Велосипедом до Австралії: Український гурт "Фолькнери" розповів про неймовірні мандри світом

Сім'я мандрівників та музикантів провела майже три роки в дорозі та об'їздила 30 тис. кілометрів на велосипедах

Українські музиканти, учасники фрі-фолк гурту "Фолькнери" Ярина Квітка та Володимир Муляр у жовтні 2014 року вирушили у велосипедну подорож з України до Австралії. В ексклюзивному інтерв'ю 5.UA Ярина розповіла про їхні пригоди, проблеми, з якими стикалися у різних країнах, тамтешнє населення, звичаї, як сприймають українців у світі, а також про те, чому варто якомога більше мандрувати.

Таїланд

ЯКБИ КОЖЕН ДРУГИЙ УКРАЇНЕЦЬ МАНДРУВАВ, ТО ЦЕ ДУЖЕ ПОЗИТИВНО ВПЛИНУЛО Б НА НАШУ КРАЇНУ

– Ви вирушили у подорож у жовтні 2014 року. Як вас зустріли в Україні три року потому?

– В аеропорту на нас чекали друзі та журналісти. Нас зустріли дуже класно: з плакатами "Марко, ти крутий!", "Фолькнери повернулися!", з піснями, із синьо-жовтим прапором. Було таке відчуття, що ми нікуди і не їздили, і що цих трьох років мандрів не було. 

Що на вашу думку змінилося в Україні, поки вас не було? Можливо, щось відразу впало в око по приїзду?

– Особисто для мене – мало посмішок у людей. Це ще було помітно в Китаї, в аеропорту, тому що ми летіли МАУ, і переважна більшість людей, які чекали посадки, були українці. Якщо ти ненароком до когось посміхнешся, то на тебе дивляться, як на дивака, хоча посміхатися – це абсолютно нормальна річ, і так має бути. Я помічала, що українці мало посміхаються, ще до від’їзду з України. Наприклад, якщо взяти Таїланд, який називають Land of smile ("Земля посмішок"), чи Австралію, де теж усі посміхаються, то коли приїжджаєш в Україну, від людей віє холодом, кожен дивиться на тебе, як на чужинця, хоча всі ми українці, земляки, мало би бути все інакше. Це така моя суб'єктивна думка.

Чи відчуваєте, що змінилися самі протягом подорожі? Якими їхали і якими повернулися?

– Звісно, відчуваємо. Змінився світогляд, сприйняття тих чи інших речей, загалом багато що змінилося. Ми по-іншому почали ставитися до виховання дитини, наприклад. Ми з чоловіком вважаємо, що батьки – це ті люди, які дають життя, які до певного моменту наставляють дитину, допомагають знайти призначення на цій землі і скеровують її у правильне русло. Тобто діти – це не наша власність. Взагалі, кожна людина – це індивідуальність. Дехто вважає, що ми з чоловіком крадемо дитинство у дитини, бо Марко їздив з нами на велосипеді. Але, на наш погляд, це набагато корисніше, ніж дитина сиділа б за планшетом чи постійно дивилася мультики.

Крім того, ми змінилися, тому що бачили багато різних і комфортних країн: такі, наприклад, як Австралія, де рівень життя дуже легкий, простий і водночас високий. Люди там щасливі, кожен насолоджується життям, а не виживає, як зараз у нас в Україні. В Австралії люди посміхаються, займаються спортом, подорожують, вони відкриті і щирі. У нас все ж таки у людей важке життя, і тому українці дуже обмежені: живуть за певними стереотипами, рамками – що можна, а що не можна. Ми з чоловіком вважаємо, що якби кожен другий українець мандрував, то це дуже позитивно вплинуло б на нашу країну. Люди побачили б, як живуть інші народи, щось би для себе перейняли, можливо, навіть побачили якісь свої помилки, були більш відкриті і людяніші.

Китай

ЯКЩО Є МРІЇ, ТО ТРЕБА ДО НИХ ЙТИ І ВТІЛЮВАТИ

Чому ви обрали кінцевим пунктом подорожі саме Австралію?

