Осінь 2023. Москва. У центрі міста, біля Луб'янки, у колишньому маєтку Сумарокових відбувається урочиста презентація книжки. Вона не про війну і не про Україну. А про православного паломника, видавець, дивна організація під назвою "Імператорське православне палестинське товариство". Імператора давно нема, а от його товариство є. Очолює організацію генерал-полковник Сєргей Стіпашин, екс-голова ФСБ. Ось що він знає про Григоровича:
"Григорій Барський, будучи зовсім молодою людиною, розпочав свою подорож у Києві. Він народився, до речі, у Печерській Слободі. Потім це Почаївська лавра, напрочуд намолене місце у Львівській області. Уявляєте, що сьогодні там відбувається з нашою історією, культурою?"
По-перше, не Григорій Барський, а Василь Григорович-Барський. По-друге, він народився не на Печерську, а Почаївська лавра не на Львівщині. Але при цьому генерал дуже непокоїться, що у нас в Україні відбувається з російською культурою і ставить задачі по-службовому чітко.
"Дійсно стоїть завдання відстояти історичну пам'ять. Ось така річ, така книга. Це справді добрий камінь, фундамент нашої справжньої цивілізації, нашої культури. М'якої сили, коли ми рухаємо культуру, хороші принципи".
Українці добре знають, що таке московські культура і принципи. Тож давайте спробуємо протистояти м'якій силі і з'ясуємо, ким насправді був Василь Григорович-Барський. Або він всупереч російським табличкам та пропагандистам ніяким не росіянином, а українцем, киянином, видатним мандрівником і письменником, як сказали б зараз, талановитим тревел блогером.
Для початку Москва століттями виводить свою державу не із Золотої Орди, на руїнах якої вона виникла у 1480 році. Ні, вона намагається привласнити собі спадок давнього Києва і його київську тисячолітню історію. Така апропріація продовжується досі і породжує нові претензії та зазіхання Москви.
"Ми говоримо про те, що росія в особі Григорія Барського цікавилася дослідженням святої землі ось у ті, загалом тепер можна говорити далекі роки. Цим зумовлено і те, що ми сьогодні поруч з нашим музеєм, музеєм імператорського православного палестинського товариства відкриваємо йому пам'ятну дошку".
Генерал Стіпашин знову називає Василя Григорієм Барським, зате впевнено робить з нього резидента імперії на Близькому Сході і привласнює його спадщину меморіальною дошкою біля своєї химерної організації.
Імператорське православне палестинське товариство було засноване ще у XIX столітті. Офіційна мета допомогти паломництву на святу землю. Неофіційна розширення впливу Російської імперії на Близькому Сході.
Товариство придбало там 23 га землі, відкрило сотні представництв і назвало все це російською Палестиною. Атеїсти-більшовики не відмовилися від такого цікавого майданчика для своєї підривної роботи. Тому імператорське товариство стало просто російським.
У 1992 році товариство повернуло його імперську назву, а у 2007 його очолив генерал Стіпашин. Воно знову займається шпигунством і підкупом для реалізації геополітичних проектів кремля.
У 2018 його резиденти намагалися підкупити православних ієрархів, щоб зірвати надання Томосу для української церкви. З Греції вислали кількох членів організації, а Туреччина заборонила її на своїй території. Але вони досі несуть "рускій мір" по світу, зокрема видаючи Василя Григоровича-Барського за свого попередника. У 2013 російський центр на Кіпрі відкрив, на його честь, меморіальну дошку. Там паломника взагалі назвали московитом. Та чи був він таким і чи працював емісаром імперії на Сході, як каже Стіпашин.
Григорович-Барський, знаний і шанований рід київських міщан. У 1784 році вони отримали визнання спадкового шляхетства ще з XII століття. Начебто їхній предок Ян Григорович здобув титул на герб Любіч на службі польському королю М'ячеславу III. Це підтверджує виписка з гербівників польського королівства. Походили Григорович із міста Бар на Поділлі. З початком Хмельниччини фортецю палили то козаки, то поляки. Тож родина переселилася на Гетьманщину до містечка Літковича на Київщині. Нині це село Літки Броварського району. Старший спадкоємець роду Кирило поїхав до Києва і прийняв чернецтво у Видубицькому монастирі. Молодший син Григорій одружився і зайнявся бізнесом. Імовірно, саме при одруженні додав до прізвища приставку Барський. Теж переселився до столиці. Спочатку на Печерськ, потім на Поділ. Мав великий магазин найрізноманітнішого краму, за що його іноді називають засновником універсальної торгівлі у Києві. Став іменитим громадянином міста і старостою церкви Богородиці Перегощої на Подолі.
