Молитися не було часу: легендарний "Сумрак" Ігор Гордійчук розповів про бої в Іловайську

Генерал-майор ЗСУ, ректор Київського військогово ліцею імені Івана Богуна Ігор Гордійчук розповів про підходи до виховання військових, тяжке поранення в Ілловайську та міжнародні навчання

– Військові зустріли, від точки до точки провели. Вибачилися, сказали, що треба трішки почекати. Тому що строге керівництво?

– У всіх військових навчальних закладах, і не тільки у навчальних закладах, а і у військових частинах, у нас дисципліна, порядок. Статут на першому місці.

А як воно з війни, пройшовши весь шлях, потрапити в такий цивільний кабінет, що там казати. Думали ви колись, що у вас таке буде?

– Ні, я не думав. Звичайно, якби не поранення, то я б був би там, де більш потрібен. Я думаю, що для мене знайшлась би робота: більш до переднього краю, там де більш важливо. Ну раз уже трапилось таке у житті, то керівництво знайшло місце, де можна реалізувати…

Це, у принципі, престижно очолювати ліцей імені Богуна?

– Це і престижно, і я мав певний досвід. Я ще до війни, після Афганістану, був два роки першим заступником начальника Національної академії сухопутних військ у Львові. Тобто навчально-виховний процес я знаю. Це мені подобається, це корисна справа, її треба робити.

Як на вас реагують студенти, учні – вони учні, вони не студенти?

– Ліцеїсти.

Ліцеїсти.

– Ну трохи бояться. Але я намагаюся на кожне заняття, коли спілкуюся, їх розговорити так, щоб вони не боялися, щоб вони перебороли… Ми ж хочемо виховати громадянина, не просто порядну людину, а громадянина з громадянською позицією чіткою, який не буде боятися. Щоб він, на відміну від "імперії зла", не був рабом.

Мислячий військовий.

– Щоб він був громадянином, мав чітку громадянську позицію.

Я коли їхала до вас, зайшла на "5 канал". Кажуть дівчата: "До кого ти їдеш?" Я кажу: "От до Ігоря Володимировича Гордійчука". Вони: "Ми теж хочемо, передавай вітання!" З такими епітетами, просто… Я собі подумала, що за ці роки наше суспільство по-іншому почало ставитися до нашої армії. Ви відчули, що військові... Не так, як раніше, ставилися зі зневагою і неповагою, а по-іншому?

– Починаючи від волонтерського руху, включно добровольці, все суспільство, все населення зрозуміли, що не можна нехтувати безпекою. Як казав Черчіль: "Ви питаєте, за що ми воюємо?" Ну добре, ми на один день перестанемо воювати, і де б тоді був, якщо б на один день хлопці перестануть воювати, то де буде Путін? Значить,тут буде сидіти. І де буде Україна? От уявіть собі таку ситуацію, тому це прямо протилежно зараз змінилося в позитивну сторону. Суспільство розуміє, що цим нехтувати не те що не можна, без цього далі вже все не має значення.

Я згадую парад Незалежності цьогорічний, як ми його всі дивилися. Давно такого не було такого видовища військового з таким патріотичним духом, з піднесенням. Згадую вас на цьому параді: горло стискалося, чесно вам кажу. Що ви відчували?

– Я ще був дуже кволий такий. Якби це зараз відновлююсь. Там десь від двох до п’яти років треба, щоб твердо стати на ноги. Звичайно, дуже радий, гордий за наші Збройні сили, що кожен день ми стаємо сильніші. І я сподіваюся, що "імперія зла" кожен день стає слабша так само.

Ті погони, які вам Президент вручив – генерал-майора – вони пришиті до якогось кітеля у вас?

– Будь ласка, ті, що вручали, вони отам, ті самі.

Оті, що вручали? Вони такі золоті мають бути? Справжнє золото?

– Ні, не справжнє.

А на грудях є Зірка Героя, так?

– Так, це дублікат, оригінал на парадній формі, там чисте золото. А це тут дублікат, це для такої форми і для цивільного костюму з краваткою, тобто дозволяється носити.

Нинішнє 24 серпня, а рівно рік тому 24 серпня, це ж були пекельні дні у вашому житті?

– Це якраз мій побратим Тимур Юлдашев загинув на день Незалежності. Ми були вже повністю практично... У нас не залишалося ні боєприпасів, ні їжі, ні води, нічого не залишилося.

З 12 серпня по... Скільки днів тривало?

– Так, 12 днів.

12 днів.

– 29-го в Іловайську я отримав важке поранення вже. 24-го я отримав легкі, відносно там, осколки – руки, ноги, все це, бронежилет, каска, контузію. У нас не було уже ні ким, ні чим воювати, захищати.

24 чи 25 ви отримали наказ залишити Савур-Могилу?