Це була давня мрія мого чоловіка. Він хотів бути моряком і відкривати невідомі материки, острови, але у XXI столітті вже все відкрито. Потім виявилося, що у Володі морська хвороба, тому, на жаль, з моряцтвом не склалося. Він їздив багато років на велосипеді, згодом купив велосипед мені, і ми вирушали у коротенькі експедиції на кілька місяців Україною і за кордон також. Та одного дня Володя каже: "Я хочу в Австралію подивитися на кенгуру". Я кажу: "Ну, класно! Я не проти". І таким чином ми вирішили туди поїхати. Взяли велосипеди, тому що це найзручніший і найдешевший транспорт, не потрібно витрачатися на бензин, і ти ні від кого не залежиш. Коли хочеш – тоді їдеш, куди хочеш – туди їдеш.

Насправді, коли були в Україні, думали, що ми не зможемо цього зробити. Але у процесі, коли долали країну за країною і доїхали до Сіднея, зрозуміли, що не готові повернутися в Україну, бо в нас ще півсвіту залишилося. Робити візи, перетинати кордони, знайомитися з новими культурами – це все стає звичним, способом життя, до якого дуже звикаєш. Тому, коли доїхали до Сіднея, запланували собі полетіти в Аргентину, звідти рухатися до Канади, а далі повертатися Європою. Але в нас Маркусь народився раніше терміну, він собі обрав місто Сідней, тому змінив усі наші плани. Відтак, коли він народився, ми вже не могли летіти в Аргентину і мусили залишитися на сім місяців в Сіднеї, щоб він підріс і зміцнів. Потім була зима, і ми з чоловіком зрозуміли, що в Україну теж не можна повертатися, тому що чекатиме різка зміна клімату – в Австралії було +35°С, а в Україні могло бути і -10°С. Захворіти на пневмонію чи щось подібне ніхто не хотів, тому ми переїхали до Малайзії. І поки Маркусь підростав, бо ще не був готовий сісти на велосипед і їхати з нами, ми жили в Малайзії та Індонезії. Коли Маркові було вже 10 місяців, він міг сидіти і повзати, ми знову сіли на велосипеди, купили йому причіп і поїхали через Малайзію, Таїланд, Лаос та Китай. Після Китаю ми мали їхати у В'єтнам і звідти перелітати в Латинську Америку, але десь за 100 кілометрів до В'єтнаму Марко захворів. Він з'їв якусь бактерію, через що п’ять днів лежав із дуже високою температурою – 40°С. Треба було пройти курс лікування. Аналіз крові показав, що у Марка ще низький гемоглобін. Насправді, це дуже типово для передчасно народжених дітей і саме такого віку. Ми зрозуміли, що підняти йому гемоглобін у дорозі для нас буде важко, до того ж, у Південній Америці, куди збиралися летіти, якраз зима, тому ми вирішили перечекати цей період в Україні і водночас підлікувати тут Марка. Крім того, нашого сина від народження не бачили родичі, а всі хотіли подивитися. Зрештою, Марко є нашим капітаном команди. Тому, коли ми стартували з дитиною, пообіцяли, що будемо слухатися його ритмів – якщо він захоче повернутися в Україну, повернемося, як зараз і сталося. Але ми не припиняємо мандрувати. Ми просто змінили маршрут.

Чи виникало у вас бажання зупинитися посеред маршруту і повернутися назад в Україну?

– Таке бувало, коли була страшна спека, яка дуже заважала. Але ми завжди собі думали – а що робити в Україні? Зараз мандри для нас головне: це те, що нас надихає, і те, що хочеться робити. Тобто ми не дуже розуміли, що робили б, якби повернулися в Україну. Ну і якщо є мрії, то треба до них йти і втілювати, а не просто закинути їх на півдорозі. У такі кризові моменти ми просто зупинялися на кілька днів або тиждень у якомусь місті чи містечку та відпочивали.

Ви запланували відвідати 14 країн. Окрім того, що Марко захворів, чи все йшло у вас за планом?