Але найбільше прославили ім'я Григоровичів його сини Василь та Іван. Обидва вихованці Києво-Могилянської академії, але після неї вони пішли абсолютно різними шляхами. В Україні більше відомий молодший Іван.
У 2011 році Національний банк України випустив пам'ятну срібну монету з серії Славетнії роди України. Вона була присвячена саме родині Григоровичів-Барський. На монеті зображена ось ця споруда, відома в народі як Самсон. Це, до речі, один з перших міських фонтанів, який увінчував собою перший київський водогін. І збудував усе це диво саме Іван Григорович-Барський.
Водогін подавав джерельну воду зі схилів замкової гори дерев'яними трубами до Контрактової площі, монастирів та фонтану. Ротонду у стилі українського бароко вінчав апостол Андрій, який, кажуть, передрік на київських пагорбах місто велике. Під ротондою Іван Григорович звів статую ангела, із чаші якого лилася вода. Перша назва всього комплексу - Феліціал на честь давньоримської богині удачі. Ангела замінять на Самсона тільки через 200 років. Сюди і раніше відводили воду з Київських гір. Григорович вже перетворив все це на систему підземних водогонів до найважливіших точок Подолу, а його альтанка розміром із невеликий павільйон стала місцевою перлиною.
Про споруду одразу ж пішли різноманітні легенди. Мовляв, фонтан з'єднаний підземними ходами з річкою Йордан у святій землі. Тож вода тут цілюща і свята, а хто її вип'є, той назавжди залишиться жити в Києві.
Міський райця Іван Григорович-Барський ймовірно так і зробив. Він пішов на роботу до столичного магістрату. Там став учнем німецького будівничого Йогана Шеделя, котрий оселився у Києві. Той спорудив Кловський палац, когрегаційну церкву Могилянки, Велику Лаврську і Софійську дзвіницю. Іван Йогану у цьому всьому допомагав. Після успіху свого власного проекту Григорович молодший отримав ще десятки замовлень. Він став головним архітектором української столиці і звів тут близько 30 будівель.
Церква Миколи Набережного досі прикрашає Поділ і зображена на реверсі згаданої монети. Ще він звів перший гостинний двір на Контрактовій та церкву Воскресіння Господнього. Перебудував у стилі козацького бароко Кирилівський монастир і парафіяльний храм Богородиці Перегощі. Відремонтував Маріїнський палац.
На замовлення гетьмана Кирила Розумовського спорудив полкову канцелярію і собор Різдва Богородиці у Козельці. Для Петра Калнишевського звів надбрамну церкву та інші споруди Межигірського монастиря.
Іван Григорович-Барський став одним з найвидатніших діячів Києва. Його діти теж уславилися, як міські бургомістри, купці, прокурори, ремісничі голови, командири міського збройного корпусу. А от старший брат Івана Василь води з фонтаном, найімовірніше, не пив.
Він народився ще у Літках, у 1701. Приїхав до Києва разом з батьком за славного урядування гетьмана Івана Мазепи. Той саме почав масштабну відбудову Києва і відродження його ділової активності після років руїни. Започаткований гетьманом пишний стиль українського бароко спочатку називали Мазепинським. Однак Василя вразило не це. Найбільше враження дитинства чума 1710 року, коли місто майже вимерло, а врятувалися лишень ті, хто сховався у Михайлівському золотоверховому монастирі. Це юнак сприйняв як диво Господнє і потягнувся до релігії та науки. Казав:
"Навчання - це просвітлення розуму, а просвітлення розуму - це пізнання істини".
Першу освіту отримав вдома, а далі, всупереч волі батька напросився на особисту зустріч з префектом Києво-Могилянської академії Феофаном Прокоповичем. І той його радо прийняв, хоча Василю було лишень 14 років.
Києво-Могилянська академія - унікальний заклад для Східної Європи. Тут поєднувалася православна традиція і сім вільних мистецтв європейської освіти. За одними партами сиділи діти козаків і гетьманів, і простих міщан, і вищого духовенства. Це серце українського культурного відродження, де розвивалися театр, поезія, музика і філософія. У Могилянці Василь Григорович-Барський провчився сім класів з восьми. Вивчив старослов'янську, польську, латинну, поетику з риторикою і дійшов до початків філософії. Але закінчити не зміг. На лівій нозі у нього відкрилася велика виразка, яку не могли вилікувати столичні лікарі.
