Ключове американське видання The Washington Post дослідило історію становлення української металургії, її стан після 16 місяців повномасштабної війни та основні проблеми – через призму "Запоріжсталі" та "Метінвесту", передає пресслужба групи.
Повітряній тривозі байдуже, чи працює доменна піч. Коли звучить сирена, що попереджає про ракетну атаку, а це трапляється часто, Олексій Клашник не біжить до одного з 16 підземних укриттів "Запоріжсталі". Натомість він і ще кілька ключових співробітників одягають разом із теплозахисним спецодягом ще й захисні жилети – і продовжують роботу з розпеченим металом, температура якого сягає 1100 °C.
Місто Запоріжжя розташоване лише в 30 км від лінії фронту тож часто стає мішенню для російських військ. Повітряна тривога – сигналізує про реальну небезпеку. Але зупиняти доменну піч посеред процесу витоплення чавуна, що використовується для виробництва сталі, може бути ще більш ризикованим.
"Люди просто пристосувалися до цього", – каже 29-річний Клашник, знизуючи плечима. Життя триває попри війну, і "Запоріжсталь", один із найбільших металургійних комбінатів України, є символом стійкості одного з основних секторів пошматованої економіки країни. Металург додає, що завод ніколи не зазнавав ударів, але "вибухи, що лунають у місті, дуже чутно".
Заснована в 1933 році "Запоріжсталь" – одне з небагатьох підприємств, що виготовляє зі сталі холодновальцьований лист, необхідний для автомобілебудування. Це регіональний гігант, і працівники описують його неймовірні масштаби абстрактно: тут можна вмістити 2,5 Монако або 777 футбольних полів.
Ба більше, вони називають його символом відмови України капітулювати перед російською агресією. Завод закрився на 33 дні ще на початку великої війни, але відтоді працює, попри ризик, переоснащує обладнання, щоб допомогти обороні України.
Через вторгнення масштаби роботи гігантської "Запоріжсталі" скоротилися. Раніше на заводі працювало близько 10 тисяч людей. Торік близько 1 тисячі людей мобілізували до лав ЗСУ. Ще 1 тисяча, переважно жінки чи чоловіки з сім'ями, поїхали. Від початку повномасштабної війни "Запоріжсталь" не працювала більш ніж на 70% потужності. Нині функціонують лише 2 з 4 печей (ще одна на невеликому ремонті), тому виробництво ще менше.
"Ми втратили дуже багато клієнтів", – визнав у інтерв'ю генеральний директор комбінату Роман Слободянюк.
Ситуація у сталеливарній промисловості багато в чому віддзеркалює більші труднощі, які випали на долю української промисловості після вторгнення. У 2022 році економіка України скоротилася на 30%. Хоча цього року спад стабілізувався, – незрозуміло, коли відновиться зростання. Багато хто в сталеливарній промисловості України побоюється відставання, оскільки глобальне виробництво переходить на "зелену" сталь, яка використовує водень, а не викопне паливо, і потребує іншого типу залізної руди.
Культура виробництва сталі
Для багатьох – це особиста боротьба. Металургійні заводи зазвичай домінують у своїх містах, об'єднуючи сім'ї та виступаючи основним платником податків. Декілька поколінь родини можуть працювати разом у спекотних, потенційно небезпечних умовах.
"В Україні існує культура виробництва сталі", – запевняє виконавчий директор київського економічного аналітичного центру GMK Center Станіслав Зінченко.
Ця культура створювалася сотні років. У XIX столітті британські інвестори почали працювати з російською імперією, щоб використати величезні запаси залізної руди в країні. Пізніше, за часів радянського союзу, більша частина цієї руди використовувалася для виробництва сталі, призначеної для внутрішнього ринку.
Коли СРСР розвалився, промисловість змінила напрямок, використовуючи Дніпро та Чорне море для експорту продукції до Північної Америки та Азії. Металургія стала однією з найбільших промислових галузей України, поступаючись лише сільському господарству.
До російського вторгнення країна була одним із найбільших у світі постачальників чавуна та сталі, метали становили приблизно третину національного експорту. У довоєнній економіці України галузь вносила $1 із кожних $10, і понад 560 тисяч осіб були прямо чи опосередковано зайняті у ній.