– Так, з’єднатися, долучитися до наших. Вийти у вказаний район, де наші війська були.

Я прочитала, що ворог, побачивши ваше поранення, просто покинув вас, тому що вони вирішили, що ви не виживете. Страшно було?

– Не було часу на це. Не було навіть, ну як, є робота, треба виконувати. Я вже мав певний досвід, військову справу не тільки навчальну, а й бойову вже знав. Морально і психологічно я був готовий до того, що це війна.

А страшно знати, що ти командуєш, командир людей і фактично вони можуть загинути всі? Це от як…?

– Це якраз найважче. Найважче – це дивитися в очі хлопцям і …

...і знати, що вони можуть померти?

– І це саме... Ну розуміють, що задача неадекватна, що в один кінець практично це... Але треба не те, що їх переконати. Треба показати: "Хлопці, більш нема нікого".

Ця історія від початку і до кінця – історія майбутньої книжки, фільму, пісень, дум, легенд. Я не знаю, от ви хочете, щоб про це саме в такому ракурсі люди знали? В ракурсі…

– Зараз вже трошки час загоює рани. Перші декілька місяців я не дуже хотів би взагалі про це згадувати. Хлопці вже дехто пише. Вже написали дві книжки. Максим Музика написав, мій бойовий побратим. І Гена Фімін написав. Дехто планує і короткі фільми, тобто цим вже займаються.

Тобто і колись наші діти і внуки будуть вчити це все, дивлячись кіно і читаючи книги, я так думаю.

– Так.

27 років ви професійний... Самий найпрофесійніший військовий. От там навпроти, на стіні всі герби. Це всі "гарячі точки", де ви служили, так?

– Де я або приймав участь у навчаннях, або у заходах міжнародного військового співробітництва, або навчався, або проходив стажування. Я навчався більше року у США. Це диплом, це саме все, то мої однокласники, всі фотографії, все це…

Однокласники які?

– Американські.

Американські?

– Нас було 342 на цьому навчальному курсі, цей рік ми вчились. З них 300 американців і 42 інтернешнл. Це 42 країни по одному чоловікові.

От ви зараз вчите майбутніх військових, які мають служити за стандартами НАТО. Готові вони до цього? Розуміють вони, що це таке? Ці юнаки, "зелень", яку ми зустрічали там у коридорах.

– Я думаю, що переважна більшість із них розуміє там, де ми повинні бути і як жити, і як думати, до чого прагнути, тобто яка наша мета. Які для того, щоб досягти цієї мети, треба завдання виконати. Якщо хтось десь навіть, ми бачимо, що він уже не бачить себе в майбутньому офіцером Збройних Сил, не бачить…

І що?

– Кажемо: "Сину, все, може, ти реалізуєш себе там у національній економіці, будеш підприємцем. Тоді треба, щоб ти звільняв місце, ми візьмемо нову людину".

І багато таких?

– Небагато, таких мало. Буквально там 6-7-8 чоловік. Із 300, це небагато, одиниці. Чим більше підготовлений військовий, офіцер, тим менше ймовірність, що він загине.

Підготовка означає життя, якщо простіше.

– Так, починаючи з того, що чим швидше ми зробимо армію сильнішою, це прямо пропорційно, тим швидше закінчиться війна. Має бути комплексний підхід і медіа номер один, як ви. Ми, можливо, там другий чи третій, теж відіграємо важливу роль, але не найважливішу. Тобто збройна сила не є головною ... Має в багатьох, як то кажуть, але вона повинна мати, булавочний укол у серце зробити. Тобто кількістю…

На першому місці інтелект.

– Звичайно, менталітет, свідомість, мотивація на першому місці.

А от знаєте, раніше така страшилка була: батьки лякали своїх дітей, особливо хлопців, так? Що якщо ти не будеш там слухатися, то відправлю тебе в Суворовське училище, казали.

– Це була перша моя вступна кампанія, і я не встиг змінити правила прийому, тобто вже вони такі були. А я зразу уже зараз сказав: "Ні, так не буде. Правила міняємо, правила повинні бути – служити народу України, Батьківщині". А не для "мажорів" і всяких там, які хочуть за рахунок…

– "Мажори" прислали своїх дітей, аби навчили їх…

– Так, щоб ми їх перевиховали. Зараз ми це юридично зробимо, міняємо зараз правила про це, і так не буде. Буде так, як воно у цивілізованих країнах. Не батьки його привезли сюди на КПП, виховуй тут, а сама дитина: "я сам прагну, бажаю, навіть, якщо батьки не…"

Сам прошу батьків?

– Так, і навіть, якщо батьки кажуть "ні". Він каже: "Ні, ви мені не заважайте, я вже сам". Такі випадки є тут. Діти-сироти і діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, скажемо, пільгові категорії, то вони можуть вступити.

Це для них престижно?

