Украінський вісник
5 канал

Censored: Як душили український самвидав та шістдесятництво у СРСР 70-х років

У третій частині історій про шістдесятників дивіться та читайте про загальноімперську акцію 1972-го року, про те, як КДБ вплітала у свої сценарії онуків українських класиків та про українського Сальвадора Далі

Рік 1965-й, Київ, кондитерська фабрика імені Карла Маркса. Працівники бісквітного цеху забули покласти до холодильної камери партію яєчного білка. Наступного ранку начальник, щоб приховати помилку підлеглих, на свій страх і ризик переклав застиглі білкові коржі масляним кремом, обсипав ванільною крихтою, прикрасив поверхню квітковим орнаментом. Так народився прадід торта, якому судилося стати однією з візитних карток Києва. У 70-ті ця візитка опинилася на столі Леоніда Брежнєва у вигляді подарунка від Української УРСР на ювілей вождя. Трьохярусний витвір мистецтва складався із 70 коржів і мав вагу 5 кілограмів.

Дивіться також: Історія життя Алли Горської – лідера, натхненника та живої "скарбниці" шістдесятників

Київський торт Брежнєву від УРСР дарував новий керманич. Місце господарника Шелеста, звинуваченого у націоналізмі, посів справжній брєжнівець Щербицький.

За роки правління Щербицького Україні завдали удару такої сили, від якого вона не може оговтатися досі. Русифікація, боротьба з релігією, репресії проти інтелігенції. Українські культура й мова опинилися фактично в резервації.

Василь Овсієнко, політв'язень: Микола Руденко у 1994 році мені сказав, що якби ще одне-два покоління, 20-30 років, то Україну не було б кому і для кого рятувати. Але Господь вихопив нас із над самісінької прірви: значить ми для чогось йому були потрібні.

Наприкінці 1971 року до Києва приїхав молодий громадянин Бельгії українського походження Ярослав Добош. Його приїзд не передбачав нічого особливого. В столиці він зустрівся з Іваном Світличним та студенткою філології Анною Коцур, яка передала йому фотоплівку "Словника українських рим". Його уклав філолог і політичний в'язень Святослав Караванський, який перебував у таборі. Словник цей ходив по руках, декілька кафедр навіть рекомендували його до друку. Невдовзі Добоша арештувало КДБ, звинувативши у шпіонажі. Після "обробки" він "зізнався" і  виступив по радіо, викриваючи "шпигунську сітку".

Словник Караванського — річ абсолютно філологічна — у цій справі фігурував, як "антирадянський документ".

Овсієнко: Для України придумали спеціальний сюжет із пристрастями. Нагодився отой Ярослав Добуш, 25 річний молодик з Бельгії. Я досі не можу сказати чи це розробка, чи випадковість.

Згодом газети "Радянська Україна" та "Правда України" подали коротке повідомлення: "За проведення на території УРСР антирадянської пропаганди та агітації і у зв'язку зі справою Я. Добоша, заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл та ін."  За цим "та ін." стояли десятки людей – Василь Стус, Зіновія Франко, Микола Холодний, Олесь Сергієнко, Леонід Плющ, Василь Захарченко, Леонід Селезненко, Микола Плахотнюк... У Львові – Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Іван Гель...  Сотні обшуків та викликів на допити — поламані долі. Репресії 1972 року були загальноімперською акцією. В Москві  відбулись арешти за справою "ХТС" ("Хроники текущих событий"). За неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС "ухвалило рішення про початок загальносоюзної акції проти самвидаву".

Овсієнко: У самвидаві безліч літератури з'явилось цих людей і про цих людей. Чорновіл підготував книжку "Лихо з розуму", Чорновіл почав видавати у 69 році журнал "Український вісник".

"Український вісник" на відміну від "Хроники текущих событий" містив не тільки інформацію про репресії та становище політв'язнів, а й подавав твори, поширені в самвидаві – дослідження з історії, дані щодо геноциду українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу. У розповсюдженні "УВ" брала активну участь велика кількість дисидентів. Журнал також передавали за кордон.