Це може бути тяжкою роботою. На "Запоріжсталі" нових співробітників попереджають, що за перший місяць роботи вони разом із потом можуть схуднути на 10 кг.
До складу "Метінвесту", що належить найбагатшій людині країни Рінату Ахметову, також входить комбінат "Азовсталь" в окупованому Маріуполі. До великої війни лише у цьому місті на металургійного гіганта працювало близько 35 тисяч осіб. Сам комбінат та його мережа підземних укриттів стали символом українського опору, перш ніж рф захопила місто понад рік тому та знищила завод.
Металургійні виробництва, які досі працюють в України, мають інші проблеми. Вони були відрізані від залізорудних підприємств, що раніше постачали їм сировину. Також довелося пережити віялові відключення електроенергії, коли російські сили завдавали ударів по електромережі.
Нещодавній підрив Каховської ГЕС на Дніпрі створило нову проблему. Гігантський сталеливарний завод у Кривому Розі, що належить ArcelorMittal, оголосив про зупинку виробництва на невизначений термін через проблеми з водопостачанням.
Навіть коли є можливість виробляти сталь, – російська блокада українських портів позбавила доступу до міжнародних морських перевезень. Експорт нині здійснюється залізницею до Східної Європи зі значними витратами, що обмежує продаж.
"Те, що зараз роблять росіяни, називається дуже простим словом піратство", – заявив гендиректор "Метінвесту" Юрій Риженков.
Підкоритися чи зламатися
Для таких працівників, як Олексій Клашник, найбільша зміна – це навіть не постійні сирени. Це години. Зміни були збільшені з 8 до 12 годин минулого року. Ідея була в тому, щоб укластися в нічну комендантську годину. Це означало ще чотири години важкої роботи біля печі.
У довгостроковій перспективі кадри, ймовірно, стануть значною проблемою для "Запоріжсталі". Це вказує на серйозніші проблеми, пов'язані з майбутнім важкої промисловості України. Керівництво комбінату визнає, що вже зараз є проблеми із заповненням деяких вакансій, оскільки в регіоні більше немає таких кваліфікованих спеціалістів.
"Метінвест" сподівався працевлаштувати в компанії щонайменше 6 тисяч працівників, які працювали на його підприємстві у Маріуполі та виїхали, але заявки подала лише половина від цієї кількості. Багато хто вирішив з особистих причин залишитися на окупованій росією території.
"Для нас це було трохи несподівано, – каже Риженков і додає, що одними з факторів була обмежена кількість робочих місць в Україні загалом та мовний бар'єр у Європі. – Тому вони обрали залишитися в Маріуполі".
Пан Слободянюк, якому 34 роки, визнає, що важко переконати молодих людей, що вони мають працювати на сталеливарному заводі, а не, скажімо, у сфері інформаційних технологій, хоча робота у промисловості добре оплачується.
"Це важка фізична праця. Небагато людей готові погодитися на це", – погоджується він.
Близько 7 млн людей залишили Україну від початку вторгнення, що посилило давню демографічну проблему. Ще мільйони переїхали на захід країни, якомога далі від традиційних промислових центрів, таких як Запоріжжя. А враховуючи, що військові витрати, як очікується, залишаться високими протягом багатьох років, буде звільнено сотні тисяч солдатів.
Війна призвела до того, що "Метінвест" та інші виробники сталі в Україні залишаються позаду в загальногалузевих перегонах із переходу від традиційної сталі, що виробляється з додаванням вугілля і є основним джерелом викидів вуглецю, до "зеленого" металу. Такі країни як Китай, Індія та Південна Африка замістили місце України на міжнародних ринках. Хоча російська сталь перебуває під санкціями, її залізна руда – ні.
"Сьогодні основним постачальником сталеливарної промисловості Європи є росія, – каже Станіслав Зінченко, маючи на увазі губчасте залізо та іншу спеціальну руду, яку виробляє "Металоінвест", російський виробник, найбільшим акціонером якого є підсанкційний олігарх Алішер Усманов. – Дивно, правда? Це має бути Україна".
Слава "Азовсталі" зробила українську металургію предметом національної гордості. Але щоб зберегти галузь на плаву, треба вирішити, якою країною хоче бути Україна після війни.
"Я пишався тим, що працював тут до війни, – запевняє пан Клашник, відступаючи від печі, – І зараз також пишаюся".