– Звичайно, тому що ми можемо, держава профінансує навчання і виховання. Я з такими багатьма дітьми намагаюся часто зустрічатися, переконати їх. В якомусь Мелітополі чи Бердянську він пропаде, бо ж тато загинув, а мама одна залишилася. І мама просить: "Допоможіть, заберіть його". А дитина вже хапнула цієї свободи, щоб він уже там на комп’ютер підсів, треба його перевиховувати.

Треба повертатися до дисципліни.

– Треба його перезавантажити.

Що у вас записано у ваших паперах на робочому столі?

– Заступник начальника ліцею, тобто які поставити кому задачі.

І оце ви їм так у письмовому вигляді завдання ставите?

– Так, вони приходять, сідають, я кажу: завдання такі, такі, такі.

Я так розумію, що життя військового має бути розписано з ранку і до вечора.

– Воно чітко регламентовано щоденно, план на тиждень, план на місяць, на чверть у нас тут, на семестр і на навчальний рік. Звичайно, життя вносить свої корективи. Зараз трохи сумно на душі, завтра похорони. Мій командувач генерал-полковник Воробйов – це начальник Національного університету. Це ж він був у мене командувачем Сухопутних військ, я був у нього у нього начальником управління миротворчих операцій. І це завдяки йому, що ви бачили, де я був за кордоном, він мене відібрав бути старшим оперативної групи у формуванні українсько-польської-литовської бригади. Крім того, що я у США навчався, я ще і в Канаді навчався, також у Британії в Академії був, дивився як вони це роблять – ну це так по тижню, по два, тобто переймали передовий досвід.

А розкажіть про свій звичайний день: коли ви прокидаєтеся, що робите в першу чергу, які команди віддаєте в першу чергу?

– Команди я не віддаю, у нас в сім’ї чисто…

...демократія…

– ...демократія.

У вас дружина керує, мабуть, у сім’ї?

– Вона мені каже так: ти генерал там, на роботі. А дома вона генерал, ще донька є, то вона верховний головнокомандувач. Що сказала донька, то те понад усе.

У вас дружина теж військова за професією, тобто вам просто з нею знаходити спільну мову і пояснювати якісь моменти свого життя.

– Вона розуміє все, вона не задає питань, що от війна, треба їхати, тобто немає такого там. Навіть їй кажу: в Афганістан я їй не говорив, потім за годину сказав. І теж тут в АТО, я практично з перших днів в АТО, збирався там 20 хвилин.

20 хвилин збирався?

– Так.

А отам за спиною у мене висить світлина, там де ви в Афганістані, так? Оце вона?

– Так.

А де ви? Покажіть тут.

– Оце я, де українська починається. Це литовці, а це українці починаються, от я перший стою.

Американська армія потужна, сильна, але вони не тренувались у реальних бойових діях, от вони не знають, що це таке, ну принаймні останнім часом. Вони теоретики, а українська армія сильна тим, що хлопці знають, що таке справжня війна. Як ви до цього ставитеся?

– Це сьогодні так. А тоді, на той момент, коли ми їхали в Афганістан, то вони мали дуже великий досвід. У них перед цим було 10 років війни в Іраку. А зараз, я думаю, навпаки, по багатьох питаннях. У переважній більшості в них досвід є, залишився, просто вони вже не ведуть, скажемо, такі широкомасштабні війни, які були тоді: в Афганістані чи в Іраку. Зараз більш війна стає, як я сказав, починаючи від менталітету, і закінчуючи високими технологіями. Починаючи від космічної розвідки, від кібербезпеки, тобто багато таких складових, про які ми, наприклад, ще там 4-5 років навіть не думали. Може в цих фільмах фантастичних бачили, та думали…

...ці дрони літають...

– Так, ці тарілки... А це зараз справді таке.

Ви професійний військовий, хороша освіта, 5 мов, українська і російська я також рахую плюс ще англійська, німецька і польська, досвід. Як взяти таку людину і направити на війну, на загибель? Ну це штучний матеріал, розумієте? Як космонавт, якого готують 30 років до польоту в космос, взяти і відправити на війну.

– Я взагалі так не думаю абсолютно. Я думаю з точністю до навпаки.

Чому?

– Тому що я сам свідомо цей вибір зробив, мені необов’язково було їхати, але я кадровий військовий, це наша робота.

Тобто десь в іншому місці більшої користі ви б не принесли?

– На той момент, коли це була, скажемо так, реальна, відкрита війна принаймні на тих напрямках, де я був, це була реальна, відкрита війна, і треба було всі знання і досвід застосувати вже з теоретичних у практичній площині.

Про що ви жалкуєте? Якщо глянути назад, на те життя, яке відбулося до цього моменту?

– Я ні про що не жалкую.

Ні про що не жалкуєте?