Раптом Василь дізнався, що його однокурсник Юстин Леницький, брат Ігумана Михайлівського Золотоверхого, вирішив мандрувати до Львова. Мета подивитися світ і опанувати більше наук у знаменитому єзуїтському колегіумі. Саме тому, в якому колись навчалися митрополит Петро Могила та гетьман Богдан Хмельницький. І Василь тут же вирішив податися з ним. Оскільки батька саме не було в місті, мама відпустила сина лікувати ногу до Львова та дала грошей на дорогу. І ось так стихійно 20 липня 1723 року Василь Григорович-Барський почав свою мандрівку, яка затягнеться на довгі 24 роки і охопить половину відомого тоді світу.
Було йому тоді всього 22 і він, звичайно ж, нічого такого не планував. Мету означив ось так:
"Дістатися до града Львова прислоутого, в якому є кам'яні будівлі і чудові церкви: і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей".
Хоча вже в дорозі настрої бурсаків почали змінюватися. З Почаївської лаври Василь написав батькам такого листа:
"Вибачте та благословіть, а не кляніть мене грішного, щоб за благословенням Божим та вашим батьківським всякі задуми мої та вчинки благополучні були. Сповіщаю, що йду до Львова і не знаю, де буду. Бог його знає. Може, ще й далі піду".
А далі почалися пригоди. Виявилося, що на відміну від часів Могили та Хмельницького, православних до колегіуму більше не беруть. Тоді Василь і Юстин вдали, що вони уніати з Поділля і назвалися братами Барськими. Провчилися так майже рік і були викриті та вигнані з колегіуму. Несподівано за них заступився уніатський єпископ Атанасій Шептицький. І удаваних братів знову запросили на навчання. Але їм це вже стало не цікаво, бо виникла нова ідея нової авантюри.
Василь і Юстин здружилися з місцевим священником. Той нещодавно овдовів і, щоб розвіятися, вирішив сходити пішки до Риму та Барі. Там, у Барі, досі зберігаються мощі Святого Миколая, чудотворця того самого. Почувши такий план, бурсики одразу захотіли до Італії. Зараз такий план звучить досить дико пішки піти в Італію, але в ті часи це була доволі поширена справа і до неї треба було належно приготуватися. По-перше, Василь справді знайшов у Львові добрих лікарів і вилікував свою ногу. По-друге, майбутні прочани обійшли церковних ієрархів усіх конфесій і отримали від кожного патенти пілігримів. Це документи, які підтверджували, що вони здійснюють прощу по святих місцях. Тож мають право заходити дорогою до міст і отримувати там притулок та харчі у спеціальних хостелах для прочан. Патенти потрібно було постійно оновлювати. Це було підтвердження їхнього справжнього паломництва. А щоб усе точно вдалося, хлопці отримали аналогічний документ від львівського єврейського кагалу, якому прислужилися у якійсь неназваній справі.
А ще купили собі відповідний одяг. Василь описав його доволі детально і навіть змалював. І ось цей малюнок, його єдиний відомий портрет.
"А вбрання прочанське таке: чорна одіж з полотна або сукна, без окремих піл, але зшите суцільно на взір дяківського стихаря, лише з вузькими рукавами; На грудях поверх одежі чіпляють хреста; ремінний пояс, а при боці – тиквиця, щоб нести воду в пустельних краях; на плечах – мішечок із потрібними речами, зшитий із провощеного полотна, схожого на чорну шкіру; на ногах – міцно прив'язані сандалі; чорний капелюх з широкими полями; в руці – грубий посох, що висотою сягає до голови, дуже гарно різьблений і вкритий черню".
Тиквиця – це пузата пляшка, виготовлена з висушеного гарбуза, а капелюх у нього геть інший, бо широкополого Василь втратив. Сталося це так.
"Продавці вина давали нам пити. Коли ж міцно заснув я од вина і втоми, проходив повз злий чоловік, і зняв у мене з голови нового мого капелюха, що його я носив, а мені поклав старого і подертого… Не дуже я тим і журився, сподіваючись більшу милостиню дістати у старому капелюсі".
