Рік 1964, жовтень. У Кремлі – двірцевий переворот. Верхівка компартії та представники спецслужб, перелякані непередбачуваною поведінкою Хрущова, вирішують усунути його від влади. Леонід Брежнєв пропонує керівнику КДБ варіант фізичного знищення вождя шляхом авто чи авіакатастрофи. Утім від кривавого варіанту відмовилися — Хрущов за офіційною версією, пішов на заслужений відпочинок і тихо поступився місцем Брежнєву. Нова політика партії — відновлення тоталітаризму.
Услід за СРСР закручування гайок починається у сусідній Польщі. Поміж іншого там забороняють антиросійські твори класиків, зокрема, поему Адама Міцкевича "Дзяди". На останньому дозволеному показі у театрі починаються студентські протести. Їх придушує поліція, ініціатора – Генрика Шлайфера – заарештовано. Після цього хвиля антивладних виступів студентів прокочується усією Польщею. Комуністи в усьому звинувачують… євреїв. У СРСР та країнах соцтабору антисемітизм на державному рівні.
Кінець 60-х ознаменувався цілою хвилею протестів. 11 мільйонів повсталих у Парижі, де на барикадах пліч-о-пліч опиняються філософи та робітники. Натомість у США покоління хіпі вибирає пасивну форму протесту – секс, наркотики і рок-н-рол. Постає і підлегла Радянському Союзу Чехословаччина.
На початку 1968 року нове керівництво чехословацької комуністичної партії оголосило про реформи. У ЧССР збиралися побудувати соціалізм з людським обличчям. Утім у Москві цьому були дуже не раді.
Керівник СРСР Брежнєв неодноразово передавав "привіти" лідерові чеських і словацьких комуністів Дубчеку, проте той насмілився не реагувати. Уже у квітні 68-го в СРСР було розроблено план військової операції з кодовою назвою "Дунай". У серпні вона була реалізована. На територію формально незалежної Чехословаччини вторглися сотні тисяч військових з "братніх" СРСР, Польщі, Угорщини та Східної Німеччини. Танки на вулицях Праги викликали протести навіть у влади комуністичних Румунії, Югославії та Китаю. Решта світу обмежилася глибокою стурбованістю.
Загинуло 72 чехів, сотні зазнали поранень. Весна закінчилася. Чехи та словаки утім влаштували своєрідний спротив військовій окупації. У 1969 двоє студентів Ян Палах та Ян Заїц з інтервалом в один місяць вчинили самоспалення протесту.
Сергій Плохій, історик:
Ця імперія, і супер-імперія зі Східною Європою, і в рамках Радянського Союзу, знаходилась у кризі вже довгий період часу. Ми маємо Берлінське повстання на початку 50-х років, ми маємо будапештські події 53-го року, польські події наприкінці 50-х років, празька весна 68-го року. Тобто, система соціалізму і комунізму таким чином, як вона була запроваджена, вона переходила через кілька криз.
У США хіпі протестують за допомогою любові, наркотиків і музики. Письменник Кен Кізі наприкінці 50-х років був серед добровольців, на яких американські спецслужби випробовували психоделічну речовину ЛСД. У цей же час, щоб заробити, він влаштовується санітаром у психіатричну лікарню. Здобутий досвід допомагає йому написати культовий роман "Політ над гніздом зозулі", пізніше екранізований Мілошем Форманом. На хвилі популярності Кізі збирає довкола себе однодумців, які об’єднуються у групу "Витівники". Вони влаштовують вечірки із вживанням кислоти ЛСД і вірять, що ця речовина може змінити світ.
На розмальованому автобусі "Витівники" Кізі кілька разів здійснюють подорожі всією Америкою. Влада Каліфорнії двічі заарештовує Кізі за зберігання наркотиків, врешті, він інсценізовує власне самогубство і втікає до Мексики. За якийсь час однак повертається і знову опиняється у в’язниці. Врешті, наприкінці 60-х Кізі усамітнився на фермі. Хіпі між тим продовжують розгойдувати човен суспільної стабільності. У 1969-му півмільйона молодих людей зібралися разом на фестивалі "Вудсток". І це попри те, що там з різних причин відмовилися виступати найбільші зірки того часу: Лед Зеппелін, Дорс та Бітлз.
