Активісти центру одразу ж заявили, що йдуть шляхом відносин із місцевою "владою" і відстороняються від політики. Через що швидко здобули славу завербованих співробітників ФСБ і втратили велику кількість прихильників з числа українських патріотів. Втім, самі працівники УКЦ переконані — російські спецслужби спеціально розсварили українців півострова. Про те, чим займаються в українському центрі в окупованій кримській столиці, ми говорили із постійною працівницею Оленою Поповою.
Наша співбесідниця щовечора на “робочому місці”. Вона одразу ж попереджає — українську лише вивчає, тому говорить із домішками російської. Для найкращого сприйняття ми переклали усю бесіду українською мовою.
- По-перше буду говорити російською, бо українську ще в жанрі розмовному тільки засвоюю. Тому десь грамотніше мені буде розмовляти російською. Нам закидають, що ми розмовляємо і на сайті пишемо російською. Але це зрозуміло, ми тут так звикли, і як би ми так — щуух — і стали раптом українською розмовляти?
- Ви до того не розмовляли українською?
- Ні. Більше того, я працювала в установі, яка називалася Кримський центр гуманітарних досліджень. Основна діяльність цього центру була спрямована на захист російської мови.
- І як так вийшло, що ви раптом опинилися в Українському центрі?
- Так, це відбулося у 2014 році, коли так — бац — і нас трошки змінило. І ми трошки змінилися. Ну і я особисто. Я працювала там до 2014 року, і ще довгий період я працювала у різних ЗМІ. І я не скажу, що я з цього центру одразу вилупилася і прийшла в Український центр. Але для мене це теж якийсь показник перетворень, метаморфози, коли дійсно спочатку ми захищали російську мову від зазіхань української влади, а тепер ми захищаємо українську мову від того самого. Оце і є наша ідея — зробити такий острівець українськості в Криму. У нас, безумовно, є музей Лесі Українки, але ми туди їздити не будемо і навряд там нас приймуть. Тут в Криму була Просвіта, але її зараз немає, була редакція “Кримської світлиці” (одна з небагатьох українськомовних газет Криму, змушена була “виїхати” на материк — 5.ua), вони продовжують працювати в своєму особливому форматі, але ми теж з ними на якихось різних планетах.
- Це в чому проявляється?
- Ну хоча би в тому, що коли ми їх запрошували на наш мітинг, присвячений Шевченку, вони спочатку ніби погодилися, потім відмовилися, потім припинили усілякі з нами стосунки, хоча були у нас телефони, просто за цими телефонами перестали відповідати.
- Це мова йде про той мітинг, де затримали кількох активістів?
- Так. Мова йде про те, що це українці, які займалися українською темою тут до 2014 року, тобто це “старі українці”, більш природні, ніж ми. Вони носії української мови, вони нас не розуміють, десь із осторогою ставляться, і тому виходить, що ми самі по собі, вигадуємо свої заходи, які ми можемо проводити, ну, наприклад, якісь кіноперегляди елементарно. Тиждень тому ми подивилися українське кіно, посміялися з того, що воно дуже низької було якості. Ну що зробиш, воно таке є.
- А що ви дивилися?
- “Тіні незабутих предків”. Ну таке “чудове” українське сучасне кіно, яке до кіно не має жодного відношення. Ми не робимо з цього щось таке. Ніби ми одразу стали українцями, полюбили українську культуру прямо окропом. Ні. Але ми хочемо, щоб це було, нам подобається цим займатися, нас це об'єднує, ми можемо тут зустрітися, обговорити складнощі виживання сьогодні в Криму для нас і для наших близьких, обговорити такі загальнокультурні чи загально політичні питання, але це ми не виносимо, зрозуміло, нікуди. Там десь поплакатися у сімейних справах один одному. Нас мало. Постійно тут зараз я, тому що я залишилася без роботи. На початку цього навчального року я працювала викладачем, і я от собі вигадала заняття, щоб з глузду не з'їхати: з 16:00-20:00 зазвичай я тут знаходжуся, зазиваю сюди людей, друзів, є постійна у нас тут можливість. Я дізнавалася як працюють інші громадські організації, десь приблизно такий самий графік. Адже інші люди тут не можуть знаходитися постійно, вони молодші за мене, їм, напевне, й нудно.
