18 лютого 2014-го, ранок. На Майдані збираються учасники так званого "Мирного наступу" – запланованої багатотисячної ходи протестувальників до Верховної ради з вимогою повернути Конституцію зразка 2004 року й обмежити повноваження президента.
Близько 9 ранку колона вирушає в бік урядового кварталу. Там їх уже чекають тисячі правоохоронців у всеозброєнні та так звані "тітушки", найняті режимом Януковича цивільні бойовики. Мине трохи більше години й мирний наступ завершиться кривавим контрнаступом, а кількість жертв піде на десятки.
За 6 років відповідей на запитання, що ж сталося в ці страшні дні, суспільство так і не отримало
Після Помаранчевої революції 2004-го російські політтехнологи Януковича хором заявляли: причина його поразки – незастосування сили проти повстанців і млява участь Кремля.
Рівно 10 років потому Кремль і слухняний Янукович прислухалися до порад. Протестувальників нещадно били, закидали світлошумовими гранатами, обстрілювали з травматичної зброї та травили газом, тортурували й обливали водою на морозі, але цим лише перетворили мітингарів на повстанців. Замість агітації в захисників режиму полетіли коктейлі Молотова.
Янукович випросив у Путіна потужнішу зброю для силовиків
У "Беркуту" з’явилися рушничні гранатомети та потужні гранати для розгону демонстрацій. Також оперативне відео МВС зафіксувало застосування бойової зброї проти майданівців.
Переговори за участю Заходу нічого не давали – Янукович слухався тільки Путіна і не йшов на жодні принципові поступки. На цьому тлі запалали регіони. Станом на кінець січня місцеві революціонери захопили 11 обладміністрацій, ще в 9 тривали штурми та акції протесту. Але довго так тривати не могло, й це розуміли всі.
Риторика влади змінилася. Замість спроб підкупити опозиціонерів посадами та амністією режим почав погрожувати запровадженням надзвичайного стану. 5 лютого Янукович злітав до Путіна на відкриття Олімпіади в Сочі, й проти Майдану вийшли люди з георгіївськими стрічками.
Способи ідеологічної мотивації бійців почали сповзати у промосковський бік
Спочатку генерали разом із бійцями співали гімн України. Начальник управління по роботі з особовим складом полковник Руденко навіть особисто вивішував прапор України над позиціями внутрішніх військ. Але потім біля українських прапорів з’явилися стяги АРК, схожі до російського триколору.
Бійцям масово завозили проросійську газету "Вєсті". Наприкінці січня камери Внутрішніх військ зафіксували специфічні розмови серед міліціонерів із Донбасу про міфічну "Донецько-Криворізьку Республіку". У цей же час агітувати бійців Внутрішніх військ раптом почали не штатні пропагандисти з відповідних служб МВС, а найбільш проросійські священики з УПЦ (МП). Наприклад, ось цей – Алєксій Єфімов, який навіть серед кліру Московського патріархату вважався імперським радикалом.
Також з’явилися пропагандисти із прокремлівських структур, наприклад, голова української філії "Всемирного русского народного собора" Ігор Друзь. Філія була створена в 2011-му й відверто декларувала мету: поширення "русского міра" та "протистояння загрозам із Заходу". Також він співпрацював з "Українським вибором" Віктора Медведчука.
18 лютого 2014-го Майдан знову рушив до урядового кварталу, як і за місяць до того. Революціонери назвали це "Мирним наступом". Однак миром тут уже й не пахло. Мітингувальників зустріли щільні кордони внутрішніх військ і снайпери на дахах. Спочатку революційний натовп намагався відтіснити правоохоронців. У відповідь ті застосували кийки та травматичну зброю. З боку натовпу полетіло каміння й петарди.
Уже незабаром сторони закидали одна одну коктейлями Молотова та гранатами. Серед силовиків з’явилися перші поранені з вогнепальної зброї – пістолетів.
Камери МВС зафіксували бойову зброю і у спецпризначенців, і по той бік барикад
Також на оперативному відео можна помітити ще одну новацію. У працівників "Беркуту" в руках замість штатних гумових кийків з’являються дерев’яні палиці, саморобні бити, та навіть шматки арматури чи металевих труб. Така зброя була набагато травматичнішою.