– З дитиною звісно нічого за планом йти не може. Коли ми з Володею їхали вдвох до Австралії, то це, насправді, була дуже екстремальна подорож з мінімальними витратами, з постійними ночівлями в наметах, тобто це був такий собі аскетичний вид мандрівки. У нас були шалені пригоди: наприклад, ночівля при -8°С чи постійна боротьба з м'янмарськими поліцейськими. Тому що у М'янмі ночувати в наметі не можна, тільки в готелі. Однак дуже часто вздовж кількох десятків кілометрів жодних готелів там знайти не можна, і звісно, що посеред ночі їх шукати ніхто не буде. Тому кожен вечір, якщо ми ночували в наметі, а не в храмі чи ще десь, до нас приходила поліція і розказувала, як тут небезпечно, і нав'язувала нам готель.

Тож коли ми вирушили з дитиною, наша подорож змінилася насамперед у тому, що стали рухатися повільніше. Коли Марко не хотів їхати у трейлері, ми зупинялися, зменшували швидкість, часом обирали легший маршрут. Тому що дитині необхідно звикнути до такого стилю руху, дитині треба відпочивати – маю на увазі поповзати, походити. Відтак, ми намагалися їхати лише тоді, коли Марко спав. Рухалися дуже повільно, але від того не засмучувалися, адже це просто новий і трішки інакший режим та ритм, ніж ми звикли.

Таїланд

– Тож з якою швидкістю переміщувалися країнами?

– До народження Марка проїжджали за день у середньому 60 кілометрів, а з Марком у середньому виходило вже 40-45 кілометрів. Спочатку, звичайно, була крепатура, пізніше ми вже трохи напрацювали ноги.

Де вам з чоловіком доводилося ночувати?

– На даху хмарочоса в Таїланді, на пляжах, інколи спали на заправках, у закладах Червоного Хреста, користувалися час від часу каучсерфінгом. У Туреччині, наприклад, ми взагалі спали на античних розкопках. Ми навіть цього не знали спочатку. Нам сказали "ночуйте тут", а зранку, коли прокинулися, побачили, що за два метри від намету розкопки і ходять туристи, фотографуються.

МАЛО ХТО ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ УКРАЇНА І ДЕ ВОНА РОЗТАШОВАНА

Як вас зустрічали за кордоном, що питали?

– Молдова була першою. Там нам говорили, що ви втікаєте зі своєї країни, бо у вас там війна. Ну і так було до Болгарії, де теж настрої дуже проросійські. Однак природа Молдови неймовірно красива, незважаючи на те, що сама країна дуже бідна.

Туреччина – одна з найулюбленіших країн. Вона дуже комфортна, колоритна, цікава, красива і з дуже смачною їжею.

Іран – це був новий світ для нас, тому що з того всього, що ми читали про Іран – це, насамперед, небезпеки – це все неправда. Реалії такі: щоб зрозуміти країну, треба туди поїхати і подивитися, як там насправді. Коли ми туди приїхали, ми були напружені, бо не звикли, щоб нас відразу запрошували на обід, як це робили іранці. Ми спочатку відмовлялися, але потім зрозуміли, що у цій країні просто обожнюють запрошувати до себе до хати і гості для них – це святе. І взагалі, за два місяці перебування в Ірані ми лише двічі ночували в наметі. Перший раз ми ночували так, бо це була перша ніч і ми ще трохи боялися, а другий раз ми хотіли, насправді, відпочити від іранців, тому що вони дуже веселі, можуть півночі не спати і говорити з нами. Як дізнавалися, що ми музиканти, треба було влаштовувати концерт, і це все могло затягнутися до першої ночі, а нам о шостій чи сьомій вставати і їхати далі. Тому коли ми змучувалися, ми уникали ночівлі в гостях. Однак решта часу ми ночували в людей. 

Іран – дуже красива країна. Там є свої державні заборони, звичайно: дівчатам треба закривати руки, носити хіджаби, голова має бути покритою, ATMи не приймають наші картки (необхідно з кешем приїжджати), Facebook не працює (треба мати VPN, антиблокувальники). Але це ж лише мандрівка, ми там не збиралися жити, тому можна й потерпіти. Та це настільки прекрасний край і такі гостинні люди, що ми хочемо туди обов'язково повернутися.