– Абсолютно. Я рахую, що я наскільки можна було, наскільки міг, реалізував свій потенціал. Звичайно, що багато чого ще хочеться зробити, принести користь і Збройним силам, і нашій державі.

Я хочу ще на оту стіночку подивитися. Я буду пальцем показувати, а ви будете казати що це.

– Це я був на міжнародних навчаннях ( "Репід Трайдент"), ми були у Львові, у Національній академії сухопутних військ, я був там одним із співкерівників міжнародних навчань.

І оце після кожного такого візиту у вас з’являються отакі...?

– Практично так.

Що скажете з приводу референдуму натівського? Президент каже, що треба провести референдум: чи хочуть українці, аби Україна була у НАТО?

– Якщо референдум проводить, то треба комплексний, декілька включить туди питань. Починаючи від кількості депутатів у Верховній Раді, тобто багато питань.

Прекрасно.

– Просто заради одного цього питання, фінансово, економічно просто ми не настільки багата країна, щоби кожен день... Швейцарія, ви знаєте, вони там кожен тиждень проводять референдум.

З будь-якого питання.

– З будь-якого питання. Але нам є на що тратити гроші. Нам треба захищати Батьківщину, нам непочатий край роботи по всіх напрямках.

Хочу розпитати ще про ліцей. Щось принципово змінилося з часів, коли це було Суворівське училище і зараз, що це ліцей Богуна, окрім назви, скажімо так? Дівчата у вас не навчаються?

– Поки що ні, але в нас спеціальності, де можуть проходити службу жінки. Отак, як моя дружина, то таких стає все більше і більше. Тому що я вам розказував про кібербезпеку, інформаційні технології…

Військова справа переходить на інший рівень зовсім?

– Так, вона стає більш інтелектуальна, технологічніша. Не сила стає, ви бачите, на першому місці, а…

...інтелект і технології…

– Сила інтелекту, сила духу, сила волі.

Із традицій ліцею Богуна, я знаю, що тут влаштовуються щорічні бали. Які ще традиції ви хочете запровадити для того, щоб оцей дух, що це еліта, що це майбутні офіцери, які мають бути красиві, вишколені, інтелектуальні?

– Перше – це треба привити любов до військової справи, до захисту Вітчизни. Хтось себе бачить з них себе, наприклад, по командирській лінії. Хтось мріє там від лейтенанта до генерал-лейтенанта. Хтось по якійсь там, наприклад, інженерній діяльності, хтось, може, буде військовим конструктором, розробляти танки, артилерію, літаки, ракети – непочатий край роботи. Це перше, що я хочу привити їм любов до військової справи, щоб їм це сподобалася. Бо багато хто зараз там: ми в таможню, ми в податкову, ми там в поліцію. Ні хлопці, ми для Збройних Сил. Якщо не бачите себе в Збройних Силах, то вибирайте собі інший ліцей. В Києві дуже багато ліцеїв – математичних, фізичних, біологічних, хімічних. Ми – військовий. Ви приймали клятву – виконуйте. Давайте змалечку привчатися, для чого ви сюди прийшли. Кажу: ви ж самі прийшли, чи вас… Якщо ви не самі – признавайтесь чесно. Якщо не сам, а мама з татом привели, ми все одно рано чи пізно це виявимо, і нам не треба. Нам треба тільки за власним бажанням, за покликом серця, за покликом свідомості.

Знаєте, в найскладніші моменти такі пікові життя людина завжди звертається до когось: до Бога, до мами. До кого ви зверталися? Молилися? Чесно кажіть.

– Скажу чесно: не було часу. Я знаю, що за мене молилися. В мене часто питають: про що ти думав? Я думав про поле бою, щоб зберегти людей, щоб виконати задачу, тобто в мене були реальні конкретні задачі. В мене не було часу на якісь сентиментальні десь... Тут безпілотники, тут артилерія літає, тут вогонь, тут танкова атака. Перевірити: вода є, їсти є, боєприпаси є, все, конкретна робота. Не просто там, що можна відпочити там, десь помріяти.

...помолитися…

– Такого не було.

Савур-Могилу так захищали, тому що це було завдання і тому що, це такий стратегічний пункт?

– Це була панівна висота, яка дозволяла давати підтверджуючу інформацію: іде там колона, переходять кордон, надавати можливість нашим артилерійським частинам протидіяти.

Я хочу напроситися на бал до вас в ліцей Богуна.

– Так.

І бажаю, щоб наступного разу, коли він буде, щоб ви зі мною танець там станцювали.

– Дай Бог.

Ну як мінімум прогулялися зі мною коридорами ліцею. Домовилися з вами?

– Домовилися.

Лариса Губіна, "5 канал"

Попередній матеріал
Міфи про одвічну ворожнечу: як формувалися українсько-єврейські взаємини
Наступний матеріал
За свободу на одних барикадах: як формувалися українсько-єврейські взаємини