Іван Брюховецький народився біля Диканьки на Полтавщині. Уперше згадується в реєстрі Чигиринської сотні, був старшим джурою в резиденції Богдана Хмельницького та виконував його деякі дипломатичні доручення.
1659 р. під час гетьманських виборів він намагався схилити запорожців підтримати кандидатуру Юрія Хмельницького. Незабаром той таки став гетьманом, але Брюховецький розумів, що молодий і безталанний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Залишившись на Січі, Брюховецький був обраний кошовим отаманом, а згодом – "кошовим гетьманом" (1659-1663).
Тимчасом Юрій не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 р., за якою Україна шукала захисту в Польщі. Через це лівобережні полки відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві.
"За два роки до відомої Чорної ради в Козельці відбулася козацька рада, на якій гетьманом проголосили Якима Сомка. Йому присягнули усі 10 полків Лівобережної Гетьманщини, все було добре. Але в Москві сказали, що у Переяславських статтях було написано: на раді в Козельці мав бути присутній їхній представник, а його не було. Москва не визнала Якима Сомка і втягнула його в безкінечні суперечки", – розповідає історик Ростислав Мартинюк.
1663 р. московський цар видав указ про вибори нового гетьмана.
Було три претенденти на булаву: полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький. До речі, в останнього тоді були найслабші позиції, кажуть історики.
"Тут варто зробити ремарку: у нас на політичних картах малюють Гетьманщину й Запоріжжя як щось одне ціле. А це дві окремі складові. У Москви були окремо посольство у Гетьманщині й окремо – у Запоріжжі. Малоросійський приказ відав тільки Гетьманщиною. У Малоросійському приказі працював Салтиков – міністр по Україні, і був Косогов – міністр по Запоріжжю. Це все не перехрещувалось", – пояснює історик.
"Запоріжжя вилонило козацьку державу нового типу – Гетьманщину з центром у Чигирині. Але сама Січ нікуди не поділася", – уточнює він.
Оскільки Брюховецький починав кар'єру в оточенні Хмельницького і був другом його сина Юрія, він знав усіх і його знали всі. Після цього Брюховецький опиняється на Запоріжжі, нагадує дослідник.
Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, пообіцявши зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння тощо, став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. на Чорній раді в Ніжині, за присутності наглядачів – московського війська – Брюховецького обрали гетьманом Лівобережжя.
Інших претендентів на гетьманську булаву – Якима Сомка, Василя Золотаренка та їхніх прихильників, полковників Іоаникія Силича, Стефана Шамрицького, Опанаса Щуровського – заарештували на місці й стратили у Борзні. Багатьох старшин вислали до Сибіру.
"Їм просто постинали голови. Це була перша масова політична страта в українській державі. Такого собі не дозволяли ні Хмельницький, ні Виговський. Могли когось стратити за непослух, але щоб отак стратити одразу 12 старшин – такого не було", – каже історик.
Після обрання Брюховецький створив чотири нові полки: Стародубський, Сосницький, Зіньківський та Глухівський. Столицею Лівобережного гетьманату став Гадяч.
Три роки Брюховецький воював проти поляків і правобережного гетьмана Павла Тетері, провадячи промосковську політику. У 1663-1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян II Казимир оточив Глухів, але у битві біля Пирогівки зазнав поразки від козаків і московських військ. З іншого боку, Брюховецький не зміг скорити Правобережжя, хоча на деякий час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Він спустошував інші міста також, але взяти Чигирин йому не вдалося. Під натиском козаків Тетері та поляків Брюховецький відступив за Дніпро.
"Він був демагог. Коли прийшов до влади, не виконав своїх демагогічних обіцянок. Натомість зробив жорстку адміністративну реформу, провів судову реформу. Це була людина, яка під час війни уміла робити великі справи, а ще й гралася з Москвою на високому рівні, чого собі багато хто не дозволяв", – каже Ростислав Мартинюк.