Далі була Індія, Непал, М'янма, тоді Таїланд, Малайзія, Індонезія. І вже потім Австралія. Сприймали нас всюди нормально. Щоправда, люди з білою шкірою для них (для країн Азії – 5.UA) – це мішок грошей, і це все американці, скільки б ти там не казав, що ти з України. Мало хто знає, що таке Україна і де вона розташована, тому ми відкривали мапу і показували їм. Також робили концерти, в школах робили презентації про Україну. Тобто намагалися донести людям, що в світі є не тільки Америка і Канада, а набагато більше цікавих країн.

– Як інші народи сприймають українську культуру?

– Усі сприймають українську культуру дуже класно. Взагалі, усі люди в південно-східній Азії відкриті. В них багато сонця, тепла, і від того вони багато посміхаються, тому будь-що нове їм цікаве. Часто в Індонезії нас просто зупиняли посеред вулиці і просили прийти до них у школу поспілкуватися з учнями, бо вони ніколи не бачили іноземців або ж хотіли попрактикувати англійську мову. І ми приходили, влаштовували відповідні лекції. Або, наприклад, у нас був ще такий проект: ми по каучсерфингу жили з хлопцем, а він працював в організації, яка допомагала бідним дітям, зокрема перевіряли зір у школах, а потім видавали окуляри кому потрібно. Усе це безкоштовно. І організатори теж попросили нас піти з ними. Боже, які ж діти були щасливі! Ми взяли барабани і давай з ними джемити. Було дуже весело! Крім того, заходили у лікарню до престарілих людей, які також нам раділи, як малі діти.

– Можливо, зустріли в дорозі земляків, українців?

– Звичайно, зустріли, але не на початку подорожі. Якось так сталося, що ми вперше випадково познайомилися з українцями в Непалі, бо ми грали на вулиці, а вони побачили синьо-жовтий прапор, вишиванки, почули українських пісень і підійшли. Так на два тижні ми в них і зосталися. Наїлися вареників, наварили борщу, ніяк не могли наговоритись. І так потім ми поступово почали зустрічатися з українцями, списуватися через Facebook. Один українець в Індонезії, наприклад, влаштував нам цілі гастролі по трьох островах.

– Як заробляли гроші під час подорожі? Ймовірно, співали українських пісень?

– Збирали на капелюх. Наприклад, М'янма видає візу лише на 28 днів. І за ці дні ми на двох витратили всього $130. А виступаючи в Янгоні (найбільше місто М’янми – 5.UA), три дні по годині, заробили $180. Тобто ми були навіть у плюсі у цій країні.

– Який найбільший гонорар отримали?

– Це були $2000 в українській діаспорі в Австралії. Нам організували зустріч навіть без квитків, куди прийшли дуже багато українців з Сіднею. Ми показували відео, як ми у 2011 році проїхали Україну з Ужгорода до Луганська, як збирали пісень, як там співали і де ночували. А потім ми ще й поспівали. У нас вийшла програма десь на півтори години. І там стояв кошик – хто хотів, фінансово нам допомагав. Ну і так вони допомогли, що ми заробили аж $2000.

Єдине, що коли в нас Марко народився у Сіднеї, оце була пригода. Ми відразу знали, що дитину не можна народжувати в Австралії, бо це надто дорого. Тож ми все спланували і вже мали летіти в Аргентину – на нас там чекав лікар, нам знайшли вже квартиру й роботу. Тобто ми знали, що їдемо туди і будемо там півроку. Ми приїхали в Сідней на чотири дні, аби продати велосипеди, тому що перелітати з велосипедами – це було дуже дорого. Дешевше було їх продати, а потім купити нові. Ну і якраз у ці чотири дні Марко вирішив народитися. Дитина загалом була здорова, однак народжені на 28-му тижні діти не можуть дихати самостійно, їм потрібна інтенсивна допомога. Вони починають дихати лише з 34-го тижня, коли легені починають працювати самостійно. Маркові потрібно було лежати в інкубаторі два місяці і їсти через трубку. Доба в лікарні коштувала понад $5000. Два місяці обійшлися майже у $200 тис. У нас цих грошей, звичайно, не було. Ми з допомогою багатьох людей і організацій назбирали лише половину суми. У кінцевому результаті австралійська лікарня погодилася прийняти ці гроші, і решту боргу нам пробачили. Догляд за дитиною був дуже якісним. Зараз я, звичайно, згадую це з посмішкою, але тоді для нас це було великим шоком.

