6 жовтня 2022 р. Дмитру присвоїли звання Героя України з врученням ордену "Золота зірка".
– Де 24 лютого вас застала війна?
– В Попасній. Ми приїхали на чергову ротацію, мали заїжджати на 8 місяців у Станицю Луганську. Мала бути довга ротація із Бригадою швидкого реагування Нацгвардії, а вони вже були там підпоряковані там 80-й десантній бригаді. От ми з ними мали там працювати.
23 лютого ми виїжджаємо з Києва, дуже довго не могли вибратися. Постійно щось змінювалося. Якісь плани. Ми виїжджаємо – нас повертають на півдороги назад. Фактично 23 лютого ми виїхали зранку, ввечері уже були там. А 24 лютого зранку мали збиратися, заряджатися і їхати на Станицю Луганську.
– Яку вам задачу ставило керівництво?
– Контрснайперська активність. Ми коригували і виявляли противника.
– Коли ви розумієте, що все – активна війна, фронт рухається – Вам вдавалося переналаштовуватися? Наприклад, учора ви були снайпером – а сьогодні взяли гранатомет. Або виконувати функцію артилерії, піхоти?
– Постійно. В нас у групі сміялися хлопці, що ми – універсальні воїни. Я до того працював в аеророзвідці. У мене постійно із собою був дрон. Я хлопцям казав: "Зараз є можливість. Дрони є. Вчіться – і кожна група матиме очі". Я постійно літав і більшість часу проводив в якості аеророзвідника, в БПЛА. Шукав. Літав. Від цього коефіціент корисної дії значно вище.
– Тобто такою роботою ви займалися від 24 лютого до травня?
– Багато чим займалися. І літав. І виходи розвідувальні були.
– Розкажіть про один із успішних, яким пишаєтеся.
– Пішли ми якось "гуляти" під Ізюм. На той момент росія кинула максимальні сили на захоплення цього міста, там точилися серйозні бої. Це десь початок березня, коли вони там були активні.
росіяни у своєму репертуарі: вдень кинули сповіщення по радіо, ТГ-каналах, мовляв, "Ізюм, сдавайся, ми вам даємо 2-3 доби, щоб військові звідти вийшли, бо туди зайдуть цивільні. Інакше – будуть бомбити", а вже ввечері вони відкрили вогонь. І почали рівняти із землею все, що там є. Після цього туди почали їхати колони, ми шукали сполучення – куди ці колони можуть підходити. Потім пішли пішки. Довго і складно. Зимою "гуляти" тими посадками – ще те “задоволення”. Пройшли до траси, куди вони їхали, – і знайшли велику колону техніки, яка стояла вже. Вони маленькими партіями під’їжджали, бо час від часу наші відпрацьовували по них, але вони толком не знали, де це знаходиться, бо то вже була територія противника. І ми прийшли у визначене місце, побачили колону, яка готується до маршу, вишиковувалася у бойові порядки – ми навели туди артилерію, відпрацювали – й атака їхня захлинулася. Там досить велика колона була.
– А що це була за техніка?
– Танки, легка броньована техніка (БТР, ЛТМБ) "Тигри" і тентовані машини з особовим складом. Словом, повний спектр для того, щоб заходити в місто і штурмувати.
– Які у вас були емоції, коли ви зрозуміли, що відпрацювали результативно?
– Коли твоя робота дає результат, – не важливо, яка це робота, – ти завжди задоволений. Тим більше, коли розумієш, як хлопцям важко в Ізюмі, і що така кількість має на них рухатися, а ви їх відбиваєте, і вони починають кудись хаотично роз’їжджатися – прекрасно. Я був надзвичайно задоволений.
– Навіть один збитий танк – це вже результат.
– Кожен хоче працювати. Люди в нас дуже мотивовані, заряджені на роботу, ніхто не старається профілонити чи прохалутурити. Усім дай тільки можливість. Він не буде спати. Буде голодний, холодний – але поїде і буде працювати.
– Давайте поговоримо про день, коли ви отримали поранення.
