День українського політв'язня відзначають з 1975 року за ініціативою В'ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму.
Дату обрали невипадково. Адже 12-14 січня 1972 року радянська влада провела так званий "генеральний погром" – масову хвилю арештів представників шістдесятництва. Це були повсюдні затримання та ув'язнення українських дисидентів, які боролись за незалежність України, а своєю творчістю та діяльністю доводили, що ідеологія радянської людини – це міф.
Цей день також називають "арештованою колядою" або різдвяними погромами.
"Генеральний погром" зачепив багатьох дисидентів України. У Києві були заарештовані Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Данило Шумук, Микола Плахотнюк, Зіновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко. У Львові – В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець.
Спецоперація мала назву "Блок" і була розпочата КДБ ще із середини літа 1971 року з метою нейтралізації української еліти, придушення демократичного руху та припинення розповсюдження самвидаву.
Приводом для арештів стало затримання 4 січня громадянина Бельгії, члена Спілки української молоді Ярослава Добоша, якого КДБ змусило "покаятися" у виконанні шпигунського завдання між закордонними антисовєцькими центрами та дисидентами в Україні.
Кремль дуже боявся свідомих українців і використовував свої звичні, напрацьовані десятиліттями методи, аби зупинити антисовєцьке "свавілля".
Тоді відбулися сотні арештів та обшуків, тисячі людей тероризували допитами як свідків, багато з них втратили роботу чи були "викинуті" з університетів, їм закривали будь-які можливості для службового зростання, зокрема друку чи видання робіт.
Влітку та восени відбулися судові процеси. Арештовані були засуджені за ст. 62 Кримінального кодексу УССР "Антирадянська агітація та пропаганда". Усі отримали вироки позбавлення волі терміном на 5-7 років у таборах суворого режиму та 3-5 років заслання. Багатьох закрили в психіатричних лікарнях. За спогадами представника руху Василя Овсієнка: "Вони опинилися у найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерти!) – становищі".
У КДБ розуміли, що самими арештами буде складно зламати рух Опору в Україні, адже найбільша небезпека для режиму полягала у тому, що арештовані, які складали основу опору, були високоінтелектуальними людьми, а їхні слова та дії мали велике значення для суспільства. Арештів могло бути недостатньо. Їх треба було зламати психологічно.
Тому до багатьох дисидентів застосовували метод каральної психіатрії. Якщо із заслання чи після арешту можна було повернутися, то час затримання у психіатричних закладах був фактично невизначений. Крім цього, тут до людей застосовували різні методи зміни свідомості – нейролептики та інші препарати. Також КДБ використовувало методи залякування і шантажу каральною психіатрією або короткотермінове утримання в психіатричних закладах.
Шістдесятники продовжили боротьбу і в неволі. За ініціативи "зеківського ґенерала" В'ячеслава Чорновола у день початку другої хвилі арештів 1972 року політв'язні подавали політичні заяви і на знак протесту проти репресій, порушень прав людини, жорстокостей режиму.
Увечері 11 січня 1981 року члени Київського демократичного клубу С.Набока – Л. Лохвицька, І. Чернявська, Л. Мілявський, Н. Пархоменко – розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: "Співвітчизники! 12 січня – День українських політв'язнів. Підтримаймо їх!". Усі були затримані поблизу ст. метро "Більшовик" (нині – ст. метро "Шулявська"), четверо перших ув'язнені.
Українські політв'язні оголошували голодування. Зокрема, кілька разів до цього вдавався запроторений до магаданських таборів Василь Стус. Адміністрація таборів шукала приводів, щоб покарати учасників голодування. Тому 1983 р. відмова від їжі вже трактувалася як порушення режиму, за яке можна було покарати. На знак солідарності українців підтримували політв'язні інших національних громад.
Але для історії дисидентського руху в Україні арешти і запроторення до психіатричних лікарень стали визначальними. Усього за два роки опісля практично не залишилося людей, які були здатні відкрито виступати проти режиму. Але така політика Кремля дала й інші результати – хоч арешти і продовжувалися і після 70-х, це дало нове забарвлення руху українського Опору, який поступово перетворювався на політичну опозицію.
Проходять десятиліття, але методи Кремля залишаються незмінними. Сотні українців все ще перебувають за ґратами в російських в'язницях, ув'язнені за політичними мотивами та за абсурдними звинуваченнями.
Не покарано й тих, хто організовував репресії у 60-80-х роках. Наприклад, співучасник розправи над дисидентом Василем Стусом, на той час совєцький адвокат, а зараз кум Путіна – Віктор Медведчук.
Правозахисні організації оновили список громадян України, які незаконно утримуються в Росії та Криму. Так, станом на 23 листопада 2020 року всього у в'язницях Росії та тимчасово окупованого Криму перебуває щонайменше 103 людини. 76 із цього списку – кримські татари. 48 політв'язнів уже отримали вироки у кримінальних справах.
Список політв'язнів поповнився вірянами "Свідків Єгови", яких окупаційні правоохоронці продовжили переслідувати в тимчасово окупованому Криму. За віру Росія ув'язнила Євгена Жукова, Ігоря Шмідта, Володимира Сакаду і Володимира Маладику.
Ще сумніше, що сьогодні в Україні мішенню стали ветерани і волонтери, учасники російсько-української війни. Уже понад рік правоохоронці не можуть довести провину Юлії Кузьменко, Яни Дугарь та Андрія Антоненка за вбивство білоруського журналіста Павла Шеремета. І хоч безперечних доказів їхньої причетності до цього злочину немає, вони й досі знаходяться в епіцентрі слідства. Андрій Антоненко перебуває в СІЗО.
Згадайте сьогодні всіх українців, які десятиліття тому і зараз продовжують у неволі Кремля боротися проти російського окупанта. Маємо пам'ятати про них і робити усе можливе, аби вони повернулися додому.
Читайте також: Предки і спадкоємці Петра Могили: що й кому в Україні залишив син молдавського князя