Практика законодавчої підтримки національної культури цілком розповсюджена навіть у найдемократичніших країнах Старого світу. В рамках боротьби із англоїзацією музичного ефіру Німеччина, приміром, запровадила п`ятдесятивідсоткову квоту на національні композиції, кожна друга із котрих до того ж мусить бути не старшою за три місяці. Французи пішли іще далі і визначили, що рідною мовою має звучати щонайменше 6 пісень із 10. Такі заходи не лише зменшили кількість американських та британських треків, а й відкрили цілу когорту нових імен.

Аналогічну формулу – 60 відсотків своя, 40 закордонна, нині розглядає Держдума Росії. В обґрунтуванні своїх ініціативи глава ЛДПР саме й посилається головно на досвід Франції та… Білорусі. Свого часу Мінськ пішов далі усіх і встановив, що доля національного продукту в ефірі має становити три чверті. Щоправда за кілька років обмежив застосування цієї норми дев`ятьма годинами на добу.

Валентин ТРОХИМЧУК, 5 канал

***

Зображення з архіву.