24 серпня 1991-го. Після провалу путчу у Москві, в Києві на надзвичайне засідання збирається Верховна Рада УРСР. Ухвалюють Акт проголошення Незалежності України. У зал під куполом вносять синьо-жовтий український прапор. На чолі процесії люди, без яких це свято було б неможливе. Люди, які боролися за свободу проти тоталітарної системи в роки, коли вона здавалася міцною як ніколи. Так звані шістдесятники.
5 березня 1950-го МДБ СССР вдалося встановити місце перебування командувача Українською повстанською армією генерала Романа Шухевича. При спробі гебістів захопити криївку Шухевич відкрив вогонь. Одного з нападників убив, інших збив з ніг, і вирвався надвір. Однак був застрелений чергою з автомата. Ще чотири роки обов'язки Головного командира УПА виконував Василь Кук, аж поки не був схоплений. На той час УПА фактично припинило боротьбу, однак по смерті Сталіна уже зароджувався новий рух опору.
Рік 1956-й. Москва. Після закриття 20-го з'їзду КПРС новий лідер партії Микита Хрущов виголошує перед першими особами секретну доповідь "Про культ особи та його наслідки", в якій розповідає про злочини сталінізму. Як згадував один із учасників того закритого засідання: "У залі стояла глибока тиша. Не чутно було ні скрипу крісел, ні кашлю, ні шепоту. Ніхто не дивився один на одного...". Почалася так звана відлига. На її хвилі в Україні з'являються осередки нового руху опору. Так, ще нещодавно переконаний комуніст Левко Лук'яненко у 1958-му разом із однодумцями засновує підпільну партію — Українську робітничо-селянську спілку.
Левко Лук'яненко, політвязень: Я не належу ні до шістдесятників, ні до дисидентів. Між Українською Повстанчою Армією і дисидентами є проміжок. В цьому проміжку є півдесятка організацій, які були бандерівського напрямку. Вони думали воювати зі зброєю, хоча зброї вже не мали. Я продовжувач отої боротьби. Тобто я в проміжку між бандерівцями і наступним рухом.
Українську робітничо-селянську спілку викрили. У травні 1961-й Левка Лук'яненка засудили до розстрілу. Після 72 днів, які в'язень провів у камері смертників, вирок замінили на 15 років таборів.
Між тим відлига давала нові паростки. У Києві ЦК Комсомолу ініціювало створення Клубу творчої молоді.
Іван Драч, письменник: КТМ був цікавий тим, що сюди приходили не тільки письменники, музиканти, художники, але й кінематографісти, юристи, філософи і тд. Цей світ цікавий був, що щось нове відкрилося після тієї страшної моторошної зими.
КТМ містився у кінозалі "Жовтневого" палацу. Радянська влада навіть не підозрювала, що власними руками відкриває пляшку з джином свободи. Саме тут, практично під носом у ЦК, визрівало ціле покоління бунтарів. І хоч вони спочатку не цікавилися політикою, політика зацікавилася ними.
Василь Овсієнко, політв'язень: Це влада сама підштовхувала шістдесятників на політичну платформу у стан своїх ворогів.
Подібні клуби виникли у Львові, Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Вони влаштовували поетичні вечори, неформальні виставки, вистави, кінопокази, слухали джаз. Все дихало молодістю і свободою. Українською свободою.
Іван Драч: А клуб творчої молоді , щоб я не змоскалізувався зовсім, то проводжав мене кожного разу в Москву. Я вертався в Москву і чоловік 20-30-40 і всі на вокзалі були. Реготали, співали, танцювали, казилися, як могли. Оце для мене такий клуб творчої молоді.
До Клубу належали Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Брайчевський, багато інших талановитих молодих людей. З цим колом зблизилися старші українські патріоти, які вижили у сталінській м'ясорубці: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Кочур, Надія Суровцева.
Рік 1962-й, квітень. У Київському Клубі Творчої Молоді створюють комісію для перевірки даних про масові поховання жертв сталінських репресій під Києвом. Так би мовити рішення 20-го з'їзду партії — у життя.
Сьогодні про злочини сталінізму у Биківні відомо всім. Тоді, на початку 60-х про це говорили пошепки. Доповідь Хрущова про культ особи все ще була закритою. Молоде ж покоління наважилося називати речі своїми іменами вголос.
Олексій Зарецький, син дисидентів Віктора Зарецького і Алли Горської: Клуб творчої молоді містився в тодішньому Жовтневому палаці, ну і зараз за інерцією так називають. І старші працівники розповіли, що тут містився НКВС у 30-ті роки. І звідси вивозили трупи до Биківні.