Він не виправдав сподівань українців у питаннях соціальних. 10 жовтня 1663 р. Брюховецький уклав із Москвою Батуринські статті. Москва отримала більше влади, ніж передбачали Переяславські угоди, коли Гетьманщина була віддана під протекторат Москви зі збереженням основних прав Війська Запорозького, а представники московського посольства в 117 містах і містечках Гетьманщини прийняли присягу від населення на вірність цареві.
У вересні 1665 р. із багатьма іншими полковниками Брюховецький прибув до Москви, де їх шанобливо зустріли.
Історик розповідає: "До Брюховецького жоден гетьман до Москви не їздив. Це посольство стало унікальним шоу. Уявіть, 530 осіб із Гетьманщини – це не тільки гетьман, не тільки усі полковники, це практично усі сотники, це райці, міські голови. Майже усе начальство поїхало. Це була така валка, яка приїхала й поселилася в окремому посольському приміщенні, й після цього там було засновано так звану Маросєйку. Після цього там був Малоросійський приказ і усі знали, що це місце, куди приїжджали українські посольства".
Ростислав Мартинюк стверджує, що Брюховецький послідовно виявляв промосковську позицію, "робив із цього феєрію, він виходив за межі якоїсь дипломатичної потреби".
"У Москві в 1665 році були укладені окремі статті з Брюховецьким. Царські війська, гарнізони розміщувалися на території Гетьманщини – це по суті така м'яка окупація. І податки! Їх цьому навчили татари: "Ти володієш територією тільки тоді, коли збираєш з неї податки", – наголошує історик.
У грудні 1665 р. Брюховецький підписав Московські статті, які значно обмежили державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.
"Два роки перед тим у Батурині були підписані статті, які передували Московським – Брюховецький на переговорах вводив в оману московітів. А тут його дотиснули. Проте й Брюховецький вибив поступки, що не оподатковуються тютюн, горілка і пасіки. У нас дотепер масове пасічництво. Думаю, це внаслідок того, що не обкладалося податком на Гетьманщині в царські часи виробництво меду", – подає своє бачення ситуації дослідник.
Вражає ще й те, що гетьман одружився з дочкою московського боярина, одержав боярське звання, як і полковники з його свити. На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, і за допомогою генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського узявся реформувати фінансові справи держави.
"Він чомусь вирішив одружитися. Людина зовсім іншої, польської культури, європеєць, а тут – Московія. Можна бути спільником і Османської імперії, і Кримського ханату, але приїхати, наприклад, у Бахчисарай і сказати: "Дайте мені дівчину татарку", – це був би шок. Щоправда, тут (із Москвою – ред.) була спільна релігія, але все одно це нетипово. При цьому він був вибагливий. Коли гетьман виказав бажання одружитися з московкою, то у нього запитали, кого він хоче: удову чи дівицю? Він сказав, що дівицю. Був уже не молодий, у нього та дівиця була одного віку з його першою донькою", – розповідає Ростислав Мартинюк.
Дуже скоро промосковська політика Брюховецького боляче вдарила по Україні. Майже у всіх великих містах розмістилися московські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які захопили низку військових і фінансових функцій (наприклад, збирали податки в царську казну, заготовляли хліб для московських військ, збирали гроші з українських купців тощо).
1666 р. відбувся майновий перепис населення Лівобережжя для визначення розмірів податків. Українське населення було обурене діями московської адміністрації і особливо гетьмана, який привів її до України. Навіть те православне духовенство, яке до цього підтримувало промосковську орієнтацію гетьманів, запротестувало проти зростання московського впливу. Лещата навколо Брюховецького і його прибічників почали стискатися.
Під впливом всенародного обурення Андрусівським перемир'ям 1667 р., яке означало, що Москва зрадила Україну у визвольній війні з Річчю Посполитою – і ці держави почали ділити Україну, на Лівобережжі спалахнули виступи проти Москви. Вони виникли через обурення діями московсько-боярської адміністрації в Україні.