– Ми приїхали на позиції, і звідти треба було вийти групі. За даними розвідки, там мала бути пуста "зеленка", треба було взяти цю територію, тому що вона вигідна. Це висота. Ми 22 травня увечері висунулися. Підійшли до того місця, зайняли оборону, треба було перечекати ніч. Але попутно ми розвідували, дивилися, спостерігали... На світанку 23 травня зачистили один ліс, там не було противника, треба було перебігти поле. Ми у складі першої групи дозору вийшли туди, а там противник вже був і вже нас очікував.
– Тобто на вас там чекала засідка ворога?
– Чекала. Ми прийшли – і противник вже зайняв собі вогневі позиції і досить швидко вони почали по нас відпрацьовувати.
– З чого вони відпрацьовували?
– Почалося зі стрілецької зброї, автомати і кулемети. Потім – підствольні гранатомети, РПГ, а потім як почало летіти все, що в них було в принципі. Виїхала техніка, я думаю, що то був БМП–2.
– Скільки вас було людей?
– На дозор з одного флангу нас пішло четверо, і з іншого боку зайшло трохи більше, по–моєму, близько 10 чоловік.
– Тобто на 14 вояків росіяни "викотили" все, що могли?
– Так, і кількісно вони переважали. Значно переважали.
– Що було з вами потім?
– Ми зрозуміли, що в складі цієї групи не зможемо нічого зробити. Тому що противник вів шквальний вогонь. І ми мусили відходити, щоб перегрупуватися і далі приймати рішення, що робити.
Але орки вже взяли нас у "підкову", обходили з флангів, ззаду піджимали, і треба було якось вибиратися. Ми не думали, що настільки швидко вони нас замкнуть. Хлопці почали перебігати поле. Один загинув відразу. Ще один із наших отримав поранення. Він відтягнувся – ми надали допомогу. Й ми прийняли рішення, що треба відходити, бо найближчим часом вони підійдуть – і все. А прикрити нас наші повноцінно не могли.
Ми мусили повзком евакуювати пораненого, бо він сам рухатися не міг. Ми трохи проповзли, метрів 30, – і я отримав перше поранення. Куля прилетіла в руку праву – відбила палець, пошкодила долоню. Розкрила все. Рука не фукціонувала нормально. Я собі наклав турнікет, і ми провдожили евакуйовувати побратима. Як виявилося, близько години минуло, як ми евакуйовували пораненого, а нам здавалося, що проходять хвилини.
Потім одна куля мені прилетіла в шолом, але не зачепила. Тільки легенько черкнула шкіру на голові. Я ліг і зрозумів, що по мені стріляють прицільно. Відповз із лінії вогневого контакту і мені прилітає вже в іншу руку. То вже було важке поранення. Куля перебила повністю кістку, артерію, пройшла в корпусі, вилетіла.
– Скільки тривав цей бій?
– Сумарно бій тривав 6 годин. До того моменту, як нас було троє, "Сократ", який був цілий, поліз шукати вихід, а там уже були орки. Вони його застрелили, взяли його рацію і сказали, що “всіх 300-х ми добили, немає вже вашого “Сократа”. Наші це почули і зрозуміли, що ми загинули.
– 6 годин ви маленькою групою проти орди, яка випускала на вас усе, що в них було, трималися і намагалися евакуюватися, відстрілюватися?
– Ми намагалися стріляти по мінімуму, щоб не демаскувати свої позиції, але час від часу треба було.
– Два дні у відкритій місцевості ви пробули сам на сам зі своєю травмою?
– Це було важко. Вдень дуже спекотно, вночі я замерзав. На мені була футболка, кітель і штани. Ночі були дуже холодні.
Єдиним порятунком було те, що мозок розумів, що треба рухатися і включав мені галюцинації – і я починав повзати за своїми хлопцями, які мені ввижалися. Мені здавалося, що за мною приїхала машина, і я за нею починав повзти, довго добирався туди, потім машина кудись зникала, і я не міг зрозуміти, що відбувається. Лягав спати, прокидаюсь – і машина вже в іншому місці. Так я зігрівався.
– А була можливість якоїсь меддопомоги, окрім турнікетів? Бо ж у вас були важкі поранення.
– Сам собі я б не зміг надати допомогу. Вже коли остаточно вирішив, що буду жити і триматись, аби вибратися до своїх чи чекати на евакуацію – бо перед цим думав, що загину, адже стан був важкий і дістатися до своїх було б украй складно. Думав загину, а потім – ні, вирішив, буду боротися.