До вина ми ще повернемося, а поки відзначимо два важливі моменти. По-перше, перед далекою пішою мандрівкою бурсаки влаштували такий собі тестовий забіг. Відвідали спочатку Жовкву. Це 30 км від Львова. Потім сходили до Крехівського монастиря. Дорогою назад заблукали, але все одно висновок Василя був такий, цитую:
"Мандрівка здалася нам радісною та корисною".
Друга важлива деталь. А що це я постійно цитую? Справа в тому, що одразу після прибуття до Львова. Григорович-Барський почав вести подорожні записки. Це паломницька проза. Її започаткувало ще ходіння Данила Паломника часів Володимира Мономаха. Цей монах у 1106 році дійшов до Палестини і потім детально її описав і започаткував цілий жанр.
Ось що про це каже літературознавець Остап Українець:
"Руська література, давньоукраїнська література від середньовічних часів тяжіє до того, щоби описувати теж паломництво до Святої землі. У нас таких творів доволі багато, але тут слід розуміти, що коли це література, особливо література християнського зразка, то це не зовсім паломництво до святої землі. Географічний рух на схід, географічний рух до святої землі в усі часи мав відображати в якийсь спосіб духовну подорож людини. Григорович-Барський - це просто пізньобарокове продовження. Причому таке уже, можна сказати, одна з фінальних крапок у цьому жанрі для барокової доби".
Духовна література чтиво доволі нішеве, а от мандри Григоровича-Барського стали бестселером в Україні ще до свого першого видання. Їх брали почитати і переписували від руки. Видавець Василь Рубан писав про це ось так:
"У малій росії та в сусідніх губерніях немає жодного місця та будинку, де б не було цих "Записок". Майже у всіх російських семінаріях для єпархіальних архієреїв кілька разів їх переписували, благочестиві ж люди з духовних і мирських станів діставали їх за великі гроші".
Чому? Тому що окрім опису святих місць і духопідйомних роздумів, Василь взявся дуже детально описувати все, що бачив, і переживав дорогою. Читач наче подорожував разом із паломником і дізнавався геть усе: де дорога добра, а де поб'єш ноги. У якому місті прочанами опікується знать, а де їм дістаються тільки недоїдки, як відбитися від піратів і що відбувається, коли тебе грабують Ефіопи. Це було захопливе і читалося як пригодницький роман або travelблог. Автор ще зі Львова намагався робити записки вечорами по свіжій пам'яті, тому добився несамовитої деталізації, і йому було що описувати.
Зі Львова прочани пройшли словацькі Кошиці, австрійське Ерлао та дійшли до угорського Пешта. Туди їх не пустили, бо якийсь польський пілігрим вчинив у місті пожежу. Зате пустили до Відня, де якраз було свято тіла Господнього за участі ційсаря Карла VI. Його Василь описав так: бистроокий і меткий, а зросту малого.
Омріяний Барі з мощами Святого Миколая не дуже вразив Григоровича. Більш емоційно він описав жахливі дев'ять днів у Калабрії, коли довелося йти каменистим берегом моря без жодної стежки, їсти тільки чорний хліб і цибулю та страждати від спраги. Цитата:
"Не раз ми тяжко падали, спотикаючись об гостре каміння і ранилися до крові, і розбивали посудини з водою, й залишалися без води, яка мандрівникові дорожча від золота і срібла... До того ж ми мандрували в липні у найбільшу спеку жарким південним краєм, і наші тіла розімліли і ослабли, і мозок у голові мало не висох, і ми мало не збожеволіли".
Драматично, правда? Коли прочани вибралися до дороги, то з голоду накрали винограду. За це Василь тут же зазнав кари. Втратив патент, без якого до Барі не потрапиш. Тож довелося випрошувати подорожній папір у найближчому містечку.
У Барі прочанам не дали жодної часточки мощі Святого Миколая, які виглядали не справжніми, а мармуровими. Тим часом Василь залишився сам. Галицький священник покинув бурсаків, бо засоромився, коли ті почали жебракувати. Коли ж дорогою до Неаполя Григорович захворів, його покинув і Юстин, бо дуже заквапився до Риму. Василя це дуже підкосило, але він йшов далі і перебивався жебрацтвом та придорожнім виноградом.
Велике місто Неаполь вразило Григоровича, як своєю пишнотою, так і гостинним прийомом у притулку Святої Трійці. Після голодної дороги він з явною насолодою описував наїдки.
"Подають кашу з зерна, м'ясо варене або печене і виноград; проте в п'ятницю, суботу чи в інші дні посту дають кашу або городину з олією, а також по двоє яєць кожному, шматок чудового пармезанського сиру і гроно винограду".