- Ви втратили роботу з політичних причин?
- Так, у коледжі де я працювала, "травля" вже почалася через флеш-моб до Дня Незалежності України, в якому я брала участь.
Ну в мене є відповідь на це. Я не вважаю, що я сказала щось таке протизаконне, я вважаю, що в нас є українофобія, і ми своїми діями, хоч би такими малесенькими, ми протистоїмо цій українофобії. Я і дітям завжди це казала, ми що, будемо хрест ставити на цьому всьому? Ні, діти якраз краще розуміються, ніж адміністрація. Я була куратором, мені дали групу. Як батьки мають реагувати, якщо вчитель, з яким познайомили першого вересня, за п'ять днів вже перестав бути вчителем? Як це може бути? Навіщо ви мене брали?
- Вони знали про вашу позицію?
- Звичайно, раніше до коледжу прокуратура приходила.
- А що ви викладали?
- Література. Російська, так. Я за фахом філолог — російська мова та література. Більше того, я маю вчену ступінь, я кандидат філологічних наук, і працюю в коледжі. Це для коледжу дуже не погано мати в себе, і вони певною мірою пишалися, раділи, що я не пішла в ТНУ. І нібито вписалася, і нібито був контакт з дітьми, і дітям подобалося.
- І змогли від політики відсторонитися?
- Так, так.
- І оцей флеш-моб став останньою краплею?
- В мене немає іншого пояснення. Спочатку я не зрозуміла, що до цього все йде. І коли мені директор каже, а я не можу зрозуміти, може, я в маразмі... жартівливо кажу, може мені заяву написати? Вона — так, пишіть. Я кажу — я вас зрозуміла. І тут мені так очі і відкрилися. І я зрозуміла, що це все було один до одного.
- Зараз вас виручає робота в Українському центрі?
- Так, мені тут не нудно самій. В мене є мережа, я планую відкрити сайт, я збираю матеріал для нього.
- Сайт саме Українського культурного центру?
- Так. Робоча назва “Кримський терен”. Щось для нього планую, статті якісь збираю.
- Я хочу зрозуміти, який контент взагалі вашої діяльності?
- Культура та мова.
- А що конкретно? Ви збираєте книжки?
- Так, ось частина нашої бібліотеки. Плюс яка ще мета — спілкування. Ми тут збираємося, намагаємося говорити українською мовою. У нас є люди, які володіють мовою, бо вони з України, в родинах яких говорять українською, і таким чином я, наприклад, підвищую свій рівень української. Крім того, ми плануємо провести якісь зустрічі. У нас є книги, які ми зараз тільки виклали, ми до цього їх зберігали у коробках. Я з собою в рюкзаку вожу книжку українською мовою, я її читаю в тролейбусі. От у мене книжка “Знаки української ектнокультури”. Я філолог, для мене ця книжка дуже цікава, навіть з філологічної точки зору я можу для себе щось брати. Я дізналася цікаві речі. Тобто це в нас освітня і емоційно-психологічна задача отут нам збиратися. Ми хочемо робити клуб для людей, які хочуть навчатися української.
- І хто буде у вас викладати?
- Є кілька у нас професійних викладачів, які сказали “так”.
- Вони готові безкоштовно це робити?
- Ні, ми будемо їм трошки давати грошенят, може, триста рублів (близько 100 грн — 5.ua) за заняття.
- Ви хочете залучати до клубу людей будь-якого плану, чи навчатися будуть лише з осередку УКЦ?
- Зрозуміло, що тут будуть люди, яким це цікаво, які теж почуваються ніяково у сьогоднішніх умовах, тобто вони намагаються вписатися. Ми всі намагаємося це зробити. Ми з трудом вирішуємо це питання. Мені тут комфортно знаходитись, комфортніше, ніж вдома.