Оцінив свої поранення і вирішив, що права рука вже не потребувала турнікету, адже пройшло багато часу. Тож зубами відпустив турнікет, бо без обох рук залишитися не хотілося. За ліву руку я розумів, що її втратив. Рана зі сторони лівої руки була, бо коли я починав рухатися – відчував, що по корпусу тече кров. Але в тих умовах нічого зробити не міг, бо все спорядження залишилося десь там. Бронежилет із мене зняли, щоб легше було евакуювати. І при собі не було нічого. А права рука не функціонувала. Турнікет на лівій руці, з одного боку, відіграв роль, що потім почалася гангрена і в результаті – ампутація. А з іншого боку, я би стік кров’ю ще на полі і загинув.
– А була можливість чимось харчуватися?
– Я думав, що буду знаходити якихось жуків, мурашок, але там не було взагалі нічого. З живого був тільки я. Воду знайшов – це була калюжа. Вона мене врятувала. Тухла вода з огидним запахом, і біла піна зверху. Зелена. Просто болотяна вода. Але від її наявності все–таки я вижив. Спочатку не хотів її пити, думав, буде отруєння. А потім подумав, що від зневоднення (а воно було) я загину швидше, ніж від отруєння. Тому мене врятувала та калюжа.
Сил ставало менше. Я розумів, де я територіально, але не було сил, щоб рухатися туди.
– Телефону у вас теж не було із собою?
– Телефон залишився у загиблого “Сократа”. Я віддав йому і сказав, мовляв, дзвони дружині і кажи, що я тут загинув. Нехай вибачає, хоч я і обіцяв вернутися. Добре, що він не подзвонив тоді. Він мені сказав: "Приїдеш додому і сам скажеш".
– Про що ви думали упродовж тих двох днів?
– Намагався налаштувати ментальний зв’язок зі своїми хлопцями. Казав їм: "Приходьте, шукайте мене, я тут, в цьому місці. Шукайте. Бо мені недовго залишилось. Я і так тримаюсь із останніх сил". Якби не було волі до життя, то загинув би ще в перший день.
– А чи ментально зверталися до своєї родини?
– Найбільше думав про них, коли приймав рішення, що буду помирати. Ще в перший день, коли вирішив, що буду помирати – ліг, закрив очі, і так легко стало. Пити не хочеться. Нічого не болить. Усе нормально. Думаю, ну все, тут загину. Але найбільше тоді думав про них. Тому що хто мене тут знайде? Ніхто. Буду безвісти зниклим. А потім колись, можливо, знайдуть, – то буде добре. А якщо знайдуть не наші сили, а ворог, – то взагалі біда. Мені було їх шкода. І я думав про те, наскільки їм було важко. В той момент сильно думав про них. Це мене змотивувало жити. Я вирішив, що вмирати не буду. А буду триматися до останнього. Питання родини для мене було болючим, бо за себе я не хвилювався. Я вже давно був готовий до того, що можу загинути. В мене така робота. Мені було шкода їх. Я дуже домашня людина. У нас важливі родинні зв’язки.
– А жалкували в такі моменти про щось, що не зробили?
– Не було такого, як кажуть, що все життя перед очима. Настільки важкий стан, сили ніякої, вже зір поганий, ти не можеш рухатися, ні координації, нічого... Таке враження, що стан, як під час дуже сильного алкогольного сп’яніння. І думки були розмиті.
– Два дні суцільного пекла, і потім вас знайшли десантники. Опишіть зустріч.
– Цих прекрасних і чарівних хлопців я спочатку сприйняв за росіян і наговорив на них багато поганих речей. Вибачте мене, будь ласка.
Тримався з останніх сил. Думав, що пройшло чотири дні. Стан був дуже тяжкий. Думав, що ще ніч протримаюсь і все. І тут чую якийсь рух. А я лежу траві біля тієї калюжки. Чую рух, піднімаю голову і бачу, що спускається група із шести чоловік зі зброєю. У кожного. І я думаю, що все – росіяни прийшли. Нормально я їх не бачив. Вони були далеченько, а я старався не маячити головою. Ліг назад і думаю: терпів, терпів, щоб зараз прийшли орки і добили мене, а якщо познущаються, то взагалі "шикарно" буде. А при мені немає нічого. Тільки ніж. І той я не міг використати через поранення руки. І собі нічого не міг зробити, бо в полон не хотів здаватися. І вони підходять, а я думаю, може, хоч у траву сховаюсь. Лягаю. Пробую не рухатися. Форма гарна. Камуфляж дієвий. Може не побачать. Але було неможливо мене не побачити. 20 метрів прохід і все витоптане. Бо я там повзав два дні.
