"Чад людського м'яса, дим... Тоді побачив, що таке "русский человек": спогади ветерана УПА про бій за Космач Читайте по-русски

Мирослав Симчич (сотенний УПА 'Кривоніс'), зліва на фото istpravda.com.ua
Радянська пропаганда приховала свій провал під Космачем, адже взяти "бандерівську столицю" було принципово для радянської влади. Бій тривав три доби. Основні сили НКВС зазнали поразки і попросили підмоги. Зранку на підступах до села з'явилася підмога – 12 вантажівок "Студебекерів" із живою силою противника. Є версія, що в цьому бою загинув генерал-майор Микола Дергачов. Він керував репресіями та депортацією кримських татар. Історики кажуть, що в документах Дергачов згадується як підполковник, адже звичною практикою для радянської тоталітарної системи було понизити у званні посмертно

Мирослав Симчич на псевдонім "Кривоніс" нині має вже 97 років. Сотенний УПА, політв'язень, який протягом 32 років був ув'язений радянським окупаційним режимом. Кавалер орденів Свободи та "За заслуги", почесний громадянин Коломиї та Львова, досі детально пам'ятає той переможний бій, коли на 405 НКВСників – окупантів української землі, стало менше. 

Далі наводимо без істотних скорочень розповідь, достойну, мабуть, екранізації

По дорозі з Білоберізки до Космача є присілок, що називається Шипіт. Тоді був присілком, здається, від Брустора. В тому Брусторі з одної сторони села підійшли ми, а з другої сторони підійшов батальйон прикордонної охорони. Нас не завважили, і більшовики вирішили ночувати в тому присілку. Ми побачили, що вони туди підійшли, то до села вже не заходили, зупинилися на підході в чагарниках. Пересиділи там ніч, а на досвіта повністю оточили присілок і стали молотити той батальйон.

Космач на карті
Космач на картіgoogle maps

В погранвідділах були в основному комсомольці, виховані в більшовицькому дусі. Між військами НКВД, погранвійськами і загальною Радянською армією є велика різниця. Тому що в армії – то так ніхто не старався ідейно битися, хіба що одиниці. А вже в погранзагоні, у внутрішніх військах – тут підібрані були люди, ідейно підготовлені більшовиками, і з ними було важко вести боротьбу.

Отже, з цим погранбатальйоном ми вели бій цілий день. Під вечір вони в одному місці таки прорвалися.

Я командував чотою в Березівській сотні і дістав від сотенного наказ закрити прорив. Я лишив два рої на своєму місці, щоб і тут не прорвалися, два рої зняв, пішов в атаку і закрив прорив. Тих, що прорвалися, ми догнали, і звідти – може, я не помітив, але, як на мене, то не втік жоден, бо вони відступали до берега по чистому полю, всіх їх добре на білому снігу видно, то їх там перелускали всіх до одного.

Але за той час був тяжко поранений у плече сотенний Мороз. У ключицю плеча, здається, в праву. Сотенний Мороз (справжнє ім'я Дмитро Негрич, командир Березівської сотні УПА – ред.) тоді командував куренем, бо нашого курінного Лісового, який був уродженцем східних областей, а точніше з Чернігівської області, викликали в Космач у ставку командування, то його заступив командир першої сотні Мороз. Тож Мороз передав команду над куренем мені, кінчати бій, а сам відійшов углиб, щоби зробити перев'язку. Досмерку ми увесь цей батальйон ліквідували.

Що вони робили? Я вперше в житті бачив, як ті більшовики-прикордонники, щоб нам не дісталася трофейна зброя вбитих солдатів, стягували всіх до хат і, накидавши повну хату трупів, палили. На моїх очах самі себе шкварили... Той чад людського м'яса, дим – тоді я побачив, що це таке. Аж тоді почав я додумуватися, що таке "русский человек". Бо я між наших людей за все життя не чув і не бачив, щоби хтось міг палити один одного. Вони попалили свої трупи і все, що могли стягнути. Може, десь там залишилися в чагарях поранені або вбиті не спалені, але ми цього не знаємо, бо ввечері дістали наказ іти на Космач.