4 квітня 1968-го у Мемфісі поранено темношкірого правозахисника Мартіна Лютера Кінга. За кілька годин від отриманих ран він помер. Проповідник баптистської церкви, Кінг усе своє життя присвятив боротьбі проти расової сегрегації – обмеження прав темношкірих на навчання, роботу і навіть користування громадськими вбиральнями. У 64-му за свою діяльність він був удостоєний Нобелівської премії миру.
Кінг мав багато ворогів — не тільки на расистському півдні США, але й в інших частинах країни. Найвпливовішим критиком Кінга був директор ФБР Едгар Гувер. Який називав його комуністом, зрадником і глибоко аморальною людиною. ФБР прослуховувало телефони Кінга, зібрало велике досьє про його особисте й громадське життя.
Не меншою "популярністю" користувався Кінг і у американської поліції. У 1963му попри заборону на проведення демонстрації, Кінг наважився вивести на вулиці міста Бірмінгем у Алабамі тисячі людей, серед яких були і діти. Поліція застосувала проти протестувальників кийки, водомети і собак. Самого Кінга було заарештовано на 5 діб.
Першим про вбивство Мартіна Лютера Кінга американську громадськість повідомив Роберт Кеннеді – сенатор, брат убитого президента Джона. Він не приховував своєї люті і бажання змінити американське суспільство. Виглядало, що саме Роберт Кеннеді зможе стати наступним президентом США. Проте уже через два місяці пострілом у потилицю, вбито і його.
Обраний президентом республіканець Річард Ніксон заявляє, що США продовжуватимуть війну у В’єтнамі.
4 вересня 1965го. Кінотеатр "Україна", Київ. Презентація фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" збирає повний зал. Після показу Іван Дзюба вискакує на сцену і заявляє про початок політичних репресій.
В’ячеслав Чорновіл:
Якийсь дуже здогадливий кіномеханік у апаратній будці включає якийсь апарат, який починає свистати і Івана глушать. Іван сходить зі сцени в супроводі Параджанова, який каже: "Ой Ваня, может быть не надо, что тебе будет". Свист припиняється, я в цей час підіймаюсь на сцену і закликаю всіх хто протестує проти повторення тоталітарного терору встати на ноги.
Чорновіл тоді відбувся адмінарештом і позбувся роботи. Але це були квіточки, інших новий режим запроторив за ґрати, або навіть убивав. Саме у ці роки трагічно обірвалося життя поета Василя Симоненка.
Левко Лук’яненко, дисидент, політв’язень:
Василь Симоненко тут у Києві, на заводі "Арсенал", там клуб був великий, він відважувався говорити те, що інші боялися. На зустріч прийшла із ЦК жінка, я забув її прізвище, вона сиділа в президії і він в президії, а тут величезний зал робітників. І він виступає і каже: "Не думайте Ви, робітники, що ми письменники дамо вам Україну незалежну – це ви маєте дати Україні незалежність, ви маєте піднятися і боротися. А ця жінка каже: "Та ви хоч при мені цього б не казали". Він відповідає: "А ви не ходіть туди, де я виступаю".
У 1962 році вийшла його знакова, хоча невеличка збірка "Тиша і грім", а у 1963 році Василь Симоненко раптово потрапив до рук міліції.
Іван Драч, письменник:
Я думаю, що це не випадково. Його міліціонери із Сміли десь по-моєму забрали, відвезли і стали бити. Побили його люто і він після того довго не міг дати собі раду.
Після того побиття Симоненко важно занедужав. А вже за кілька місяців, 13 грудня 1963 року, Василя Симоненка не стало.
Літературознавець Михайлина Коцюбинська згадує, як відвідувала його могилу на кладовищі у Черкасах і як виклично поводила себе Алла Горська з КДБіськими нишпорками.
