Міфи про одвічну ворожнечу: як формувалися українсько-єврейські взаємини

"Машина часу" розпочала цикл програм про українсько-єврейські взаємини, у яких стає відомо про те, як формувалися міфи про ворожнечу народів

Вересень 2016-го, Київ. Відзначення 75-х роковин масових розстрілів євреїв нацистами у Бабиному Яру. Президент Ізраїлю Реувен Рівлін виступає в українському парламенті. Фінал його промови викликає шок – псевдоісторичні звинувачення з фактично вимогою переглянути українську політику історичної пам’яті.

 

Рік 1648-й. Перша кров в українсько-єврейських відносинах. Тисячі убитих під час війни козаків проти Речі Посполитої.

За сучасними підрахунками, у той час загинуло десь 20 тисяч євреїв, це складало десь половину євреїв, які жили тоді на українських землях.

Віталій Нахманович, історик, етнополітолог

Світ дізнався про жахливу долю євреїв України з книжки рабина Натана Гановера, виданої 1653-го у Венеції – невдовзі вона була перекладена багатьма мовами і стала бестселером. У своїх спогадах Ганновер подає жахливу картину звірств українців. 

Книжка Гановера заклала міцний фундамент міфу про "одвічну" ворожнечу українців та євреїв. Утім, спогади Натана з історичної точки зору треба ділити як мінімум на 4 – це стосується і кількості жертв погромів, і їхніх описів. 

Хроніст, який разом з іншими євреями врятувався завдяки допомозі шляхтича Яреми Вишневецького (до речі, етнічного українця), все ж змушений визнати – ненависть українського населення Речі Посполитої до євреїв виникла не на порожньому місці. Вони, як і поляки, сприймалися за жорстоких окупантів.

Мирний, або навіть як його називають "золотий вік" євреїв в Україні все ж був – якраз до повстання Хмельницького. Масове переселення юдеїв сюди почалося у XV столітті – вони втікали від переслідувань інквізиції та урядів Центральної Європи. 

В Україні періоду Великого князівства Литовського та Речі Посполитої довгий час спостерігалася релігійна толерантність. Єврейські квартали виникають майже у кожному місті Галичини, Поділля та Київщини. Живуть вони окремо, в гетто, від решти містян відрізняються зовнішньо. Чоловіки одягали довгополі жупани, шовкові халати, шуби, ярмулки й лисячі шапки (штраймел). Заміжні жінки голили голову й носили перуку.

Після повернення Правобережжя під владу Речі Посполитої євреї повертаються. Трохи більш як за 100 років історія повторюється.

Рік 1768-й, 17 лютого. Під тиском Російської цариці Катерини її колишній коханець, король Речі Посполитої Станіслав Понятовський підписує трактат про зрівняння у правах католиків із представниками інших конфесій. Це рішення остаточно руйнує і без того слабкий авторитет петербурзької маріонетки Понятовського в очах шляхти. Починається громадянська війна, яка незабаром знищить Польську державність. 

У середині XVIII століття Річ Посполита з міцної європейської держави від моря до моря перетворилася на малокеровану територію. Її землями спокійно марширували російські та прусські армії. У Петербурзі вирішували, кого сейм має обрати королем, для цього звідти щедро сипали золотом і сріблом. 29 лютого 1768-го у місті Бар на Поділлі відбувся з'їзд польських магнатів, на якому вони уклали так звану Барську конфедерацію. Замість врятувати Польщу, конфедерати остаточно її зруйнували.

За великим рахунком ця конфедерація боротьбою з Росією та маріонетками російськими не займалась, а займалась грабунком населення мирного. В тому числі, до речі, і єврейського.

Олександр Палій, історик

Цього ж 1768-го під керівництвом запорожця Максима Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини. Повсталі грабували панські маєтки, знищували шляхту і орендаторів, переважно євреїв. Про криваві події того часу згодом напише свої поеми "Гайдамаки" і "Швачка" Тарас Шевченко. 

У червні 1768-го на Правобережжя України увійшла окупаційна російська армія. Серед гайдамаків і селян з-за кордону ширили чутку, що прийшли "визволителі" від поляків. Однак уже незабаром силу російської зброї завернули проти повстанців. Керівників повстання Гонту та Залізняка схопили і вбили. Завершився "гайдамацький" рух наприкінці XVIII ст. другим поділом Речі Посполитої та переходом українських земель Правобережжя під владу Російської імперії. Євреям він "подарував" смугу осілості – територію в межах України і Білорусі, за яку вони не могли виїжджати. Великоросійський шовінізм ставився до цієї нації упереджено. У XIX столітті – розквіт російського антисемітизму, який підтримують і "великі російські письменники".

У 1858-му провідні діячі української культури надіслали колективного листа в редакцію часопису "Рускій вєснік", в якому висловили протест з приводу антисемітських випадів. Також українці дали оцінку періоду Коліївщини: "Цей народ (український) не міг утямити причину лиха, що полягала не в євреях, а в релігійному і цивільному устрої Польщі". Під листом підписалися Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, і… найпотужніший ретранслятор страшних українських подвигів, автор "Гайдамаків" та "Швачки" Тарас Шевченко.