Ілюстративне фото
Ілюстративне фотовідкриті джерела

Прийшли на Космач – а там повно наших військ, після свят ще не розійшлися по рейдах. Нам не було місця, то ми дістали наказ іти від Космача приблизно 17-20 км на село Березів. Ми відійшли на Березів, щоб відпочити після тих рейдів, доповнити амуніцію, бо під час рейду ми всі запаси вичерпали, лишилося мало амуніції. І одяг майже кожний порвав, черевики в нас були в кого які. В основному, взуття було погане, то треба було переодягнутися, трошки підправити, полататись і відпочити.

Але недовго нам довелося відпочивати. Через два дні приходить наказ, щоби наша сотня відійшли на Рушір на засідку, що ми й зробили. Ще добре не вдяглися, але одне, що ми встигли – це поповнити боєзапаси, амуніцію, щоб було, чим стріляти.

На той час, коли Мороза поранили в Шипоті перед відходом на Березів, командування прислало з Космача сотенного Юрка – молодий ще хлопець, який прийшов з Поділля, необізнаний з тактикою ведення бою в гірських умовах з усяким пересіченим і різаним рельєфом. Ми зупинилися перед місцем засідки десь, може, на кілометрів 3-4, і він побачив, що треба вибирати місце засідки, а в горах він непрактичний. Викликав мене до себе й каже: "Кривоніс, ти сам у горах родився, маєш досвід, бери команду на себе".

Я думаю, що довірив він мені через те, що сотенний Мороз у попередньому бою, де був сам поранений, не боявся доручити мені цілий курінь. Тобто він бачив, що я можу дати собі раду. Каже: "Перебирай курінь, бо ти знаєш людей, як розставляти. Я не знаю, як розставити людей на відповідні позиції. Треба знати, що хто може. Ти людей знаєш, на території в горах орієнтуєшся – бери, вибирай місце засідки і командуй".

Березівська сотня
Березівська сотняkolomyya.org

Що я зробив? Ми зайшли на таку територію, де низом іде дорога, по обидві сторони схил гір і впоперек на закруті, де повертає річка, є міст. А коло тої річки невелике плоскогір'я, де вигідно зайняти позицію. Так що наші бойові позиції вийшли підковою. Це дало нам можливість впустити більшовиків майже в повний "мішок". Щоб не дати їм відступити назад, я виділив два кулемети – ззаду закрити дорогу. Так чекали їх там уже після півночі – нема.

А в Космачі в той час ішли великі бої за т. зв. "бандерівську столицю". Космач на той час був випадовою базою нашого загону Коломийської округи. То більшовики називали це село бандерівською столицею. Ми туди приходили на відпочинок, на доукомплектування людьми, зброєю, харчами. Ще восени 1944 р. курінь Скуби напав на Коломию і тримав її в своїх руках три доби. За той час із Коломиї були вивезені всі склади і перевезені в Космач. Більшовики спробували були піти навздогін, але їхня погоня була розбита, вони не могли Космача взяти аж до 1945 р., аж після цього бою.

Космач наші частини завжди охороняли так, що не давали більшовикам туди доступитися. У зв'язку з цим, я так думаю, більшовики й назвали його нашою бандерівською столицею. Але вони ще з осени, коли була пограбована Коломия, все погрожували нам, що прийдуть на Різдвяні свята разом з нами святкувати. Тобто прийдуть нас там ліквідувати. До цього ми були підготувалися, але вони на Різдвяні свята не прийшли.

Прийшли вони пізніше, після Різдвяних свят – десь між 14 і 19 січня 1945 р. І що сталося? Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села. На околиці Космача в заліснену місцевість більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив, а тут спротиву ніякого нема. Трошки розслабилися і почав Ванька гулять: грабувати людей, гвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це не треба розказувати, це всі знають.

Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити, але вже не з села. Вони почали боронитися, бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги.

Березівська сотня
Березівська сотняkolomyya.org

Розгром карателів

Наше командування зразу дало застави з трьох сторін, звідки можна було підійти до Космача. Один підхід був можливий шосейною дорогою з Коломиї на Яблунів, що йде на Космач. Другий підхід був на Микуличин зі Станіслава, а звідти залізничною колією можна було під'їхати до близько до Космача. Третій можливий підхід був від Жаб'я, звідки йшли погранзастави. Отже, на всі можливі підходи вислані були застави, щоб не допустити більшовикам помочі і щоби за той час наші війська, які там були, добили їх.

Так і сталося. З тих двох напрямків, з Микуличина і з Жаб'я, підмоги не прийшло – видно, вони не мали в той час там вільних резервів. Командир дивізії генерал Сергій Дергачов поїхав на виручку оточеним у Космачі зі своїм полком – і якраз поїхав через Коломию сюди, де наша сотня була. Тут ми його і зловили.

Ми зробили підковою засідку, замаскувалися. В цьому була нам велика поміч – падав сніг. Так сиділи ми на засідці, перевіривши маскування два рази, бо передчасне виявлення принесло б нам поразку. Тому що їх було багато, а нас мало. Якби перші машини, які під'їхали, нас помітили, то хоч би ми по них і вдарили, але там позаду їх було так багато, що могли нас обійти кругом й оточити. То вийшло би, що не вони в нас у засідці, а ми в них. Тому ми дуже акуратно замаскувалися й чекали.

Мороз був тріскучий, 17 градусів чи навіть більше – аж букові дерева тріскалися від морозу. Ми померзли, заклякли, але чекаємо – нема й нема. Уже й розвиднілося, вже почало світати – нема. Вже зійшло сонце – нема. Чекаємо нетерпляче. Аж коли підійшло сонце, як у Карпатах кажуть, на добру кочергу, чуємо гул машин – їдуть!

Гул машин наближається, вже дедалі ближче, ближче, ближче. Я дав наказ підготуватися до бою. Приготувалися хлопці, затягнули кулемети. Тільки затягнули кулемети, вся зброя наготові – дивимося: з’являється одна вантажна машина попереду. А тут, де ми зробили засідку, був місток на повороті. Ми той місток підривати не підірвали, щоб не було вибуху, бо Яблунів недалеко і могли почути мінний вибух і здогадатися, що там хтось є. Ми той дерев'яний міст розібрали вручну, розкидали. І перша машина врізалася над самий обрив у розібраний міст. А видно, розвідка їм не донесла, що моста нема, та й не могло інакше бути, бо ми його розібрали години за дві перед тим, як вони над'їхали. 

Машина вперлася над самий обрив моста, за нею друга, за тою третя, четверта під'їхала, а за четвертою – легкова автомашина. Ми зрозуміли, що в легковій автомашині сидить хтось із командування. Зупинилася й та легкова. Під'їхало 12 "Студебекерів", повно навантажених, як оселедців у бочці, чекістів.

А чому я знаю, що це чекісти – бо в 1968 році, коли мене взяли на дослідство, виявилося, хто то був: це був полк з каральної дивізії, якою командував Сергєй Дергачов. Він до війни працював в охороні Кремля. Його послали на Фінляндську війну, він звідти вернувся Героєм Радянського Союзу, і дали йому генерал-майора. Це він очолював каральну дивізію, яка виселяла кримських татар, чеченів та інгушів. Виселив, та вони цю дивізію не розформували. Вона була укомплектована, і її послали до нас у Карпати, на знищення нашого підпілля.

