Солдат 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Ернест Хортів народився в Миколаєві 1994 року. Навчався в школі, мріяв стати спортсменом. Дуже любив свою маму і маленьку сестру.
Якось його колишня вчителька Олена Тимофіївна запропонувала забрати додому черепашку зі школи. Це був 9 клас. Руку підняв Ернест: "Я візьму! У мене вдома мама вагітна, вона дуже любить черепах!" – згадує завуч школи №20 м. Миколаєва Ірина Володимирівна. І забрав.
"Грав у футбол. Навички у нього були, почав займатися боксом. Йому ще 18-ти не було, а його вже запросили, щоб він тренував молодші класи" – згадує мама Вікторія Володимирівна. Молодого спортсмена після закінчення школи помітив тренер із рукопашного бою 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Служба в армії Ернеста цікавила.
"Він сказав, що в технікум не піде, що він перевівся на заочне відділення і підписав контракт служити в армії десантником в 79-ту (79-та ОДШБ – 5.ua)" – згадує мама. Ернест підписав контракт.
Його солдатський шлях почався у 2-й бригаді. Незабаром почалася революція, потім Росія анексувала Крим й окупувала східні регіони країни... 19-річний Ернест сам попросився в 1-шу бригаду 1-шу роту 1-го (штурмового) батальйону – того, який кидають на найскладніші завдання.
"Він дзвонив уже з Криму (Ернест спершу служив у Чонгарі – 5.ua). Він мені особливо нічого не говорив. Більше спілкувався з вітчимом, розповідав, де вони стояли, що робили, чим харчувалися тощо. Мене він не хотів засмучувати. І до останнього я знала, що він в Херсоні, я навіть не думала, що він на передовій, що їх уже відправили в Дякове (село на Луганщині, нині окуповане – 5.ua), що вони були в оточенні. Він мені постійно телефонував і казав: "Я тут, у Херсоні, все нормально", – згадує мама Вікторія Володимирівна.
Вона додає: "Ні чоловік мені нічого не розповідав, ні його кращий друг. 11 липня мені зателефонував Ернест, розповів, що вони потрапили в оточення під "Град". Ось тоді я тільки дізналася, де він. У телефоні все пояснив, що дивом залишився живий, що в той момент був на вахті і його трохи контузило. Розповідав, як вони ховали хлопців, як по частинах їх збирали...".
Останній раз батьки спілкувалися з сином 2 серпня 2014 року. Потім Ернест перестав виходити на зв'язок. Напередодні він телефонував мамі з різних номерів, і вона намагалася додзвонитися у відповідь. Таких номерів було з десяток.
6 серпня на одному таки взяли слухавку – це був бойовий товариш Ернеста. За цим же телефоном командир Ернеста повідомив, що він отримав незначне поранення.
Батьки почали шукати сина самотужки за картою маршруту боїв, передивлялися відео, підняли на пошуки всіх знайомих, писали у соцмережах незнайомим людям. Так дійшли до російського міста Таганрог, де тіло сина і виявили в місцевому морзі.
На війні він був навідником. "Таких, як він, у мене не було і не буде", – говорив командир про Ернеста. Йому можна було доручити будь-яке завдання.
Того дня, 6 серпня 2014 року, десантники забезпечували прикриття для угруповання українських сил, яке виходило з оточення з-під міста Ізварине. В цей час через кордон з боку РФ прорвалась колона російських бойовиків, які відкрили шквальний вогонь по позиціях 3-го взводу. Ернест саме передавав по рації якусь інформацію – і його поцілила ворожа снайперська куля. Поранення було в районі печінки. Хлопець ще був при свідомості, навіть говорив із командиром, коли йому надали допомогу. Очевидно, це була його остання в житті розмова.
"Україна - наша земля. Ми повинні за неї стояти", – згадує Вікторія Володимирівна слова загиблого сина.
Якось, іще задовго то того фатального дня, у телефонній розмові мама попросила його взяти відпустку.
Ернест відповів: "Тут йде війна, а я буду в морі купатися? Там, де ніхто не стріляє? Як ти собі це уявляєш, мамо? Нам у вересні обіцяли демобілізацію – тоді і повернуся. Я хочу, щоб це скоріше закінчилося. Тоді відсвяткуємо 8-го вересня мій День народження, я своїй дівчині пропозицію хочу зробити".
До свого 20-го дня народження Ернест Хортів не дожив лише один місяць. Він не побачив мирного життя, про яке мріяв, але зробив усе для його наближення.