Лесь Танюк "Вбитий талант", спогади з книги "Червона тінь калини": "Комісія КТМ почала перевіряти чутки про жахливі сталінські поховання. Року 62 чи 63 ми дісталися туди, до Биківні, втрьох – Горська, Симоненко і я. Місце як місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: "А ти подивись чим вони грають". Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простреленим двічі... Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилось після літа 1936 року "за зеленим парканом", яким було огороджене це страшне місце... ".
Зарецький: Тоді повернулися 15-20 письменників, які не загинули у сталінських таборах. І з них двоє зберегли життєві сили. Це Кочур і Антоненко-Давидович. Антоненко-Давидович без внутрішнього цензора розповідав про табори, про всі ті жахи.
За результатами опитування місцевих жителів був складений Меморандум, спрямований владі, – з вимогою розслідувати події 30-х років, пов'язані з розстрілами в Биківні, з похованнями жертв репресій на схилах біля Жовтневого Палацу культури, на Лук'янівському цвинтарі. Особливо пройнявся цією драмою поет Василь Симоненко.
Лук'яненко: Василь Симоненко відважувався говорити те, що інші боялись. Він прийшов на зустріч з робітниками на завод "Арсенал". Повний зал, і там сиділа жінка з ЦК. А він каже: не думайте, робітники, що ми, письменники, дамо вам незалежну Україну. Це ви, робітники, маєте зробити Україну незалежною. Жінка з ЦК каже: ви би хоча би при мені такого не казали. А він відповідає: а ви не ходіть туди, де я виступаю.
1962 року вийшла його знакова, хоч невеличка збірочка "Тиша і грім". 1963-го Василь Симоненко раптово потрапив до рук міліції.
Іван Драч: Я думаю, що це не випадок. Його міліціонери із Смілої забрали і стали бити. Побили люто і він після того не міг собі дати раду.
Колеги ледве розшукали Симоненка на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.
Після того побиття Симоненко важко занедужав.
Драч: І він мені написав з лікарні листа, вже хворий був. Я тобі пишу догори черева, бо на боці не можу лежати, болить мене все. Я того листа дав Світличному, а Світличного забрали і нема того листа.
А вже за кілька місяців, 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало.
Рік 1962-й. "На прохання трудящих" в СССР зростають ціни на основні продукти. Радянською імперією прокочується хвиля робітничих протестів. У липні на страйк підіймаються працівники електровозобудівного заводу у Новочеркаську Ростовської області. За наказом Хрущова, мирну демонстрацію біля міському партії зустріла пострілами армія — десятки убитих і поранених, організаторів заарештували і негайно розстріляли. "Відлига" закінчується, починається "закручування гайок". Керівником Компартії УРСР призначають Петра Шелеста. Ідейного комуніста, міцного господарника, а ще — українця-інтернаціоналіста водночас.
Наприкінці серпня 63-го новий очільник УРСР проводить нараду з керівництвом управління КДБ. У своїй доповіді він звертає увагу, що в республіці відбувається пожвавлення націоналістичних елементів, мають місце прояви антирадянщини, розповсюдження листівок. КДБ сприйняло це як вказівку до дії.
24 травня 1964-го у Києві велика пожежа. Горіла бібліотека академії наук УРСР. За дивним збігом, вогонь найбільше пошкодив відділ україністики, зокрема давні рукописи. КДБ "призначило" винним працівника відділу марксизму-ленінізму Погружальського, однак творча молодь вбачала у пожежі руку самого КДБ. Зокрема, почав поширюватися самвидавський памфлет "З приводу процесу над Погружальським", написаний Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним.
Памфлет "З приводу процесу над Погружальським": "Виморивши голодом мільйони українців у 1933-му, закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів... Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе".
Власне тоді, в середині 60-х самвидав став популярнішим за офіційно друковані видання. Особливою популярністю користувалася книжка Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Вона стала своєрідним маніфестом шістдесятників і розійшлася по Україні тисячами копій.
Овсієнко: Іван Дзюба написав свою "Інтернаціоналізм…" цілком із марксистсько-ленінських позицій. Кілька років ця праця ходила у самвидаві, але не вважалась антирадянською. Аж у 72 році їй виписали ярлик, що вона антирадянська, наклепницька і за неї почали ув'язнювати, в тому числі самого Дзюбу.
Ба більше, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест особисто прочитав рукопис Дзюби і наказав ознайомити з нею вищих партійних чиновників.
Овсієнко: Більше того, Шелест симпатизував Іванові Дзюбі, і він кілька років стримував його арешт. Було видано цю працю якимось способом, гектографом чи як, і розіслано першим секретарям обкомів, ректорам університетів, мовляв, для критики.
Син Петра Шелеста Віталій згадував: "Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати".