Хто такий генерал Дергачов, що потрапив нам до рук, – я про це довідався в подробицях уже в 1968 р. Бо в 1945-му ми зробили засідку, вбили там масу більшовиків, але не знали кого. А сам я на слідстві 1948 р., коли попався, то не признався, що це моя робота. Я попався сам, посправників не було, я по справі йшов сам, і Бог мені допоміг витримати тортури: я нікого й нічого не видавав. Де можна було, все брав на себе, щоб нікого не причепити, а від решти відмовлявся, хоч і знав, що я правду не кажу, і вони то знали, але що вони зроблять? Били до смерті, але я витримав ті тортури...

Але тепер закінчу цю подію бою – найбільшого успіху в моєму житті.

Підійшла легкова машина, за нею й інші, і так підійшло 12 машин. Я дав команду не стріляти, бо якщо відкрити вогонь по чолі колони або по середині, то зад міг повернутися і нас обійти. Наші нерви витримали, ми почекали, поки вони з'їхалися докупи, збилися.

Коли підійшла остання машина, я дав команду: "Вогонь!" Хлопці як відкрили вогонь! Я й сьогодні як тільки пригадаю собі – то там було так, що в ніякому пеклі гірше не буває.

Тому що наша сотня була добре озброєна: 22 легких кулемети, полковий міномет, десятка зо два автоматів, десятка півтора напівавтоматичних рушниць, а решта – кріси. Були гранати. Ми зразу як гримнули, як ушкварили вогнем, то вони кидаються в то в ту, то в ту сторону, а оточені з усіх сторін, дітися нема куди. Кидаються вліво – б'ють ті, що справа і ті що зліва. Кидаються вправо – б'ють знову всі. Кидаються вперед – з чола б'ють, назад – також дорога перекрита двома кулеметами. Їм діватись нікуди, то вони залягли й почали відстрілюватися. Але наш вогонь був такий сильний, що підняти голови ми їм не дали.

Всіх разом там, як написано в моїй карній справі, загинуло 405, у тому числі командир каральної дивізії Сергєй Дергачов, про якого я вже сказав, хто він такий був. Дивізія ця була організована спеціально з комсомольців, у більшості з тих азіатських народів.

"Ліпше вмерти з рукою, чим жити без руки..."

Бій тривав години дві. За дві години ми їх там перемололи, що вже їх не стало. Але я був поранений у праву руку – розривна куля перебила вище ліктя праву руку. Щоб не дати хлопцям побачити, що я поранений (бо коли командир у бою падає, то падає бойовий дух), я перев'язав унизу рукав кожуха (мав російський пограничний кожух), щоб не стікала кров, щоб не видно, і не признався нікому, що я ранений, щоби довести бій до кінця.

І вже перед кінцем бою – не можу сказати, чи це від втрати крови, чи, може, від нервового напруження – я втратив притомність, коли якраз пересувався на інше становище. Бо треба стежити за всім боєм, а з одного місця всіх не осягнеш – я переходив з одного становища на друге і впав. Якось, пам'ятаю, ноги підкосилися, не стали мене тримати, і я впав. Хлопці здогадалися, що зі мною є, підбігли, відтягнули мене в безпечне місце і почали виводити з бою, щоб зробити мені хоч таку-сяку перев'язку. Зробили перев'язку, відвели в сторону, а сотенний Юрко дав наказ відступати.

Отак закінчився цей бій. Ми там увесь цей полк розбили. Звичайно, деякі лишилися живі, але лежали трупи на трупах. Трудно було зробити так, щоб жоден не лишився живий. Лишилося трошки живих, але полягло 405 чоловік, з тяжкопораненими, які повмирали в лікарнях.

Після цього я був 2 місяці на лікуванні. У нас був непоганий хірург із Буковини і лікарем жінка крайового провідника Роберта. То вони вдвох склали мені руку, обв'язали дощечками, і воно мені через 2 місяці почало заживати. Але поки я дістався, що склали мені кості, то минуло три дні, і рука почала була чорніти. Лікар сказав, що це має бути гангрена, треба руку рубати, бо я помру. А я подумав: якщо я маю лишитися жити без руки в партизанах, то що я вартий? Ліпше вмерти з рукою, чим жити без руки. Бо з лівою рукою я вже ніякої цінності не становив для бойової частини. Думаю, краще вмру.