Олексій Зарецький, син дисидентів Віктора Зарецького і Алли Горської: Відбулася надзвичайна подія: Світличний і Чорновіл налагодили контакти із заходом і передали ті книжки на захід. Такого не було за всю післявоєнну історію. Резонанс був величезний: не в тому розумінні, що "Нью-Йорк-Таймс" щодня писала, а що від нуля пішов розголос.

Овсієнко: Леоніла Світлична казала, що їй особисто Нікітченко, голова КГБ, казав: допоки у вас не було журналу, допоки не було інфраструктури – ми вас терпіли. Ну КГБ московське самого Нікітченка не витерпіла, бо надто був ліберальний і прислало Федорчука з Москви, то він і почав ці репресії.

Ставлення до випуску часопису було неоднозначним. Іван Світличний, один з активних розповсюджувачів "Вісника", був проти ідеї видання, вважаючи, що це прискорить арешти. Подальші події показали, що він був правий. На п'ятому числі у 1971-у "Український Вісник" обірвався.

Овсієнко: Дійшли чутки до Чорновола, що будуть арешти. І він до речі припинив готувати останнє число. Але це його не врятувало, ні його, ні його середовище. Почались арешти, суди. І на цей раз вироки були максимальні: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

 

Рік 1972-й. Суспільна атмосфера, на відміну від атмосфери після першої хвилі арештів 1965, була гнітючою. Усіх, хто відмовлявся давати покази проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи. Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися. Одним з тих, хто покаявся, був Іван Дзюба. Його "ламали" з квітня 1972 року до жовтня 1973 року. 16 березня 1973 року засудили на 5 років ув'язнення і 5 – заслання. 8 жовтня Дзюба написав прохання про помилування. Влада задовольнила прохання. Їй це було вигідно (один із лідерів руху опору, автор програмної роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація?" визнав свої помилки).

Каятись чи не каятись — це питання у сімдесяті роки набуло шекспірівського звучання.

Овсієнко: Коли хтось дуже критикував Івана Дзюбу, що він написав ту заяву у 1973, Стус казав: "ви не знаєте який шалений тиск був на Дзюбу". Бо справді то був прапор, символ. І зламати саме такого було потрібно. Але треба сказати, що в тій заяві Дзюба написав тільки про себе. Про інших не писав і не здавав.

Ім'я Дзюби було найгучнішим з-поміж шістдесятників, хоча вужче коло добре знало, що весь український Київ обертався довкола Івана Світличного. Після покаяння, текст якого надрукували у "Літературній Україні" 9 листопада 1973 року, Іванові Дзюбі милостиво подарували умовну волю, але заборонили писати на українську тематику. Перша його стаття про Миколу Вінграновського з'явилась рівно через 10 років.

Василь Овсієнко "Світло людей", мемуари та публіцистика: "Як тепер бачу: стоїть Василь Стус під бараком зі свіжим номером журналу "Вітчизна", перебігає очима Дзюбину статтю про якого-небудь Ювана Шесталова чи Юрія Ритхеу і мовить: "Крейсер в калюжі. Бідний Іване, що з тебе зробили".

Покаявся не лише Іван Дзюба. Після багатоденних допитів Зеновія Франк (онука Івана Франка) визнала, що Добош – агент, і шістдесятники мали з ним контакт. Взагалі це була частина плану КДБ – примусити "зізнатися" і "щиросердечно покаятися" онуку Івана Франка – Зеновію та племінницю Михайла Коцюбинського – Михайлину. Виступ по телебаченню цих двох впливових у дисидентських колах персон завдав би дошкульного удару по руху шістдесятників.

Інтерв'ю з М. Коцюбинською. – Взяте Є. Захаровим, 1997 (Архів ХПГ): "Зеню Франко відразу засадили в 1972 році, а за мене взялися десь у березні. І я дуже швидко зрозуміла план, який у них визрів. План визрів такий: об'єднати моє ім'я з Франко і пустити нас по телевізору разом. Ви можете собі уявити, як би це набагато сильніше прозвучало, ніж виступ у телевізорі лише Зені Франко".

