Про те, як вийшов з полону окупантів, розповів розвідник "Вікінг" в етері проєкту "Хто з Мірошниченко" на "5 каналі".

– А ти пам'ятаєш обличчя тих російських солдатів, які тебе били?

– Вони мертві. Вже мертві.

– Твоя історія перебування в полоні вражаюча. Ти для себе зрозумів, чому пощастило вийти з полону? Ти народився в сорочці чи це щось згори?

– Це рідні Боги та молитви дружини.

– І дружина, до речі, зараз теж поруч з тобою на інтерв'ю?

– Так.

– Що відбувалось ранком того дня, коли ти потрапив у полон?

– 9 березня. Населений пункт Лукашівка. Заступив на пост. О 7:20 ранку в сусідньому населеному пункті я по рації почув, що була зачистка. Наші зачищали населений пункт. Забігаючи наперед, я вже потім поспілкувався через місяць з людьми із сусідніх населених пунктів і зрозумів, чого вони (ред. – окупанти) взагалі так до нас зайшли. Бо в них були старі карти і на старих картах там була дорога. Вони думали, що там була дорога. Тому вони майже маршем до нас зайшли. Колон було шість. П'ять зайшло, а одна резервна стала на висоті, з неї проглядався весь населений пункт. Танків багато було.

– Скільки?

– Я тоді нарахував 27. Взагалі те, що я бачив у той день, у тому населеному пункті це було 27.

– А вас було скільки?

– 140 людей.

– Що з техніки у вас було?

– БРДМи були, танки були. Нас відрізали. Я був на передовому посту, в полі. Перескочив на правий фланг, перейшов амбар овочевий. Подивився, щоб мене ніхто не спалив і перебіг далі. Там був такий ярок, звалище. Ми туди перейшли. Зі мною ще було дві чи три людини, я вже не пам'ятаю. У нас була з собою рація, тому треба було якось "роздуплитись" вже на той час. Ми піднялись нагору, де в нас був нормальний огляд. І з того місця вже почали дивитись, куди воно летить, як ворушиться ворог і передавати по рації, коригувати вогонь артилерії. Потім, як я розумію, піднявся коптер, я його не чув. Але це єдине, через що нас взагалі могли побачити, бо там така нормальна була схованка. Під'їхала якась техніка. Як я розумію, КРАЗ. З КРАЗу висадилась піхота  і почала оточувати місце, в якому ми перебували, і щільний  вогонь вести.

Прямо ми вже бачили, як виїжджає з населеного пункту Іванівка ще 7 танків і "беха". Почали на нас їхати, а ми ж розуміємо, що це все. Виключили спочатку рацію, потім відірвали антену і почали закопувати документи, бо на той час ми думали, що звідти не виберемось і зараз буде просто смерть.

– А телефон?

– Телефон я сховав. У мене кишеня була на плечі. Потім розкажу. Щільний сильно вогонь був, і ми подумали, що це все, бо патронів майже немає. Ще й "беха" вивела з ладу мій кулемет. Ну, якщо сказати чесно, я просто шукав, чим застрелитись, щоб не потрапити в той полон.

– Незручне питання, а якби знайшов, чим застрелитись?

– На той час як б це зробив. Зараз я розумію, що це була б дурість. Ну, Боги сказали, що все буде добре. "Беха" спочатку вдарила по нашому окопу, потрапив снаряд під землю, прямо під мого товариша. Товариш підлетів, снаряд здетонував під землею. З ним усе добре. Гематома, правда, була. Бронік британський врятував йому життя. Дякую волонтерам і всім, хто допомагає, усім союзникам. А потім танк вдарив два рази по брустверу, який перед нами був, але глина втримала удар. Контузія, світло гасне в очах. Далі, як я вже потім зрозумів, нас погрузили на щось, напевно на танк, відвезли до свого комбата. Комбат вийшов з підвалу, в руках у нього була битка. Такий хлопець, "цікавий", і почались тортури.

– Вони одразу бити почали чи щось говорити з тобою?

– Спочатку вони (ред. – окупанти) поцікавились, чи є в нас сигарети. Це ж бомжацька армія. В них перше питання: сигарети є? Ми страху перед ними не відчували. І тому і в очі їм дивились, і більш так агресивно з ними спілкувались. Це їм не сподобалось. Щоб поставити на коліна, вдарили по коліну якоюсь чугунною палицею. А я стою і бачу, що він її взяв, а в мене праве коліно вже було травмоване, і я думаю: тільки б не по правому. І він б'є по правому. Так ми опинились на землі.

