Український театральний актор, режисер, драматург і телеведучий
– Насправді "ГогольFest" цьогорічний – це завжди подія для всіх. Тому що ми культурноспраглі, якби наша влада не розповідала про те, що багато грошей виділяють на культуру проектів подібних Гогольфесту в Україні не існує. Чим він буде унікальним цьогоріч?
– Усім.
– Усім? Конкретизуйте.
– По-перше, цей фестиваль присвячений такому обряду "зняття порчі".
– Нічого собі, я сходжу обов'язково, зніму.
– Тому що нам знову медіа нав'язують катастрофічну картину світу. Ти читаєш новини і думаєш: взагалі жити неможливо...
– Все пропало.
– ... все пропало. Виходиш – люди живуть, думаєш: як це взагалі так, це ж просто якийсь конгітівний дисонанс.
– Таке є.
– І насправді тоді, коли тобі нав'язують таке, що "все пропало", людина, якщо у неї немає опори, вона "капсулюється" і її пронизує страх. Людиною дуже легко маніпулювати, з'являються всякі трампи, путини, ляпени і інший такий популістський "трешняк". Ми таким чином розуміючи, що перебувати в такій позиції жертви, взяти на себе цю порчу жертви - ну це безумство. Жити неможливо, дітей народжувати неможливо, тому що ти народжуєш в якусь взагалі... Ти садист чи що, відправляти...
– Ну власне.
– Тому як у магії, так і в психології є таке поняття, як би ігрове переживання травми, тобто ось цього Апокаліпсису, який нам все нав'язують. Окей, ми його зараз проведемо: ігровий Апокаліпсис, це і буде Вавилон-Гогольфест. Чому Вавилон? Ще виходить хочеться запитати.
– Тому що Апокаліпсис?
– Ну Вавилон, начебто невдалий проект: будували, будували – недобудували. перестали один одного розуміти. Зараз теж, так би мовити, нова Європа розпадається, Україна. Ось ми хочемо...
– Усякі брексіти тощо.
– Так, але з іншого боку, як тільки ти думаєш про своє життя, ти починаєш якийсь роман... Ну зустрічаєшся з людиною, ти думаєш: побудую сім'ю, таку Вавилонську вежу, а через рік раптом перестаєш розуміти людину. Чи можна уникнути цього, запобігти цьому фаталізму, ця трагічно. І ось ми в такий спосіб, перше – звідки народжується ця мрія? Побудувати вежу – це ж мрія. Побудувати нову Україну – це ж мрія, там нову Європу – це мрія? Це ось відвага, і потім як піти від цього апокаліптичного кінця, як не втратити довіру до іншого, не втратити можливість розуміти і чути іншого.
– Перше запитання: наскільки держава бере участь у Гогольфесті, взагалі, як в опції культурній? Друге: наскільки взагалі без неї можливо це робити?
– Дивіться, ось цей інфантилізм, це до речі в Європі теж є – держава щось повинна. Окей, так повинна. Але якщо ти будеш...
– Ну ви ж самі про це не раз говорили: давайте будемо відверті.
– Так, але якщо ти будеш чекати поки воно "розродиться"...
– Не дочекаєшся.
– ...То можеш не дожити. І тому як би очікувати.., і те, що зараз відбувається в кіно, насправді у нас кінопрограма буде дивовижна: кіно – амнезія, кіно – лоботомія і кіно – хірургія.
– Слухайте, поясніть, що це таке?
– Лоботомія – це шоковий, ну як би, коли ти... тебе через шок – призводять до тями і кажуть: світ отакий, так?
– Чекайте, а як ви будете шокувати?
– Ну це вже питання до куратора. У нас три окремих програми. І це ось в кожної є свої "няшечки". Хірургія – це коли ти препаруєш кіно: технологія, заходиш за кадр, розумієш взагалі "як". Зокрема взагалі, ось ці майстер-класи, у тому числі ця хірургія. І амнезія, коли ти трошки розслабляєшся, отримуєш ось таку релаксуючу історію – це кінопрограма. Потім у нас є чарівна програма академічної музики, просто... (прицмокує – 5.ua). Ми будемо проводити в бункері. Вона називається "У бункері", саме реально, тобто це штаб протиповітряної оборони часів Радянського союзу. Тобто під землею, все по-справжньому, все жорстко: сирена, фільми з Цивільної оборони, американські, радянські. Як там проти... Тут і Апокаліпсис... І починається хвилина абсолютної темряви, абсолютної тиші і потім включається академічна музика, причому сама програма просто перфектна. Але обставини, в яких...
– Дайте потисну руку, я вже, я збуджена.
– Потім театральна програма: сьогодні буде і завтра будуть результати резиденції десяти молодих режисерів з Європи: Франція, Німеччина, Швейцарія, Румунія, Грузія. Ми почали такий великий проект: "Школи інноваційної режисури", вони приїхали сюди, з нашими акторами працюють і будуть показані ці десять двадцятихвилинних таких...
– Це така копродукція?
– Це резиденція, відбувалася на фестивалі.
– Тут? Зрозуміло.
– І вони з нашими акторами зробили ці двадцятихвилинні ескізи. Наступного року такі ж резиденції будуть по всьому світу.