"У Москві (із Брюховецьким – ред.) домовилися, що буде 4 тисячі московського війська в Києві, 1000 – у Кременчуку, а замість цього – 6 тисяч у Києві, 2 тисячі – у Кременчуку. І тут не просто абстрактно неприємно, що там багато московського війська – це додаткові витрати. Брюховецький умів рахувати гроші. Усі підкреслювали, що він умів заробляти, домовлятися про гроші – це був потужний бухгалтер. Тож, коли дебет з кредитом уже не сходилися – ні в морально-політичній, ні в геополітичній, ні в економічній площині – то, як кожен гетьман і шляхтич, він собі вирішив, що має право на повстання", – розповідає історик.
Брюховецький вирішив очолити народне повстання проти московських управителів, закликавши на допомогу запорожців і Дорошенка.
На думку історика, Брюховецький розумів, що всі його жести в бік Москви – програшні. Після того, як сталося Андрусівське перемир'я між Річчю Посполитою і Московським царством у 1667 році, і ті поділили Україну по Дніпру.
"Раптом найкращий союзник зустрічається на чужій території десь під Смоленськом – укладають угоди без присутності козацького нобілітету, обговорюючи козацькі справи. Це було порушення усіх можливих статей і домовленостей", – каже Мартинюк.
Крім того, Москва переступила одну дуже важливу річ – порушила васальні взаємини з Кримським ханством, додає дослідник. Він пояснює:
"Вона не могла укладати союзи з ворогом свого сюзерена без відома Криму. Крим був сюзереном для Москви, Москва була васалом. Це були формальні речі, але це зберігалося. Ще Петро І пересилав певні суми грошей, "поминки" кримському хану. Для Криму, який перебував у стані війни з Польщею, це був виклик. А Брюховецький – союзник кримського хана. Він із 1665 року, як з Москви повернувся, почав активну дипломатичну роботу, став налагоджувати зв'язки".
Напевно, можна говорити про те, що попри свої явні клятви Москві, Брюховецький таки зберігав певну багатовекторність. І через це виникає ще більше запитань щодо його проросійської політики.
У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький виступив за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під османський протекторат. Рада прийняла це. Одночасно він вступив у переговори з Петром Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Григорія Гамалії, генерального обозного Івана Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбулу.
Московські гарнізони, перелякані повстанням, багато де добровільно йшли з України. Тільки в Києві і Чернігові утримались московські загони. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом на чолі з боярином Григорієм Ромодановським, яке вирушило через кордон для об'єднання військ посланців.
7 червня 1668 р. на Сербиній могилі біля Диканьки Брюховецький мав зустрітися з правобережним гетьманом Петром Дорошенком на спільну військову раду. Замість перемовин, хоч охорона й намагалася захистити Брюховецького, того схопили козаки і доправили до табору Дорошенка, прикували ланцюгами до гармати і стратили.
На думку історика, повстання Брюховецького мало би закінчитися об'єднанням із правобережним гетьманом Дорошенком. При цьому Брюховецький ішов на будь-які компроміси.
Пан Мартинюк пояснює: "Бо це (Дорошенко – ред.) був персональний ворог, до якого в Брюховецького була ненависть не менше, ніж до Сомка. Але, випередивши московську дипломатію, він домовився з Петром Дорошенком. І тут можна сказати, що Брюховецький сам себе переграв. На спільній козацькій раді, де були лівобережний і правобережний гетьмани, Дорошенко дав (можливість – ред.) його ж козакам вбити Брюховецького. Його вбили так, як у Лівії Муаммара Каддафі".
Можна говорити про те, що Брюховецького лінчували. Це не було навіть стратою, як годилося б зробити з людиною такого рангу.
За матеріалами Радіо Свобода
Читайте також: Без "корінних зубів" і "виручки": росіянізми в українській мові, яких "совєти" нас змусили не помічати