Пані Галина з болем пригадує своє дитинство. У 1942-му їй ледь виповнилося вісім, коли вона з молодшим братом потрапила до притулку. Там вони стали донорами для солдатів Вермахту. Окрім того, каже жінка, діти були ще й піддослідним матеріалом для нацистських лікарів.
Галина Іллющенко-Самохіна: "Я увидела на руке у меня были какие-то провода. Я, конечно, со страха потеряла сознание, с испугу. Сколько я так лежала - я не знаю. Но только помню, он меня поднимал за плечи потихоньку. И вот дал какую-то таблеточку темную".
Скільки таких донорів пройшло через макіївський притулок - ніхто не рахував.
Лариса Симонова, голова макіївської міської організації в’язнів-жертв нацизму: "Там было собрано до начала 43-го года, более 600 детей - это так, не визуально, со слов. Но очевидно, там детей было много, там дети умирали, и вот даже в том документе было написано – без санитарного ухода, без пищи - эти дети находились как подопытные животные".
День Перемоги Галина зустріла в дитячому будинку в Торезі. У сусіднє місто дітей одразу перевезли після визволення Макіївки.
Галина Іллющенко-Самохіна: "День победы это был в детдоме. Радости было - вы знаете, наша воспитательница, она платье красное порезала на бантики, и всем прицепила бантики красные. Свое дорогое платье. Мы вообще были все в восторге, прыгали, танцевали, кричали".
Отримати статус "жертви нацизму" на батьківщині жінка так і не змогла. Довідки, якої вимагають чиновникики, у німецьких архівах немає. Так само, як того, що у маленьких бранців брали кров та ставили над ними досліди. Натомість, Німеччина визнала пані Галину жертвою нацизму і навіть запрошувала неодноразово на гостини. Нині на макіївському пам`ятнику дітям-донорам - 120 висічених імен загиблих бранців макіївського притулку. Імена тих, яких удалося віднайти.
Юлія Божко, Євген Гончаренко, Макіївка, Донеччина, 5 канал.