– Я хочу згадати про одне кіно. Ну корупційних зв’язків у нас з вами немає, нумо засвідчимо, але тим не менше, фільм, в якому я грала одну з головних ролей, він буде на Гогольфесті. У сучасному українському кіно. Цей фільм знімався в Парижі. Ми його, як ви з Гогольфестом, ні на кого не сподівалися, зняли самі. Режисер українка, яка мешкає в Парижі, уся команда була паризька, але так спільно ми зробили цю історію. Наскільки взагалі європейці з нами хочуть щось робити? Тому що зараз у кіно тільки і думок, що “давайте державу вбік відставимо, давайте поки, зараз ми удаємо, що ми інтегруємося в ЄС, щось з ними разом зробимо”. Є кілька картин, які дійсно непогано вийшли в копродукції, так? Можу зараз перерахувати там, ну точно п’ять крутих картин, які були зроблені разом. Чи ви бачите оцей інтерес європейців, що на Гогольфесті…?
– Дивіться, в чому, знову ж таки, фішка співпраці з Європою? Насправді там вони трошки самі від себе втомилися. Ось цей ось тиск, оцієї катастрофічної свідомості, в Європі ще сильніше.
– Що ви маєте на увазі?
– Ну тому що там теж про емігрантів, теракти, тобто ...
– Внутрішні проблеми суто європейців, так?
– Внутрішні проблеми і вони дійсно, у них тренд очікування, що завтра буде гірше. Вони звикли, в якійсь мірі, розраховувати на якісь фонди, у них немає такого драйву, який є у деякої частини України. І ось Україна після Майдану – це вже стало справжнім трендом. Тобто ось таке – не чекати, немає часу чекати, немає слова "виживати". Треба жити ось сьогоднішнім днем, дуже активно, по-хорошому агресивно, наповненими любов'ю. Не війна, тому що знову ж, риторика війни, вона нестерпна. Так, ми живемо в ситуації війни, але завжди виникає питання: за що воюємо? Що це? Ну якась територія або це якась така собі мрія про якусь Україну абстрактну. А хто ці люди, які її роблять? Ті, хто роблять правильні кафешки, які роблять новий дизайн, які люди живуть зараз, не чекають. Ось, знову, сьогодні у нас буде там чарівна прем'єра, дуже пронизливий спектакль. Себе хвалити не добре, але я...
– Хваліть вже.
– Таке... "Але вітер", історія у стилі Міядзакі, тому як кіно. Декорації – це кінематичний спектакль. Такого ще у нас в країні ніхто не робив. Це буде 60 вентиляторів, які працюють, це ціла конструкція, вона живе, і три людини, три актори грають цю історію "самотності, зустрічі, любові, народження дитини, війна і знову надія". Як осмілитися, як всупереч усьому, або навпаки, завдяки всьому – жити. Завтра буде прем'єра цирк-опери "Вавилон" – це з тією ж командою, з якою ми робили "IYOV", ми робимо нову прем'єру, яка вже запрошена на європейський фестиваль ще до прем'єри. І 22-го буде бомбовий проект, абсолютно нове шоу з Dakh Daughters, цирк-кабаре...
– З язика зірвали.
– ...Яка буде прем'єрою. Зараз це препоказ у Києві, тому що велике шоу буде в Парижі 16 грудня.
– Мені здається, що вони взагалі вже настільки у вас закохані, я маю на увазі в Dakh Daughters, моїх подруг, моїх одногрупниць частково, так? Що вони нас раді бачити завжди. І насправді мені, чесно кажучи, трошки образливо, що українці – я зараз не кажу про всіх – але значною мірою не до кінця розуміють Dakh Daughters, як розуміють в Європі. Є така штука?
– Та загалом немає.
– Не буде скаржитись?
– Ні, все дуже чудово. Тут люблять, просто дійсно дуже багато пропозицій там. Фактично ось 23-го вересня ми їдемо, і дівчата повернуться аж у кінці січня. Це будуть великі тури: і Грузія, і Франція, і там... А наступний рік там Аргентина, Америка.
–Уперше в Україні з’явиться посол від Франції, який буде займатися саме культурою. Це вам для роздумів, я впевнена, що зможемо з ними щось разом зробити.
– У нас велика дружба, не тільки, на щастя, з французами. Французи – це, звичайно ж наші... І німці, і британці, і поляки. Дивовижний проект в Польщі був, я до речі, "Декамерон" там недавно поставив український. Зараз буду в Німеччині робити проект.
– Що для них є мотивацією, адже Dakh Daughters – вони сприймають це виключно, як перформанс і шоу. Вони ні слів, не розуміють специфіки?
– Ні, ми завжди робимо тотальний переклад, і вони дуже...
– Ага, ось воно що? А я задавалася цим питанням, як ви це показуєте?
– Ми робимо тотальний переклад, і вони дуже серйозно до цього ставляться.
– Це важливо.
– І тому це не тільки шоу-шоу, це як раз і критика їх, і не тільки французька, швейцарська, німецька. Вона пише, що це дуже гостре, енергетичне і інтелектуальне шоу.
– Знаєте, як мені приємно, коли я знімаюся в Парижі, крокую вулицями, іду собі купити якийсь багет, повертаюся – а там афіша Dakh Daughters. Ну це просто сльози навертаються в мене. Дякую, що прийшли. Ще раз нагадаю: друзі, до 25 вересня ви маєте унікальну можливість сходити, насолодитися. Ви чули – це справжній драйв, це справжнє українське. В європейському такому варіанті – ви ніколи не побачите, повірте. Так само і кінопрограма на Гогольфесті. Не проґавте, дивіться гідне кіно і пам’ятайте: яким би захопливим сюжет не був тої картини, яку ви зараз дивитесь, ваше життя набагато цікавіше за кіно.
Яніна Соколова, "5 канал"