20 березня 1911-го, Київ. Переддень іудейського свята Песах. На березі Дніпра, в одній з викопаних шукачами скарбів печер знайшли тіло 12-річного хлопчика. На тілі 45 ран. Невеликих, зате глибоких. Убита дитина втратила дві третини крові. 5 склянок, як уточнить обвинувачення на суді. У вбитому впізнають гімназиста Андрія Ющинського. Слідство одразу висуває версію ритуального вбивства – християнської дитини, щоб скористатися її кров’ю. 

Ще на початку XIX століття були звинувачення євреїв, зокрема в Києві, у ритуальному вбивстві християнських немовлят.

Йосиф Зісельс, діяч українського єврейського руху

За кілька днів, на похоронах Андрія Ющинського почали розкидати антисемітські листівки. Часопис "Русское знамя" запитував: "Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?". Утім, духовенство реагувало уже давно. У специфічний спосіб.

Ще в середньовіччя в масовій свідомості європейців вкорінилося уявлення про те, що євреї підмішують християнську кров у мацу. У ХХ столітті в таке вірили хіба у недорозвинутій Російській імперії. Кращий захист – зрозуміло атака. Російська православна церква виховала ціле покоління агресивних антисемітів.

Рік 1905-й. Розстріл урядовими військами мирної демонстрації у Петербурзі провокує революцію. Імперія потопає у безладді та крові. Переляканий Микола намагається заспокоїти маси маніфестом, який гарантує свободу слова і зібрань, виборний парламент тощо. Однак виконувати свої обіцянки не збирається. Прихильники самодержавства організовують так звані чорні сотні, які виступають за тверду владу монарха, єдіну і нєдєліму та заперечують існування, скажімо українців як окремої нації. У всіх бідах Російської імперії винна не її культурна та економічна відсталість, а… звісно, євреї.   

У жовтні 1905-го погроми за участю військ, поліції і чорносотенців відбуваються масові погроми у багатьох містах України. Найбільший в Одесі, де вбито понад півтисячі євреїв. 19 жовтня 1905-го єврейською кров’ю залито Хрещатик. 

Бруківка на Хрещатику і на Майдані (тоді Думській площі) за спогадами очевидців була всіяна шматками матерії, уламками меблів і посуду, покрита пухом. Щоб не потрапити під гарячу руку, християни у своїх крамницях мусили вішати російський триколор і виставляти портрет царя.

Серед формальних і неформальних учасників чорносотенного руху перебували впливові священнослужителі. Серед них: митрополит Тихон Бєлавін (майбутній патріарх Росії), митрополит Київський Володимир, архієпископ Андронік, митрополит Київський і Галицький Антоній Храповицький, протоієрей Іоанн Восторгов. Їхній шовінізм був спрямований не лише проти євреїв, але й українців. Чорносотенне духовенство забороняло панахиди за Тарасом Шевченком. Уся діяльність чорносотенного "Союза Архангела Михаіла" інспірувалася і фінансувалася з Петербурга.

Антисемітська істерія продовжувалася і після того, як пристрасті вщухли. Історія 1911 року з вбивством гімназиста Ющинського лягла на підживлений імперськими російськими владою і церквою грунт. У злочині звинуватили єврея Менделя Менахема Бейліса. Жодних переконливих доказів, крім національної приналежності, слідство так і не знайшло. За їх браком прокурори вдаються до пропагандивних прийомів. Наприклад запрошують як свідка пастора-авантюриста Пранайтіса, який розповідає про криваві єврейські обряди. Інший експерт – батько відомого київського авіаконструктора Сікорського Іван – теж чорносотенець, проводить психіатричну експертизу.   

Серед тих, хто відкрито виступив проти "махрового" антисемітизму – письменник Володимир Короленко, який у 1905-му практично самотужки зумів зупинити єврейські погроми у Полтаві. Михайло Грушевський назвав ініціаторів "справи Бейліса" "прислужниками племінної та расової ненависті", "фахівцями ритуальної легенди". Так само висловився й відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов, який під час погромів 1905-го приймав активну участь у захисті єврейської сторони.

Під час справи Бейліса поляризація суспільства на тих, хто з антисемітським царатом і хто проти, пришвидшилась. Одним з адвокатів Бейліса був українець Григорович-Барський, інший – єврей Арнольд Марґолін, який стане політичним діячем українських соціалістів-федералістів, а згодом послом УНР в Англії. 

Присяжні виправдали Бейліса. Його справа стала не тільки кривим дзеркалом Російської імперії, у якому віддзеркалилися всі її ксенофобські виразки, але й пришвидшила співпрацю українців та євреїв. 

Попередній матеріал
"Не всіх туди пускають, прориваємось правдами-неправдами ": репортаж від волонтерів з передової
Наступний матеріал
Молитися не було часу: легендарний "Сумрак" Ігор Гордійчук розповів про бої в Іловайську