- У вас в родині теж конфлікт з цього приводу?
- Так, мене ніхто не підтримує, і всі вважають, що я трошки з'їхала з глузду. В мене двоє дорослих синів і чоловік зі свекрухою, з якими зараз живемо.
- Ви об'єдналися темою культури, дистанціювалися від політики, але все одно до вас постійно приходять листи з прокуратури і ФСБ. Чому така увага?
- Хочу навести простий приклад. Коли до мене прийшли з прокуратури, причому, така вродлива жіночка, я вже з нею була знайома. Вона раніше вручала мені лист-попередження. А наступні я вже не хотіла отримувати, і просто не відповідала на дзвінки. І вона прийшла до мене на роботу, я працювала в навчальному закладі. Уявіть, як це виглядало, коли в кабінеті директора ми зустрілися. Тітка з прокуратури в погонах, хлопець з нею з камерою. Ну і вони мені зачитали це попередження, а до цього вона мені каже: “чому ви так ненавидите Росію?” Я кажу — а з чого ви це взяли? Вона мені — а ми знаємо. Я кажу — то звертайтеся до суду із вашими знаннями. Тобто в них установка на те, щоби нас тримати у полі зору, і в якийсь момент використати у якості “ось, ми знайшли чергове гніздо бандерівців” чи чогось іще.
- А про що саме було попередження?
- Про недопустимість екстремістської діяльності. Воно вдома лежить. Так само є і в інших членів УКЦ. Вони типові ці документи. До хлопців (членів УКЦ — 5.ua) додому приходили. А до мене не прийшли додому, бо мене вдома не було. Я знала, що вони за мною будуть таким чином слідкувати. Ну і я просто була в іншому місці, я не хотіла цей папір отримувати. Тому що я знала, що такі попередження, вручені в Меджлісі, у суді фігурували як звинувачення. Хоча це абсурдно. Тобто вони нас попереджають, і потім до суду приносять ці попередження. Як це? Де тут логіка? Ну і я їм кажу — я не хочу вашого попередження, бо я не вважаю, що моя діяльність пов'язана з екстремістською. Вони: а ми знаємо, що пов'язана. Я кажу — ви недостатньо знаєте, або доведіть, у чому вона екстремістська. Ну ясно, що нема що сказати-то. Те, що вона мені заявила, думала, що я знепритомнію при викладачах, моїх колегах, вона заявила, що я ненавиджу Росію.
- А яка була реакція колег і директора?
- Ніяка. Директора не було, вона була попереджена, і її не було. Була завуч, і її зав відділенням. Вони от з такими очима були. Але я кажу — нічого не знаю. Ви самі бачите, я що, схожа на екстремістку? Ні. Я на заняттях проводжу агітацію? Ні, не проводжу, вони ж знають, настукали б уже. Я й кажу — ви недопрацьовуєте. У нас є відомості, що ви будете проводити провокаційні заходи 9 березня. Я кажу — ви недопрацювали. Ми не збираємося проводити. Я подавала заявку на проведення мітингу, ви нам відмовили, тобто місто відмовило, вірніше не узгодило за протоколом. Причому також дуже ввічливо, пославшись на техногенні умови, в яких знаходиться Крим, тобто блекаут на той момент.
- Ви вирішили взагалі піти шляхом офіційних відносин із нинішньою кримською владою — подавати заявки, повідомляти про свої дії, не робити якихось одиночних пікетів, що дозволяє російський закон без узгодження?
- Ми робили спроби. Спроби ці не дуже вдалі з одного боку, бо в нас нема ніякого результату. З іншого ми шукаємо шлях для свого існування. Хоча реєструватися ми не будемо, тому що по-перше це проблематично з точки зору паперових дій: потрібен бухгалтер, потрібен діловод, юридична особа, адреса. Ну і ще з етичної точки зору.
- Зрозуміло, адже реєстрація по суті означає визнання юрисдикції Росії в Криму.