(Ред. – ворог) почав ставити стандартні запитання: де командири, де артилерія, де розвідка, де мінометники, який стан справ у тих населених пунктах. Ніхто з нас, звичайно, нічого не сказав. За це одному з людей хотіли відрізати пальці секатором. Почали лякати, вставляти цей секатор. А потім щось переключились на мене, бо почали роздивлятися і побачили мої татуювання і сказали: "О, так це ССОшник". І все. У нього перед очима: "Я спіймав спецназівця, я ж крутий такий". Ну і, кажуть: "Чуєш, бородатий, зараз ти нам усе скажеш". Узяв битку, стоїть переді мною з цією биткою, починає у мене запитувати. А я йому подивився в очі, коли він зі мною говорив. Нас потім поклали, перетягнули руки стяжками. Запитав у мене знов, і коли я йому не відповів нічого, вдарив мене декілька разів. 5 ударів биткою по спині. Там же ще залишились у нас у населеному пункті люди. То він каже: "Ми тебе посадимо на танк, дамо прапор в руки білий, під'їдемо метрів на 500 до того амбару і ти будеш кричати і розмахувати білим прапором". 

– Щоб усі, хто там був, здалися в полон?

– Так, кажуть: "А з амбара вони будуть виходити, ми їх перестріляємо". Я відмовився. Отримав ще. Потім приїхали якісь ще до них, "спарта", чи що. Цей комбат каже: "Ось цей борзий" і ще гахнув мене берцями 5 разів по голові. "Водички хочеш, я чисто по-людськи запитую?", – каже мені. Я думаю, що вони просто для себе впевнювались, чи непроста я людина. Бо в мене татуювання і ще є принцип такий: не показувати свого болю. І тому, коли вони мене били, я намагався не видавати ніяких звуків, щоб їм не було від цього кайфу.

Про телефон також скажу. Я був у піксельній горці, телефон сховав у бокову кишеню, а поверх кишені у мене був шеврон. То вони просто зняли цей шеврон. А він ще був ізолентою перемотаний. І телефон вони не побачили і документи теж, які у мене залишались. Бо я ж закопав тільки УБД, військовий квиток, нагородні листи, але зі мною був паспорт. Він його теж не побачив. Усе. Посадили нас на МТЛБ, сказали, "що привеземо зараз подарунок комбригу в Іванівку". За нами рушив танк, супроводжував. Спочатку позаду вони там щось кричали, ну "героями" ж відчували себе в той час, бо перед ними стоять люди, у яких повністю перекритий кровообіг у долонях, руки сині були. Чотири стяжки. І коли погрузили на МТЛБ, то вони чи демона якогось з мене хотіли виганяти, бо додали ще стяжки, закріпили ноги стяжками і на шию ще зав'язали шнурок.

– Тобі одному? Хлопцям, які з тобою були, такого не робили?

– Ні, у них руки були перев'язані тільки. Вони ще сказали: "Зараз, якщо він падає, вам усім всьо". Погрузили, ми поїхали. Танк нас перегнав, пушку перевернув у наш бік. Їдемо. Два підриви.

– Вони не розуміли, куди вони їдуть?

–  Ну, це ідіоти. І то, як я зрозумів, це був зведений підрозділ найманців-білорусів. Я прізвища їх бачив уже потім у Луганській області, ми ж натрапили все ж таки на них. І там карма зіграла просто. Ну, і ми чули по розмові, що вони білоруси. Тувинці були, буряти, сирійці. Тож ми підірвались. Попідстрибували. Я злетів. Але у мене зріст нормальний, то я на носочки став, воно мене не сильно так за шию взяло. Плюс борода. Хлопці теж одразу попідстрибували. Зламками собі порозрізали стяжки.

– А де ж були солдати російські?

– Всередині. У МТЛБ. Їх було там сім. Танк далі поїхав, теж на чомусь підірвався. Контузило увесь екіпаж. Вони з великими очима просто розвернулись і почали їхати в зворотній бік. Чуваки з МТЛБ відкрили люк і кажуть: "Братішкі, памагіте".  І вони отримали від нас допомогу. Ми його закрили просто.

– Це ти зробив?

– Нас двоє було.

–І в МТЛБ залишилось семеро осіб?

– Так. І ми просто почекали, поки воно розгориться. Потім уже почули, як у наш бік виїжджають, відбігли через поле. Сховались в комишах. Перебіжками по 50 метрів висувались, усі ж поранені були. Потім почав детонувати БК, вони, мабуть, на МТЛБ і БК перевозили. Чи там ще поранені були, я не знаю. Але якщо поранені, то там були легкі.