– Ви по маленькому колу повзали?
– Нічні галюцинації. Ніби приїхали хлопці мої і сказали, що привезли теплий чай, кока-колу і енергетик. І я думаю: ого… глюкоза, зараз буду грітися, в мене енергія з’явиться. Але вони мені кажуть: чаю не дамо, перенеси кулемети. Я наче беру в ліву руку, яка вже задубіла, розпухла, кулемет, і починаю повзти в іншу сторону. І так усю ніч повзав. Я зараз розумію, що так грівся, а на той момент заробляв теплий зелений чай.
Повертаючись до того, як знайшли: лежу в траві і думаю, що мене не помітять. Проходить секунд 15 і чую: "Ти хто?". Лежу і думаю: "Майстер маскування. Хто… Сховався в траві один". Лежу і не встаю. Проходить ще трохи часу, знову: "Хто такий?". Я встаю на лікоть, піднімаю голову і кажу: "Діма Фінашин, хто…". Наводить на мене автомат, це був Максим (Максим Бугуль, десантник 80-ї десантної бригади), дивиться, що я вже не бойова одиниця і питає: "Чий будеш?". А я лежу, дивлюся на нього – а там штани піксель ЗСУ – і я думаю "йомайо", піднімаю очі, а вони всі наскільки реалістичні... Бо коли мені мої хлопці ввижалися – вони були розмиті. А ці прямо справжні. Справжні живі люди. Я настільки був щасливий! І я розумію, що прийшли наші хлопці. Я би плакав, якби в мене були сили. Чесне слово. Кажу їм: "Я з Нацгвардії". Макс питає: "Що ти тут робиш із Нацгвардії?". Макс сказав: “Я з тобою, ти не переживай. Ми з 80-ї бригади, свої. Ми тебе не залишимо. Евакуюємо тебе, потім підемо і будемо виконувати свою роботу. Все буде добре”. Каже: “Я з тобою залишу хлопця, а самі підемо в розвідку”.
Максим Бугель: "Місцевість була терниста. Багато кущів, дерев. Ми пройшли з одного лісочка в інший, буквально пару метрів. Тут бац! – сидить якесь “тєло” в кущах. Я подумав, що це росіянин. Дивлюсь, без зброї, по формі спочатку не впізнав, що це українська форма. Спочатку до нього російською заговорив, спитав, який підрозділ. Потім зрозумів, що це наш хлопець.
Ми підійшли, подивилися, що в нього сильно перетгянутий турнікет і вже довго. Пошукали води. Дали їжу. Мої хлопці почали надавати допомогу. Десь збоку почав працювати танк. Я зі своїм бійцем пішов аби виявити того танка.
Хлопці знайшли спальнік у кущах російський і почали евакуацію. Він був при пам’яті, розповідав ситуацію, як тут опинився. Я в нього взяв номер телефону дружини і кажу, подзвоню, як тільки ми тебе винесемо. Потім ми завантажили його у спальний мішок той. Пробували тягнути, але там поорано було, глина, і він за 300 метрів порвався. Ми думали, як краще евакуювати. Бо ж самі були навантажені (зброя, бронежилети, каски). Тож вирішили зняти ремені з автоматів, і так зробили рамку для переноски".
– Я був щасливий у той момент. Бо всі ті галюцинації, які були... хлопці казали, що вони тут на зміні до 8 вечора, а потім мене заберуть у госпіталь. Я казав, що добре. Лягаю спати, прокидаюсь – а вже нікого немає.
Думаю, зараз ці в розвідку підуть і не повернуться. Але ці залишилися. Вовчик залишився. Він загинув недавно, на жаль, під час рейду на Харківській області. Прекрасний чоловяга. Всі пішли. А він залишився і дивиться на мене. Мовчимо. Він дивиться і каже: "Я Вовчик", – “А я Діма”. Він мене питає: “Ти голодний?”. Кажу: “Голодний”. Тож він мене вафелькою годував.
