам дали тоді команду йти на Горлівку, ви були готові до цього?
– Ми вже були готові до цього. Наказ – є наказ.
– Наказ – це наказ. А ваше внутрішнє?
– Ну не знаю... Я був готовим.
– Ви ж брали вже до того участь у звільнені міст. Тобто це ж такі певні емоції.
– Розумієте, Горлівка – це не просто місто. За ті дві доби, поки ми стояли, я дуже багато спілкувався з людьми, які проїжджали через наш блокпост на Неліпівку, на Горлівку. Нам місцеві допомагали харчами.
Я зупинив машину з Артемівська на Горлівку з хлібом, вони з нами поділилися. І я розпитав водія. Він мені казав, що дуже сильно прикрита Горлівка, туди йшли бетоновози і робили міцні бетонні укриття. І казав, що багато чеченців. Ми розуміли, що це майже професійні вояки, які вже мають досвід війни і навіть не такий, як у нас.
– Тобто Горлівка залишалась таким потужним форпостом? І взяти його було б не просто, не однією-двома ротами.
– Звичайно. Тому ми вийшли не з низини, а із західної околиці, з висоти, де ми могли і бачити і, якщо потрібно, корегувати вогонь. Укріплення були і на териконах, і на висотах, і їх навіть було видно без оптики. Я помітив, потім попросив танкіста, командира взводу, сів у танк (він мав гарний приціл) направив в башту. Я помітив відблиски оптики і зрозумів, що то чиїсь позиції.
З перших днів окупації на сході України Горлівку під контроль взяв підполковник військової розвідки Росії Ігор Безлер із псевдо "Бєс". До початку російсько-української війни очолював Горлівську ГО воїнів-десантників. Громадянин України. До 2002 р. він навчався і служив у Росії, потім повернувся в Україну. Класична російська "консерва", яку, за даними СБУ, російська розвідка задіяла у лютому 2014-го. Спочатку його відправили у Крим. Потім – на схід України.
Станом на червень 2014 р. угруповання Безлера сягало 500-700 осіб. Так звана 3-тя окрема мотострілецька бригада "Беркут", як називали себе колаборанти, контролювала територію від Костянтинівки до Карлівки, а також від західних околиць Горлівки до Зайцевого, Вуглегірська і Єнакієва.
Довкола Горлівки окупанти організували вісім добре укріплених опорних пунктів, у місті було більш ніж 10 одиниць військової техніки. Зокрема декілька танків, БТРи, БМП та бойові розвідувально-дозорні авто.
Кістяк безлерівського угруповання складали російські найманці та колишні співробітники МВС та СБУ, які мали бойовий досвід. Це угрупування вважалося одним із найбільш організованих і боєздатних.
При цьому люди Безлера намагалися уникати прямих зіткнень зі ЗСУ, надаючи перевагу несподіваним точковим нападам. Саме найманці Безлера розстріляли взвод 51-ї механізованої бригади під Волновахою у травні 2014-го. А наступного дня влаштували засідку батальйону "Донбас" у Карлівці.
Саме "Бєс" причетний до низки вбивств на Сході України та злочинів проти людяності. Зокрема, саме Безлер, за даними СБУ, віддав наказ нейтралізувати Володимира Рибака – активіста, депутата Горлівської міськради, якого жорстоко закатували за спробу зняти з адміністративної будівлі Горлівки прапор фейкової республіки.
– З яким почуттям ви залишали тих хлопців фактично відірваними від усіх основних сил? Були емоції, що потенційно вони там вже могли і залишитися, бо вони були впритул до ворога?
– Так, з одного боку ти радієш, що повертаєшся. А з іншого боку, шкода, що залишаєш дуже мало хлопців. Тим паче батальйон територіальної оборони не мав ні БТРів, ні важкого озброєння. Тільки ці три танки. У них була стрілецька зброя без якихось засобів протитанкового бою.
– Чим завершилося їхнє перебування? Ви відстежували?
– Я не можу сказати, бо через 2 години після того, як ми їх залишили, ми повернулися – мене і ще двох хлопців було поранено і нас доправили до Харківського госпіталю.
– За яких обставин вас було поранено?
– Ми вже повернулися на блокпост, і його обстріляли з пістольних гранатометів та стрілецької зброї. Перші осколки мені перебили ремінь на касці – вона злетіла. Потім вже осколки потрапили в спину, в голову.
– Ви задачу свою виконали, як вважаєте?
– Ми задачу свою виконали. Наскільки я знаю, через добу наш підрозділ повернувся до Краматорська і почав виконувати інші завдання, а туди стягнувся вже 34-й батальйон.
– Стали заслоном, щоб бойовики не потрапили?
– Вони зрозуміли, що через все перехрестя не пройдуть, тому що ці дві доби, особливо вночі та під ранок, вони намагались нас обстрілювати, перевіряти наші можливості.
– ДРГ працювали там чи ні?
– Ми не знали, хто нас обстрілює, ми відповідали.
– На той час уже почалась операція зі звільнення Лисичанська. Коли ви аналізували ситуацію, чи не здавалося, що це, можливо, був маневр, що відволікає? Тобто щоб бойовики переключилися на цю ділянку і менше уваги зосереджувалося на Лисичанську.
– Я думав, цей маневр давав змогу нашим військам інтенсивніше працювати в Лисичанську, тому що вони не могли зняти з Горлівки підкріплення і кинути на тому напрямку. Вони розуміли, що тут уже є угрупування ЗСУ доволі потужне – три танки і батальйон.
– Сьогодні вже маємо сім років війни. Ці сім років ви віддали службі в ЗСВ, в десантних підрозділах. Жалкуєте про те, що пішли на фронт?
– Взагалі ні.
– Чому? Ви ж отримали поранення.
– Знаєте, це не просто, як деякі кажуть, конституційний обов'язок. Чоловік повинен захищати свою Батьківщину, родину.
На жаль, окупанти наше українське прислів'я переробили. "Моя хата з краю – я нічого не знаю" – це неправильно. У козаків було інше прислів'я: "Моя хата з краю, першим ворога стрічаю". Тому люди, які мали хоч якийсь досвід, ішли одразу у військкомат або в добробати. Я думаю, ніхто вам не скаже, що пожалкував.
– Якщо буде потреба, підете знову?
– Я офіцер резерву, в нас є регулярні збори. Постійно ходимо в 95-й батальйон, готуємось, отримуємо нову техніку, треба до неї звикати.
Дякуймо нашим захисникам, і досліджуймо далі таємниці російсько-української війни!
Читайте також: "Більше не допустимо": історія звільнення міст українського Донбасу – "Невигадані історії"