- Так. З іншого боку я, Льоня (Кузьмін — голова УКЦ — 5.ua) і наші друзі маємо російські паспорти. Таким чином ми погодилися грати за цими правилами.
- А російські паспорти вам не ускладнюють стосунки з Україною?
- Мені особисто ні. Ми їздимо, у нас є друзі, які нам іноді підкидають якісь тренінги, збори, куди нас запрошують, і ми можемо з'їздити там трошки відпочити.
- А яке взагалі ставлення, бо навколо УКЦ ходить багато чуток про те, що ви співпрацюєте з ФСБ, і взагалі темні конячки?
- Скільки я їздила ці два роки, тільки приємні враження. Одного разу в Херсоні була минулого року, і жіночка розплакалася. Я сама стояла з очима повними сліз. Оцей рушник я придбала в Черкасах і сказала, що я з Криму. Продавчиня теж такі зробила очі і знижку дала десь 100 гривень. І каже — ви потрібну справу робите. Це дає натхнення. Але наші кримські нас топлять будь здоровий.
- А яким чином це відбувається?
- Мозок виносять у спілкуванні.
- Про кого ви саме говорите? Про якісь організації?
- Про наших друзів, з якими ми починали. Чи журналістів. Я з журналістського середовища. Одного разу у Черкасах зустрілася з хлопцем-журналістом, він кримчанин, і теж не ходить зараз нікуди тут, він фрілансер. Так от він мені почав дорікати, що ми нічим не займаємося, що ми лише зробили заяву, що є такий ось центр, а самі сидимо на одному місці. А я питаю — наприклад, що можна зробити? Ну зліпіть величезний вареник і заявіться. Я кажу — це шароварщина, ми не хочемо цього. Який вареник, для чого він нам потрібен? Щоб покликати фотографів чи рештку журналістів кримських ЗМІ і показати, які ми круті? Навіщо? Є претензії, в тому числі і по цьому офісі. “А чого це ви тут зняли, а що ви взагалі тут робите?”
- До речі, ви за свій рахунок знімаєте офіс?
- Ні, ми знайшли трошки коштів. Може, нам десь на три місяці вистачить, а далі будемо дивитися.
- А це секрет, де ви знайшли ці кошти?
- Ну так. У людей, які вважають, що ми робимо корисну справу.
- Це місцеві кримські патріоти?
- Ні, не кримські, за межами Криму. Кримських нема таких патріотів з коштами.
- А ви звертаєтеся до когось?
- Ні. Я зверталася до двох людей, які виїхали з Криму, і в них тут були будинки, які вони не продали, з питанням, чи можна їх використовувати для цих цілей? Ні, в жодному разі.
- А пояснюють, чому? Бояться нальотів ФСБ?
- На мою думку, це тільки комерційний підхід. Гроші давайте та можете знімати. А безкоштовно з якого боку? Ми тут поїхали в Україну, ми страждаємо, а ви тут будете сидіти і на наших домівках собі ще ім'я робити? Хоча яке ім'я? Що ми тут, політикою займаємося? Ні.
- А взагалі реально збільшити кількість учасників Українського центру? Тому що, наскільки я розумію зараз вас м'яко кажучи небагато.
- Я думаю так. Нас троє, які тут зараз працюють. Ми вважаємо, що це наша праця, наша громадська діяльність. А так тут ми збиралися, коли фільм дивилися, десь було 8-10 людей. А з тих знайомих, з якими ми починали ще в 2014-му році — а нас було багато таких — під 50 чи може під 100 навіть людей, вже майже нікого не лишилося...
- А чому?
- Не хочуть ніякого спілкування. Вважають, що ми спілкуємося з ФСБ чи з “ешками”, як їх тут називають — центр “Е” (відділ з боротьби з екстремізмом — 5.ua). І що їм скажеш, ні? Я кажу — молодці ФСБшники, класно працюють, вони нас розкололи отак — тьфу. Просто не напружуючись особливо. Не потрібно було нас за ґрати кидать, ні. Можна було робити тонку психологічну гру, і вони просто нас розкололи.