– Оце тобі і "братішки"...

– Так, "братішкі". Це ж нездорові. Вони думають навіть не інстинктами. Воно просто дурне. Це хвора худоба. Ну от і закінчили, як хвора собака, без роду і племені.

Ми одразу для себе окреслили такий момент: якщо до нас хтось підійде, то хоч нігтями в очі, чи палиці якісь відривати, це буде бій у будь-якому разі. Я зі своїм товаришем почав прокладати маршрут. Відійшли на сто метрів, пробили обстановку. Повернулись назад, забрали людей і пішли далі. У хлопців паніка – ви ж нас кинете? Я кажу, ні. І таким чином 12 годин йшли. Босі, голі.

– Без взуття?

– Без. А це ж 9 березня. Поля зорані. Вони як ножі. Так що походили трошки. Дві людини були взуті. Бо "братішкам" не підійшов розмір, мабуть. російські ж солдати взуття собі забирали. "О, які черевики". Ну бомжі, просто бомжі.

– Якби тоді ви не підірвалися на міні, як би склалася твоя доля? Ти думав про це? 

– Вони одразу сказали, що привеземо вас. Виженемо в чисте поле. Біжіть собі, а ми вас мінометами накриємо. Вони ж себе нормально почували. Це ж "герої". Люди зв'язані, розуміють, що ми нічого не зробимо.

– Ти сказав, що російські солдати були "зухвалі". Тобто це були ті, хто хотів "узяти Київ за три дні"? Вони про це якось говорили? Як пояснювали, чому вони прийшли в Україну?

– Вони нам сказали: "Навіщо ви з нами воюєте на "нашій землі"?

– Чернігівщина...

– К*нчені, я ж кажу.

– Чи говорили вони, як збираються "дійти до Києва" і як "змінюватимуть владу"?

– Ні, такого не казали.

– Ти зрозумів, яка в них була мотивація, чим вони керувалися?

– Травкою, напевне.

– А ти пам'ятаєш обличчя тих людей, які тебе били?

– Вони мертві. Вже мертві. Ми ж зустрілися з ними у Білогорівці на переправі. Вони (ред. – окупанти) ж намагалися поставити переправу через Сіверський Донець. І там ми зустрілись і весь цей полк знищили. Разом із 15-м батальйоном гірсько-штурмовим. Хлопці дуже добре воюють. Страху в них нема. Ми там уже були на рівних просто. Позаяк у нас чудовий командир бригади, то вони зробили просто бомбу в Білогорівці. Це просто шикарно.

– Після того, як пройшов 12 годин полями, у якому ти був стані?

– Та нормально.

– Ти так віджартовуєшся, наче гуляв по полю…

– Час просто вже пройшов. Про це зараз простіше розповідати. Та й тоді просто було про це казати. Мені було не до цього. Я так два дні прокапався і пішов назад.

– Які поранення дістав?

– Хребет пошкоджено. Коліно, голова. Такий "супнабір" нормальний був. Тріщина скроневого відділу. Забій мозку, струс мозку. Декілька хребців поламаних. Багато вибитих. Але ходив якось, виконував завдання. Через 5 місяців довелося звернутися до лікарів, бо почало праву ногу віднімати періодично і потилиця німіла сильно. А так виконувати завдання неможливо. Тому зараз лікуюсь.

– Ти без війни вже не зможеш?

– Чого? Нам треба перемогти. І там уже почнеться нормальне життя.

– Як ставишся до думки, що поки ми живемо поруч із росією, будемо постійно воювати?

– Так і буде. "російська спільнота" така, що їй потрібен "пастух". Якщо новий "пастух" обере собі нормальну мирну політику процвітання і скаже, що це була реальна помилка, усе, досить, – то нехай буде той сусід. Якщо новий керівник скаже своїм "людям", що "все ок", вони гривою кивнуть і все. І буде таке життя, яке й було.

– Ну ми ніколи не станемо з ними "братішками".

– Ніколи вже. Скільки часу пройшло... А де якісь мітинги проти? В коментарях десь пишуть: "Ой, брати-українці, я за вас". Так виходьте ж, вас скільки взагалі? Чому "люди" у формі в російській федерації не повертаються спиною до свого керівництва, я не розумію. Чому вони стоять і муштрують навіть ту мінімальну кількість, яка виходить на мітинг? Я думаю, наш Майдан показав, що таке демократія. Що їм заважає? Їх набагато більше. Якщо їм все це не подобається, чому вони сидять? Звичайно, така позиція того "народу"... Які там уже "братішкі".