Чимось подібним озброїли й "тітушок". Саме 18 лютого вони вийшли на арену уже не як допоміжні формування для нелегальних операцій, а самостійна ударна сила. Серед бойовиків, які тісно співпрацювали з "Беркутом", були й майбутні лідери російського "ополчєнія" на Донбасі Стрєлков-Гіркін та Павлов-Моторола.
Після того, як Внутрішні війська витримали перший удар і затримали майданівців, "Беркут" та "тітушки" перейшли в контрнаступ. Результат – від 12 до 25 загиблих, сотні поранених. Далі ситуація могла розвиватись лише в бік погіршення. На хвилі успіху на Грушевського та Інститутській силовиків кинули на остаточний штурм Майдану. Спецпризначенці СБУ дахами прорвалися до будинку профспілок, там спалахнула пожежа. "Беркут" атакував барикади з бронетехнікою – БТРами та панцерними водометами на базі російських КамАЗів, але штурм провалився.
Цього ж дня голова СБУ Олександр Якименко на сайті відомства оголосив про початок Антитерористичної операції на всій території України. Сам він був призначений керівником спецслужби лише за рік до того, в січні 2013-го, з грубими порушеннями закону. Депутатам не представили навіть офіційної біографії посадовця, а опозиція сумнівалася, чи є він узагалі громадянином України. Адже щонайменше до 1998-го Якименко служив у російській армії.
19 лютого минуло відносно спокійно, а вже зранку 20-го на Інститутській почалися масові розстріли. Що характерно – в архіві МВС власного відео цих подій нема. Єдиний запис, який долучили до архіву, належить харківському активісту Ігорю Гуденку. Силовики стріляли в практично беззбройних людей, на ураження. Поранили й самого Гуденка. Але вражаючий нюанс – поруч із ним у цей момент на весь зріст, не криючись, стоять двоє людей, які впевнені, що їм нічого не загрожує, і в прямому ефірі озвучують кремлівський погляд на ситуацію. Людина, яка говорить про екстремістів і агресивну опозицію, – кореспондент LifeNews Семен Пегов. Із ним оператор – Ацамаз Кочієв.
Уже за кілька годин тодішній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко заявить, що дав команду видати бійцям бойову зброю й застосовувати її проти власних громадян. Протягом наступних двох днів Захарченко втече до Росії, як і його шеф – Віктор Янукович. А Росія, скориставшись безвладдям в Україні, почне неоголошену війну проти України – анексує Крим і вторгнеться на Донбас.
У Росію втече ще чимало антигероїв цієї історії
Там опинився командувач Внутрішніх військ генерал Шуляк. Керівник управління по роботі з особовим складом Руденко втік до Криму й звідти записував пропагандистські звернення до своїх колишніх підлеглих. Апологет "русского міра" Ігор Друзь очікувано сплив на Донбасі, де продовжив підривну роботу. Він став радником російського терориста Гіркіна-Стрєлкова й навіть отримав медаль за бої в Слов’янську. Зараз він на маргінальних інтернет-каналах розповідає своїм послідовникам, що Україну придумали масони. І тільки одіозний беркутівець Сергій Кусюк продовжує займатись улюбленою справою – розганяє мітинги та заарештовує опозиціонерів, але тепер уже росіян, як полковник московського ОМОНу.
Але так вчинили далеко не всі. Більшість рядових бійців залишилися вірними України й воювали проти російської агресії, пліч-о-пліч із вчорашніми майданівцями.
Попри тисячі жертв, 6 років тому здавалося, що революція перемогла. Україна виборола незалежність і почала рух до європейської демократії. Але зараз зовсім свіжу історію, здається, хочуть переписати. Майданівські справи передають Державному бюро розслідувань, заступником директора якого став адвокат Віктора Януковича Олександр Бабіков.
Єдина ж справа, в якій очікувався судовий вирок, – про масові вбивства – фактично розвалена на останньому етапі. У цьому звинувачували п’ятьох бійців так званої чорної роти "Беркуту". Наприкінці минулого року їх звільнили на вимогу Кремля для обміну на українських полонених. Але вже за короткий час двоє звинувачених повернулися з вимогами визнати Майдан переворотом і покарати майданівців.
Росія вкотре намагається переписати українську історію, щоб врешті повернути Україну до імперії. Чи вдасться їй це?