АВСТРАЛІЯ – ЦЕ НАШЕ КОХАННЯ

– Де робили перельоти?

– Ми летіли з Ірану в Індію, тому що нас не пустили в Пакистан, бо там якраз були теракти, і нам просто не дали візу. Потім ми перелітали з Балі – це острів в Індонезії – до Австралії, до першого міста на півночі, яке має назву Дарвін. А потім вже з Марком летіли із Сіднея до Куала-Лумпура в Малайзії. Звідти вже рухалися на північ на велосипедах. Востаннє ми перелетіли з Пекіна до Києва. Загалом ми літали дуже мало, коли було потрібно. Перший раз – через Пакистан, другий – через океан, третій – теж через океан, тому що велосипеди ще по воді не навчилися їхати.

Що такого вражаючого ви бачили, щоб порекомендувати іншим мандрівникам обов'язково побачити це на власні очі?

– Нас дуже вразили природа й гори Ірану, і гостинність людей. Гори там просто надзвичайні. Нас вразив Китай своєю природою. Китай – це ж гірська країна, і там надзвичайно красиві гори, там дуже зелено, до того ж приємний клімат. 

Індія – це суцільний колорит. Люди не розуміють, що таке приватна власність. Індуси постійно нас оточували. Кожного ранку біля намету стояли 50 індусів, які просто дві години дивилися на нас, як ми збиралися, їли і таке інше. І так було завжди. Ми вже потім звикли та не звертали на них уваги.

Непал – дуже дикий і такий собі незайманий. Одного разу ми поставили намет на місці, де поряд ходять леопарди, то відразу прибігли люди з найближчого села і кажуть нам "ви що, вас тут з'їдять леопарди". І забрали нас до себе на подвір'я. 

острів Булоне, Таїланд

Таїланд – надзвичайно комфортна країна: і цивілізація, і колорит, і первинність, і природа. Можливо, для більшості мандрівників ця країна видасться нудною, але вона дуже комфортна для мандрів з дітьми. Ми в Таїланді відвідали багато островів і закохалися саме в острів Булоне. Це майже рай, бо він протяжністю лише два кілометри, має надзвичайно красиві чотири пляжі, джунглі, тут живуть заледве 50 людей, є кілька готелів, де можна зупинитися, в кількох можна ставити намет. Тобто хочеш зняти бунгало – знімай, хочеш ставити намет біля океану – став, хочеш піти в джунглі – будь ласка. Є все, що потрібно. Острів можна обійти за півгодини.

Таїланд

Австралія – це взагалі наше кохання, тому що це найкращі пляжі, найкраща і найкомфортніша їзда, це доброзичливі люди. Це інша земля, такого ніде немає у світі. Це кенгуру, коали, папуги, які літають, як у нас горобці, великі какаду, це крокодили, яких ми теж часто бачили. У Малайзії, наприклад, варани. Отак прокидаєшся зранку, а біля твого намету проповзає варанчик, як крокодильчик. Якщо ти їх не чіпаєш, воно собі проповзе своїм шляхом, і все. Їх не варто боятися.

Лаос нас дуже здивував. Дуже класна країна, але надзвичайно бідна. Одного разу ми потрапили прямо в плем'я, там у них і заночували. Там немає нічого: жодного магазину, навіть немає води. Ми ледве випросили два літри води, щоб помитися і щось зварити їсти. Але, незважаючи на це, вони дуже колоритні. Там жіночки ходять у бюстгальтерах і курять люльки невідомо з чим. Це неймовірно цікаво, як у XXI столітті поєднується Шанхай, Сідней, хмарочоси, супердороги, супертунелі і плем'я, яке живе собі мирно з природою, і начхати їм на ті хмарочоси. Світ дуже різний і вражаюче цікавий.