– Ти говорив, що білоруси на початку вторгнення воювали проти нас на Чернігівщині. І зараз ми бачимо, що лукашенко досі в розтяжці. І відмовити путіну боїться і відкрито оголошувати нам війну не поспішає. Як ти вважаєш, білоруси таки підуть на нас?

– Народ білорусії набагато більше любить свободу, ніж "народ" федерації. Вони набагато розумніші і вони не підуть. Вони на таке не підуть.

– Чи може путін зробити жест доброї волі і піти з України?

– Це не буде "жест доброї волі". Він просто скаже про те, що зараз коїться, що він просто програє. Це як вони казали про Київщину, що це "жест доброї волі". То який то "жест був доброї волі", якщо ми їх виперли просто тумаками. Це не буде "жест доброї волі".

– З якого часу ти на війні?

– Офіційно на контракті з 2019 року.

– Ти ж спостерігав за тим, як воювали солдати з 2014 року. Етап тоді і нині: у чому різниця?

– У масштабах.

– А в цілях російських солдатів? В їхній техніці?

– Їм (ред. – окупантам) дали зараз "зелене світло" робити максимально мерзотні справи: насильства, ґвалтування дітей, жінок, чоловіків. Це якесь "у світі тварин". Я не знаю навіть, як це прокоментувати. Це тупа тварина, яку треба четвертувати.

– Місцеві на Чернігівщині або на сході розказували, як поводились російські солдати з мирним населенням? Що тебе вразило і за що ти будеш мститися?

– Я помщуся навіть за те, що вони ступили на цю землю. Вони ступили на цю землю зі зброєю. У чоловіка зі Слободи на Чернігівщині двоє дітей було і йому було за них страшно. І окупанти йому сказали: "Якщо ти не виходиш з хати, то ми закинемо туди гранати". І вони закинули їх. А там двоє дітей, на щастя, з ними все добре. Люди з Чернігівщини розповідали, що був там трохи далі населений пункт, то окупанти там розгортали артилерію свою і били по цьому населеному пункту, де люди жили. А людям казали: "Та це ж ваші хохли б'ють, бомблять". Ну а люди ж розуміли, звідки летить. Якщо це "Град", то траєкторія видна завжди.

– Як вас зустрічали люди на визволеній Чернігівщині?

– Ой, просто супер. Ранком після першого дня ми виходимо на вулицю, а там натовп людей. Тут кава, тут їжа. А в нас нічого ж не було. То нас зустріли просто шикарно. Велика вдячність їм за це. Не можна було пройти повз якийсь будинок, щоб нам не сказали, де можна помитись, де поїсти. Я в магазин зайшов, так з мене не хотіли грошей брати. Я, звичайно, гроші дав, але саме ж ставлення. Люди стояли з лопатами, під'їжджали на тракторах і питали: "Де, що копати". Дякуємо дуже сильно за підтримку. Люди круті.

– В інших областях не так було?

– Трішки не так. Київщина – прекрасні люди. В Луганській області – прекрасні люди. В Донецькій області частково, але їх теж немало.

– В Донецькій області інакше сприймають?

– Нейтрально. Якщо в інших областях помітно, що нам допоможуть і що дякують, то там більше нейтрально. Але палиці в колеса не ставлять. Колаборантів усюди вистачає – і там, і там, без цього ж ніяк.

– Можеш показати і розказати про свої татуювання?

– Ось тризуб. Це для них як червона ганчірка. Руни одразу побачили.

– А що означає оцей напис на руці: "гарматне м'ясо"?

– Ми маємо розуміти, до чого це все може призвести. Маємо бути готовими і до цього. А на цій руці у мене напис "Більше разу не вмирати". Це слова Святослава Хороброго, київського князя. Це все старі татуювання. А ось череп і голова вовка. Мені це зробила дружина. 

– Ти не втомився?

– Ми не в тій ситуації, щоб втомлюватися взагалі, у нас є чітке завдання, чітке розуміння, що поки цю сволоту не виб'єш звідси, ніхто не буде нормально жити. Хочеться, щоб родина нормально жила, щоб самому повернутися і зробити свою сім'ю повною, щоб не було нервів у дружини. Щоб у дружин інших не було таких нервів. Бо це все дуже жорстоко. Треба перемагати. А поки є якась користь від нас, то, звичайно, ми повинні працювати.

Читайте також: боєць полку "Азов" Олександр "Торк" розповів, як, попри все, зміг дістатися до "Азовсталі".

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.