- Над чим ви зараз працюєте?
- Зараз те, що ми виношуємо — це наш мовний клуб. Це реальна праця. Це цікаво, це важливо. Є дійсно молодь, яка планує вступати в Україні в якісь виші, і їм потрібна українська. Є люди середнього віку, які теж хочуть спілкування, наповнення свого життя чимось. Бо все зруйновано, і що далі? На чому будувати майбутнє? А тут у нас це такий майданчик будівельний. І спробуємо заняття в цьому офісі раз в тиждень, може, по суботах зранку.
- Ви пробували звертатися до якихось офіційних осіб в Україні?
- Ну тут нам Міносвіти дало якісь підручники з історії, але за коштами ми не звертаємося.
- А у Криму?
- Тут ми зверталися, щоб нам дали приміщення, що ми громадська організація, маємо право на приміщення, щоби проводити заходи. Так, Леонід (Кузьмін — голова УКЦ — 5.ua) звертався до міськадміністрації з листом, де викладав цю нашу ідею. Але нам сказали — ні, в нас тут немає такої можливості. Не те що, хто ви такі, ідіть на... ні. Тут все так красиво, акуратненько, відписалися — ні, у нас нема таких можливостей.
- А оці постійні попередження, вони згодом перейдуть у щось таке важче?
- Так, можуть.
- А ви якось плануєте убезпечити себе і членів групи?
- Так, є у нас громадські адвокати, з якими ми співпрацюємо. Є такі форми, де ми даємо право на свій захист якомусь лицю, так, у нас є люди, які мають від нас отакі листи.
- В принципі, коли ви заявляли про себе як про офіційну організацію, ви мали бути готові до цього. Чому саме ви обрали такий шлях, а не шлях домашніх зустрічей, наприклад?
- А він уже був. І ні до чого не привів. Ми збиралися, пили чай, каву, реготали з якихось приколів — і все. А що це дає? Цей шлях ми пройшли.
- А що зараз змінилося?
- У нас я вважаю, що інша сходинка... це щось таке потрібне...тобто ми були в закритій зоні, а тут ми у відкритій. Це ж інші речі.
- Але тепер люди більше бояться з вами зустрічатися...
- Ну є таке. А в ту закриту зону теж ніхто не міг потрапити, тільки ми там були. А тут хоч якась надія.
- А коли ви створите свій сайт, якою буде його мета? Теж популяризація української культури мови?
- Так, але це буде пов'язано з Кримом. Статті, які ми будемо там друкувати, це будуть статті, написані кримським автором, чи, може, не кримським автором, але вони будуть так чи інакше пов'язані з Кримом. В нас багато є тем, які не обов'язково будуть стосуватися того, що сталося в 2014-му році. І скільки можна це обговорювати? Що ми з цього обговорення, до чогось можемо прийти? Ні, вже ні до чого не прийдемо. І можна казати чи писати про тих письменників, які зараз тут є. У нас є книжка “Кримські письменники” українські. Я з цього списку письменників нікого не знаю. Можна з ними знайти зв'язки. Я тільки зараз узнала, що є така Світлана Кочерга, що вона зараз в Рівне виїхала, і що вона працювала в Музеї Лесі Українки директором чи заступником директора.
- Тобто ви хочете збирати цікаві історії, які пов'язують Крим з Україною?
- Так. Наприклад. Оці зв'язки ми вважаємо, що вони залишилися, і треба про них розмовляти.
- Як ви будете нарощувати кількість прихильників? Як переламати недовіру?
- Якщо до нас будуть приходити люди і бачити, що ми не граємося в іграшки, а працюємо, то до нас і зміниться ставлення.
- І першим кроком ви вважаєте мовний клуб?
- Так. Бо люди вже є, вони телефонували за цими оголошеннями, і вже 9-10 людей готові прийти. Це серйозна цифра для нас.
Леся Кримська Українка