Лаос

На острові Балі є кілька вулканів. Найбільшою атракцією є те, що вулкани там дихають, вони живі й індонезійці запікають в їхніх жерлах банани і смажать яйця. Це неймовірні відчуття, коли ти їси яйце, яке зварилося у вулкані. А сходження на вулкан дуже легке, тим паче для тих, хто вже ходив по горах. 

– За чим українським сумували під час подорожі?

– Ми сумували за смачним хлібом. В Австралії був хороший хліб, а в Азії немає. Там взагалі немає культури хліба. А якщо є хліб, то він дуже дорогий і він, як хмаринки, пухкий. Вареники час від часу ми ліпили, борщ теж варили, тому за цим не сумували. До речі, черешень там немає, і за цим сумували. Я обожнюю, наприклад, яблука, а там вони теж дорогі, тому і яблук не вистачало. Натомість в Азії багато екзотичних фруктів, які заміняли нам українські фрукти. Тепер нам в Україні не вистачає екзотики.

МАНДРИ ЗВІЛЬНЯЮТЬ ВІД БАГАТЬОХ СТРАХІВ

– Що тепер будете робити в Україні?

– У нас заплановано кілька фестивалів і лекцій, де будемо розказувати про наші мандри і пригоди. Це все розписано вже на кілька місяців наперед. Час, насправді, десь тікає.

– Чи збираєтеся далі у мандри? Який маршрут плануєте?

– Все залежить, наскільки затягнеться лікування Марка. В ідеалі – це три місяці, але може бути і довше. І якщо це буде зима чи весна, то в принципі можна їхати в Латинську Америку, там ще буде літо. Якщо це буде наша весна, наприклад, то в Латинській Америці буде починатися зима, тому тоді ймовірно це буде Канада.

– Тепер ви знаєте, що таке мандри, напевне. Поділіться з українцями, чому варто більше подорожувати

– Мандри розвивають людей як особистість: ти доторкаєшся до різних культур, до різних людей і якось лояльніше й простіше починаєш ставитися до людей, не схожих на тебе, і до їхніх уподобань. Все-таки я вважаю, що Україна – це досить консервативна країна з незрозумілими рамками й обмеженнями. Я би побажала, щоби зараз, коли в нас безвіз, люди подорожували хоча б до Європи, подивилися, як люди живуть. Маю на увазі, звернули б увагу на правила, які є в тій чи іншій країні, і як їх там дотримуються, адже цього нам бракує. У нас кожен живе за принципом "я маю свої власні правила і буду за ними жити", але це не дуже правильно. Суспільство має розвиватися.

Мандри звільняють від багатьох тарганів у голові, від багатьох страхів, і мені здається, що мандри надихають на реалізацію проектів та мрій. Якщо квітку поливати, вона розквітає – так само й з мандрами. Тому людям, які застрягають у роботі, просто необхідно вириватися у подорож хоча б на кілька тижнів: дати волю душі і просто розслабитися, змінити обстановку, вийти зі своєї комфортної зони. А після знову повернутися до роботи з новими силами.

Наш приклад є дуже яскравим. Коли ми стартували, в нас було лише $2000, і цих грошей нам вистачило, щоб доїхати до Австралії. А там ми вже трохи почухали спину і почали заробляти. І в дорозі ми також знаходили заробіток: я писала статті, робили з чоловіком радіопрограму. Тобто якщо є бажання працювати і є мрія, то треба просто рухатися, вигадувати якісь проекти і не здаватися. Наприклад, готувати їжу і продавати. Повірте, людям за кордоном дуже подобається українська їжа. Ми одного разу варили для мексиканців борщ та вареники – як же вони були задоволені, настільки їм сподобалася наша їжа. В Австралії теж частували людей голубцями і борщем.

І наостанок хочеться сказати, що тільки у щасливих батьків може бути щаслива дитина, бо, на наш погляд, у нещасливих людей діти не можуть бути щасливими. Тому наш головний меседж людям – подорожувати і бути щасливими!

Китай

Марина Попович, 5.UA

Попередній матеріал
Еко-будинки: найцікавіші ідеї з усього світу
Наступний матеріал
Фільми століття: ТОП-25 кінострічок за версією The New York Times