Михайлина Коцюбинська цей план поламала, незважаючи на усі погрози та хитрування КДБ. Не допомогли й очні ставки із Зеновією Франко, не допомогли навіть погрози забрати доньку й позбавити Михайлину материнських прав.

Овсієнко: Допитують Коцюбинську — одне і теж — кому там передала статтю? Вона відповідає: я вам уже 10 разів сказала, що я не пам'ятаю такого факту. "А ось Зіновія Тарасівна має іншу думку". А Зіновія мовчить. Тоді кагебіст крикнув: "Ну, Тарасівна". І Зіновія заговорила.

Інші, щоб вижити, писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок". Писав Драч, писав Павличко... Страх – тичинівський синдром – штука заразна.

Іван Драч, письменник: Я під знаком терезів народжений. Я - щур. Щур по гороскопу. Це та істота, яка шукає ходи-виходи  із складних ситуацій і зважує все. Я рожденний такий. А мене весь час намагалися на амбразуру. Підписував якісь листи, потім каявся за гріхи, як Галілео Галілей.

Окремі не витримували задушливої атмосфери: спивалися, накладали на себе руки. Найстійкіші надовго йшли у "внутрішню еміґрацію", або й справді втікали з України: в Росію, як це зробив Лесь Танюк. Сергій Параджанов, зазнавши переслідувань, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971-му режисер повернувся до Києва, а вже 1973 його заарештували і засудили до п'ятирічного ув'язнення.

Драч: Коли арештували Параджанова, то там усе просто було. Міша Сєнін, який був партнером сексуальним Параджанова, раптом покінчив із собою, повісився чи як, і це все дуже розізлило Щербицького: "Ах сволоч, він уже й до політбюро дістає!

В СССР гомосексуалізм карався тюрмою, крім того у КДБ сподівалися, що на зоні кримінальники перетворять життя Параджанова на пекло. Не солодко було і тим українським кінематографістам, які залишилися на свободі. Зокрема фільм "Пропала грамота", знятий за активної участі Івана Миколайчука, влада зняла з прокату і заховала на полиці. Він був заборонений на довгі десять років.

Драч: А потім він зберігся знаєте де? У начальства нашого партійного були свої проекції. Голова Ради міністрів, Ляшко такий. Ляшко любив цей фільм і весь час тримав його у своїй шухляді. І коли приїжджали іноземні гості, то вони там випивали, і він потім казав, дайтє, пустітє мнє етіх козачков. Таким чином ці "козачки" – "Пропала грамота" збереглась у бонзи.

 

У 60-ті роки на київському літературному велелюдді  з'явилось нове обличчя — обличчя Людини зі шрамом. Цією людиною був поет-сюрреаліст Микола Холодний. Його права щока була спотворена. Практично усі фотографії до нас дійшли "зліва" – погожою стороною лиця. 

Усе своє життя Холодний влаштовував скандали і залюбки перебував у їхньому  горнилі. Але про нього ми можемо говорити як про феномен в українській літературі.

 Поет-сюрреаліст родом із Чернігівщини, із невеличкого села. Від малих літ пізнав що таке бідність, рабський труд колгоспника і несправедливість.

Панченко, літратурознавець: Я у архівах київських одного разу натрапив на його учнівський лист, який він адресував Павлові Тичині. Він тоді ще був школяриком, той майбутній поет, сюрреаліст Холодний, і тоді він відсилав листи Павлу Григоровичу. Найчастіше привітання то з Новим Роком, то з днем Революції. 

Юнаком опинився у Києві. Вступив на філологічний факультет Київського університету. Щоправда, довго там не затримався. У  грудні 1965-го був відрахований із числа студентів. До захисту диплома залишалося півроку.

Овсієнко: Василь Стус написав: "Колись Холодний свині пас. І пахнув смородом і потом. Цей український ловелас вкраїнську оббрехав Голготу. А чому свині пас? Коли його виключили з університету, то він пішов на село і демонстративно влаштувався свинарем.