Якось я був на постої в селі Кришорі Яблунівського району в одного дядька, то він мені каже: "Синку, я бачу, що рука твоя чорніє – то біда! Бери пар у трині". А що таке трина? Гуцули кормлять худобу сіном, а в сіні є такі квіточки. То він порадив парити руку в трині і сказав, що то допоможе. Думаю, що коли біда людині, то вона хапається й за соломинку. Ану ж попробую – може, допоможе? Дядько пішов, нагріб мені з жолоба корови трини, запарив у великому горщику, зробили мені таку ванну, я попарив руку раз, і чую, що якось так мені легенько стало. А відтак на другий день удруге, потім утретє – і той дядько без усяких хірургів мені врятував руку, що вона стала бліднути, бліднути і так через два місяці зажила. Після цього я був два з лишком місяці на лікуванні, вилікував руку.

За той час видужав також сотенний Мороз, який, як я вже згадував, був поранений у попередньому бою в плече. Сотенний перебрав сотню, а мене після цього бою командир загону Козак призначив заступником командира сотні Мороза. На цій посаді я пропрацював цілий 1945 рік, до смерті Мороза восени 1945 року.

Сотенний Мороз
Сотенний МорозВікіпедія

Наближався 1946 рік, зима, а для партизанів зима є дуже важка справа.

Коли кидають великі облави на Карпати, ми передислоковувалися на Поділля, а коли на Поділлі біда – ми в гори. Радилися, як же нам витримати зиму, де рятуватися. Бо в нас була сотня з приблизно 180 людей, і цю масу людей треба десь перехарчувати, переквартирувати, то щось треба думати наперед. Ми врадилися з сотенним Морозом, що треба піти на доли, зв'язатися з місцевою організацією, з сіткою, людьми, вивчити людей, завчасно вивчити терен, ще за літа, поки нема зими. А як буде зима і будемо передислоковуватися на доли, то щоби знати, куди йти, де й що, а не приходити на необізнаний, необжитий терен.

Я з невеликою групою пішов на терен на Городенщину, на Обертишин. У Тишківцях отримав вістку з Березова, що сотенний Мороз упав. Я отримав звістку випадково – проїжджав березівський дядько в Тишківцях, і він мені сказав, що впав сотенний Мороз. Я зразу ж вирішив вертатися в Карпати, в сотню. Бо на той час я був призначений заступником командира сотні. Я в Городенщині, а сотня в Карпатах лишилася без командування, то я вирішив якнайскорше вертатися, щоб не дати сотні розпастися.

Ми повернулися з Городенщини в Карпати. А в той час у Карпатах перебував і наш командир загону Козак та відпоручник від Шухевича – Дзвінчук. Прізвища не знаю, це його кличка. На період моєї відсутності та Морозового небуття командиром сотні призначили Підгірського. Через декілька днів я захворів на поворотний тиф. Сотня залишилася під командою Підгірського. Поворотний тиф мене протримав довго. Це такий тиф, що після півтора-двох місяців на кілька днів температура спадає, як наче вже пішов на одужання, а відтак повертає знову. Мене завертало три рази, то я пролежав аж до весни 1946 року.

За цей період, що я лежав на тиф, Підгірський сотню не зумів утримати – сотня була зимою розбита. Хто впав, то впав, але розсіяні стрільці не пішли з повинною до більшовиків, а переховувався, хто де як міг.

Попередній матеріал
Останні мешканці Марса: як живуть люди в селах-примарах
Наступний матеріал
Фейкові президенти та "липові" законопроєкти: ТОП найгучніших розіграшів за останні 312 років
Loading...