Детальні описи кухні додають запискам Григоровича ноток такої собі кулінарної мандрівки. А ще він дорогою постійно п'є вино або пиво. Цитата:
"У старости дали нам невелику милостиню, щедро налляли у посудину пиво, і заночували ми його винника. Знесилений купив я півкварти вина, і випив, і пройшов ще одну милю. Директор кальвіністського колегіуму прийняв гостинно і щедро почастував вином".
Це не ознака алкоголізму. Просто до наукового відкриття бактерій пити сиру воду було небезпечною затією. Пили тільки з перевірених джерел, інакше це загрожувало всіма можливими інфекціям. Тому наші далекі предки постійно були на підпитку, але виключно заради здоров'я. А ще зверніть увагу на те, що православний Василь ішов до святині католицизму Риму.
"Зрештою, Рим був святим місцем для християн східного обряду. В Римі похований апостол Петро. В Римі дуже велика частина історії раннього християнства зосереджена. Тобто немає нічого дивного в тому, що він іде до Італії спершу", – зазначив літературознавець Остап Українець.
Також Василь, як і усі носії Річ Посполицької традиції, був толерантнішим до інших конфесій, ніж московитих, тому спокійно зупинявся на чарку вина у кальвіністів. Він казав:
"Всі люди є людьми, а Бог є у всіх, незважаючи на те, який він у кожного".
Тож у Римі Василь відвідав конфірмацію папи Бенедикта XIII-го. Це такий урочистий ритуал сходження на святий престол після виборів.
Григоровича чомусь дуже вразила папська швейцарська гвардія, але не зброєю чи виправою, а правильним одягом. Ось як він її описав.
"Папські вояки мають яскраве вбрання, відмінне від чужоземного: одяг їхній і шаровари – суконні, зшиті з багатьох шматків, двох кольорів – жовтого і блакитного, і не тісні, а такі, як треба".
Взагалі-то одяг швейцарських гвардійців, як у XVIII, так і XXI столітті, триколірний. Там є ще червоні елементи. Але Василь помітив лишень жовто-блакитні барви і шаровари. І це дуже по-українськи.
На цьому Василь вирішив зупинити мандрівку. Через Флоренцію і Болонію рушив до Венеції, щоб переплисти Адріатику і дістатися Львова.
Випадково потрапив на знаменитий венеційський фестиваль. Не кіно-, а звичайний. Йому не дуже сподобалося, як усі біснуються, пиячать, а особливо травлять собаками бика на площі. Зате був вражений фокусниками і силачами. Оселився Василь у госпіталі при грецькій православній церкві Святого Георгія. Доки чекав на попутній корабель, почав вчити грецьку мову. Аж раптом, просто на площі Святого Марка зустрів земляка ієромонаха Рувима Гурського, уродженця Острогу на Рівненщині. Той постригся у ченці у Софії Київській, а потім за наказом російського царя разом з сотнями інших українських вчених людей був вивезений на Москву. Цей вираз "на Москву" у рукописі повторено двічі. Може так справді правильніше. Рувим на Москві досяг великих посад і прихильності сина Петра Першого царевича Алексея. Однак його цар звинуватив у змові і вбив. Тож Гурський був змушений тікати до Європи. Там вирішив піти до Святої землі. І Василь замість повернутися додому, раптом до нього приєднався.
Обійшовши найголовніші святині християнського світу, Василь Григорович-Барський несподівано вирушив на святу землю під владу світу мусульманського. І хоча той зустрів його вкрай негостинно, саме там паломник провів найпродуктивніші роки свого життя. І саме там його спробувала зловити і поставити собі на службу Москва. Що з цього вийшло, дивіться вже у наступній частині нашого фільму.
Ми твій український. Боремося на інформаційному фронті з ворогом. Якщо наша робота для вас цінна і ви бажаєте підтримати журналістів, це можна зробити у два кліки. Зайдіть на YouTube канал П’ятого і натисніть кнопку спонсорувати під трансляцією ефіру. Приходьте до нас в чати, спілкуйтеся з нашими ведучими та гостями і ставте вподобайки. Поборемо разом рашистську брехню. І все буде Україна!
Читайте також: Сталін вимагав покаятися, а він обрав кулю і Україну. Історія Миколи Скрипника, який змусив росіян говорити українською – "Машина часу"
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.