Панченко: Він вже тоді був такою екстравагантною фігурою, був активним відвідувачем літературної студії "СІЧ", яку, як він пише, він і очолював. Він писав вірші, які виламувались із тодішнього літературного стандарту.

Перша поетична збірка Миколи Холодного з характерною назвою "Крик з могили" побачила світ у 1969 р. за ризикованою для автора "адресою" Балтимор-Париж-Торонто. Проте то не був дебют. Холодного знали. У 1960-ті рр. він мав популярність завдяки "самвидаву" і був яскравою, якщо не сказати — харизматичною постаттю у колі поетів-шістдесятників. Конкурувати з ним у "самвидаві" міг хіба що Василь Симоненко, твори якого так само активно ходили в списках. "Симоненко поряд із Холодним, — найпопулярніший поет українського самвидаву", – констатував на сторінках "Українського вісника" В'ячеслав Чорновіл.

Панченко: Холодний розповідає, що він бував на квартирі Некрасова на Хрещатику не один раз. Некрасов до нього добре ставився і ось одного разу він подарував йому альбом Сальвадора Далі. Цей епізод вартий особливої уваги. Бо Далі якраз і є класиком світового сюрреалізму. А Миколі Холодному Далі виявився надзвичайно близьким. Ознайомившись з його творчістю, він, можна сказати, стрепенувся, бо впізнав там своє, рідне.

Він був вхожий до майстерні Івана Гончара, своєрідної київської Мекки 60-их, творчої тусовки, де збирались і поети і художники, і музиканти. Там Микола Холодний познайомився з Ніною Матвієнко. Упадав за нею. Коли ж вона дала йому відкоша, написав і розповсюдив не вельми достойного "відкритого листа", в якому дуже негарно виписав образ молодої співачки...

Панченко: Він десь влаштовувався на роботи, потім його звільняли і не тому, що переслідували спецслужби. Причиною була богопротивний характер Миколи Холодного. Тому що він умів наживати собі ворогів на рівному місці. Оце йому вдавалося протягом життя блискуче.

А потім "бахнув" 1972-й. Для Холодного — апокаліптичний. Недарма ж за часів незалежної  України він проведе свій літературний вечір, який назве "Я помер у 72му". Саме тоді його заарештували. Посидівши у в'язниці КДБ, написав покаянну і оговорив друзів. За це йому подарували "умовну" свободу.

Овсієнко: А те, що він відмовлявся потім, що він не писав ту заяву, але ж то видно стиль. І там він згадує Антоненко-Давидовича, Гориня, Оксану Мешко, Гончара Івана згадує у негативному змісті.

Він ще багато написав, проте 1972 рік, арешт, покаянна заява, специфічні зізнання слідчим обернулися тим, що талант його не зміг перебрести через Рубікон. У хроніці свого поетичного життя Холодний між датами 1972-2006 залишив провалля.

Панченко: Був не просто драматичною постаттю, а навіть трагічною. Чому трагічною? А тому що Холодний для мене — це взірець двоїстості людської. Я міг би озираючись на його доробок відважитись на висновок, що Господь дав йому для самореалізації 10 років. Це були власне 60-ті роки. А потім забрав те, чим щедро наділив.

"Вмирають поети в душі, а потім в лікарні вмирають". Власна поезія стала для Миколи Холодного пророчою. Незнання історії не звільняє від відповідальності. Наступного тижня продовження теми дисидентського руху та його знакових персон.

Дивіться також: Українці проти тоталітарної системи: Історія шістдесятників

Попередній матеріал
Україна стала світовим лідером з продажу борошна
Наступний матеріал
У Василькові в школі обвалилася стіна: відео з місця події

Історія життя Алли Горської – лідера, натхненника та живої "скарбниці" шістдесятників

Українці проти тоталітарної системи: Історія шістдесятників

Чекалкін розповів, як спеціально завалив співбесіду в КДБ

СБУ оприлюднила секретні документи КДБ щодо жертв Бабиного Яру