Трохи раніше, у 64-му сталося кілька знакових подій. У Москві — двірцевий переворот, підтриманий зокрема і Петром Шелестом. В його результаті Хрущов відсторонений від влади, його місце зайняв Леонід Брежнєв. А ще цього року Сергій Параджанов зняв фільм "Тіні забутих предків".
Працюючи над сценарієм "Тіней" за повістю Михайла Коцюбинського в помешканні закарпатського письменника Івана Чендея Параджанов часто зачіпав заборонені теми. При цьому жартував: "Мені не зможуть пришити український буржуазний націоналізм, бо я вірменин". Помилився. Перша хвиля арештів пройшла в серпні-вересні 1965. Заарештували 25-ро шістдесятників. Центральним сюжетом, що об'єднував більшість порушених кримінальних справ, став памфлет "З приводу процесу над Погружальським", зберігання і поширення якого інкримінувалося майже всім заарештованим.
4 вересня 1965 року, Київ. У кінотеатрі "Україна" прем'єра фільму "Тіні забутих предків" Параджанова. Після показу Іван Дзюба вискочив на сцену і голосно заявив про арешти. Почався хаос. Слово взяв Вячеслав Чорновіл, який закликав усіх, хто протестує проти арештів встати з місця.
Довідка КДБ УРСР: "Деяка частина глядачів вигуками схвалення та оплесками намагалася підтримати Дзюбу. Більшість громадян з обуренням реагували на виступ Дзюби, вимагаючи закликати його до порядку. Виступ Дзюби втручанням адміністрації кінотеатру було перервано. О 22 годині після закінчення демонстрації фільму один з глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: "Де ж правда? Чому не дають говорити правду?".
У додатковій довідці, датованій 20 жовтня 1965 року, повідомлялося: "Людиною, яка вигукувала 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" слова: "Де ж правда? Чому не дають говорити правду?", виявився Василь Стус.
13 — 18 квітня 1966 р. на традиційно закритому засіданні Львівський обласний суд розглядав справу про обвинувачення Богдана Гориня, його брата Михайла, Мирослави Зваричевської та Михайла Осадчого. Слідчі звинуватили останнього в тому, що отримував від Івана Світличного і Богдана Гориня антирадянську літературу. Антирадянською літературою виявився зокрема договір Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 року. 15 квітня до Львова з Києва прибула "група підтримки", яка пікетувала суд. Скандували "Ганьба!" суду і "Слава!" підсудним, кидали їм до ніг квіти.
Драч: Це тоді Ліна Костенко була, Чорновіл, я, львівські письменники. Ми з Ліною розворушили львівських письменників. Вони теж прийшли на ці арешти. Ліна гупала кулаком в той автобус, де сиділи в'язні. А Чорновіл, десь там йому доносили, хто там як себе вів і він казав: той вів себе на "5", той на "3", той на "4". Я дивився на нього і думав, що я би не хотів, щоб ти мені ставив ці оцінки.
В'ячеслав Чорновіл відмовився свідчити на закритому процесі, зробив з цього приводу заяву і поклав на бар'єр для підсудних букетик тюльпанів, за що Ленінський нарсуд Львова 8 липня 1966 р. засудив його на 3 місяці примусових робіт. Ліна Костенко та Іван Драч на зустрічі в редакції журналу "Жовтень" запропонували виступити на захист обвинувачених. Конкретним кроком було надіслане до суду клопотання львівських письменників про взяття на поруки Богдана Гориня. Проте ні протести, ні прохання суд до уваги не взяв.
Овсієнко: Тоді у Москві були арештовані Даніель і Синявський, а в Україні прийшла вказівка і арештували діячів самвидаву. Ці арешти були проведені поспіхом і необов'язково найвідоміших особистостей, а так - хто попався. У них, по моєму, була проба перших арештів. Вони самі ще добре не знали.
Михайла Гориня засудили на 6 років, Богдана Гориня - на З, Михайла Осадчого - на 2 роки. Mирославу Зваричевську засудили на 8 місяців позбавлення волі, тобто на час перебування у слідчому ізоляторі КДБ, Опанас Заливаха отримав 5 років мордовських таборів, Валентин Мороз – 4 роки, Іван Гель – три.
Василь Овсієнко: Арешти 65 року не налякали шістдесятників. Навпаки збудили інтерес, з'явилися листи на підпис. Так звані "підписанти". Ліна Костенко відзначилася, збираючи підписи у таких людей, як Антонов, Глушков, академік Білецький. І вони підписували, бо це Ліна Костенко приходила. Як їй можна було відмовити.
Після арештів самвидав розгулявся не на жарт. З'явилось море літератури дисидентів і про дисидентів. У 69-му почав "ходити" по руках "Український вісник" Чорновола. За тиждень – далі. Незнання історії не звільняє від відповідальності.
Олег Криштопа, Уляна Глібчук, "Машина часу"