Потім, коли Макс прийшов, вони поклали мене в мішок і почали нести. І я розумію, що все, я врятований. У мене був настільки піднесений настрій. Адреналін лупить. Я з хлопцями спілкуюсь. Вони кажуть: “Ти якийсь ненормальний”.
– Про що говорили в процесі евакуації?
– Ми з ними знайомилися. Вони розповідали, хто і що. Там ще був класний "Тігра", це позитивний. Він ніс мене в ногах. І в нас був зоровий контакт.
– Зелений чай був?
– Був, але в госпіталі. А так було не до чаю. Чайні церемонії перенеслись на потім. Тому що були сильні обстріли, і хлопці думали, як мене швидше забрати.
– Як відреагували ваші побратими, коли побачили вас?
– спочатку мене привезли в Яковлівку. Там була 128-ма бригада. Всі були дуже раді. Там виходять "Док" і "Поляк" і кажуть: "Фін? Живий?" Нічого собі. Один із тих, хто мене виносив, побіг наперед покликати на допомогу. І вони не знали, хто там. Приходять – а це я…. Вони були дуже здивовані. Я був просто радий. Лежав посміхався. Всіх любив у той момент. Всім поцілуночки роздавав.
– А коли дружині подзвонили? І що дружина знала на той момент про вас? Їй повідомили вже?
– На щастя, їй нічого не повідомили. Вона розуміла, що щось не те. Дзвонила нашим хлопцям, але не було зв’язку. Вона нічого не знала. І це добре.
Я старався хоча б якесь слівце кинути. Зазвичай пишу. А коли йдемо туди, де дуже ризиковано і можу не повернутися, то я коротеньке слово міг кинути "всіх люблю". І тоді перед виходом написав "люблю". Все. Подумав, що колись прийде. Коли прийшло те слово, вона насторожилась.
Мене відвезли в Бахмут у госпіталь. Там уже були наші хлопці. Їм повідомили, що я живий. Вони прилетіли туди. Напарник мій сваритися почав на мене типу “от ти такий…поліз туди", але потім "та всьо молодець, живий…". Вони дуже не очікували. Реально вже всі морально поховали. Хотіли йти забирати. Шукали. Планували, але орки накидали туди мін, і всі думали, що туди зайшли вони.
І якраз цей напарник дав мені телефон, каже говорити з дружиною. І я чую по голосу, шо вона собі щось знає. Першим ділом сказав, що живий. Живий, і мене знайшли. Вона "Де знайшли?", нічого не може зрозуміти. Я ій потім сказав, що не буде руки і пальця на правій руці. Вона: "Та що ти, не в руках щастя. Живий – і це головне".
– Те, що з вами відбулося, – як ви для себе визначаєте?
– Досить серйозне випробування на витримку, на характер. Це урок. Змінити нічого не вийде.
– Що б хотіли порекомендувати тим, хто може опинитися у подібній ситуації?
– В жодному разі не можна здаватися, падати духом. Треба триматися за життя. Боротися до останнього як в бою, так і в подібних ситуаціях. Треба давати відсіч і ворогу, і смерті. Ти маєш триматися. І все вийде. Загинути – це самий легкий шлях. А витримати – це треба мати хараткер і мати стійкість.
– Як ви ставитесь до росії?
– Досить риторичне питання. Я бажаю їм якнайшвидше розпастися на суб’єкти федерації. І хай собі живуть спокійно, щасливо. І для чого їм та диктатура? Що хорошого в авторитарному режимі?
– Тобто у вас немає ненависті до росії?
– Є, звісно, я їх ненавиджу. Я би хотів бути карним органом, який буде шукати всіх винних у війні і притягувати до відповідальності.
– Ви вірите в нашу перемогу?
– Звісно. Я не вірю в нашу поразку. Цього не можу бути. Перемога неминуча. В нас нема іншого вибору. В мене немає жодного сценарію, як би ми могли капітулювати або програти. Ні. Хай би як вони не застосовували ядерну зброю, передсмертні конвульсії їх не врятують. Вони не зможуть виграти. Ми будемо ставати сильнішими. Зараз ми їх відіб’ємо. А потім будемо розвиватися. Ставати сильнішими. А вони слабшими.
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.