"Нас уже засікли, бо відразу за нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли "мистецтвознавці в цивільному" (безпомилково вгадуваний типаж!). Розташувалися неподалік не криючись. "Диви, нас фотографують", – голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. "Тепер готово! " – і ми повернулися до наших "друзів, одверто позуючи"
Михайлина Коцюбинська
"Вітраж пам’яті" з книги "Червона тінь калини"
Алла Горська народилась у Криму, її батько був директором Ялтинської кіностудії. Потім були Москва, блокадний Ленінград і, нарешті, Київ, де її батько отримав посаду директора кіностудії і велику квартиру на вулиці Терещенківській. Життя юної Алли було практично позбавлено звичного для радянської людини побутового клопоту.
Іван Драч, письменник:
Коли вона поступила в інститут, то її возила машина. У той час коли треба було снідати, то за нею виходив шофер і виносив їй бутерброди.
Утім, родина Горських була не лише заможною. Батько був пов’язаний з кіно, мати – художник костюмів. Можливо саме це посприяло, що Алла вступала до Київського художнього інституту.
Олексій Зарецький, громадський діяч:
Родина її була не лише номенклатурна, але й мистецька якоюсь мірою. В неї було внутрішнє завдання – стати видатним художником.
На той час Алла Горська вже була одружена. Її роман з Віктором Зарецьким відбувався, як і все у її житті, коротко і сильно.
У Києві в цей час саме буяла відлига, Алла Горська стає одним із засновників і активним діячем Клубу творчої молоді та починає самоукраїнізацію. Вона створює галерею портретів Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Тоді ж, на початку 60-х російськомовна Алла досконало вивчила українську мову, хоча і говорила з певним пітерським акцентом.
Олексій Зарецький, громадський діяч:
ЇЇ українське коріння було частково втрачене, вона повернулася до початків, так можна сказати. З Надією Світличною вона українську мову вчила, до них приєдналися і киянки – Людмила Семикіна, Галина Севрук, які погано володіли українською. Вони систематично займалися, писали диктанти, робили вправи.
Після того, як Горська разом із Симоненком почала цікавитися злочинами сталінізму, нею теж зацікавились у КДБ. Очевидно, Аллі Горській і її чоловіку було відомо про стеження. При вході до їх помешкання з’явилась записка: "На даху куняє ґава, на щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво – де гуляє пані Горська". Таке от іронічне послання і друзям, і недругам.
Березень 1964 року, у Червоному корпусі Київського університету тривають приготування до 150-річниці з дня народження Тараса Шевченка. Група художників Людмила Семикіна, Алла горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук і Галина Зубченко встановлюють у холі вітраж під умовною назвою "Шевченко. Мати". Водночас ніжний і суворий Кобзар, і заґратована Україна-мати були виконані елементами іконопису. О 16:00 9 березня твір мала узгодити приймальна комісія, однак святкування ювілею Шевченка почалося зовсім інакше.
Євген Сверстюк, філософ, дисидент:
Іще до того, як комісія мала винести своє рішення, прийняти чи не прийняти цей вітраж, особисто ректор університету Швець розбив його своїми власними черевиками.
Усіх авторів вітражу радянська влада почала переслідувати. Хтось залишився без засобів до існування. Опанас Заливаха був засуджений до 5 років мордовських таборів, ще із забороною малювати, зовсім як колись Шевченка. Алла Горська підтримує ув’язнених і морально, і матеріально.
"1965 року, коли Панаса заарештували, Алла побивалась за усіма нашими хлопцями, але найчастіше згадувала свого улюбленого колегу. Дбала, щоб у всіх були теплі плетені шкарпетки, светри, чай. Раділа кожній вісточці з табору"
Роман Корогодський
"Душа українського шістдесятництва" з книги "Червона тінь калини"
Взимку 68-го Алла Горська вирушає до Мордовії на станцію Явас до табору де сидів Опанас Заливаха. Побачення на зоні дають з величезними потугами лише родичам. Горська апріорі знала, що відбувши таку далеку путь спиниться біля колючої огорожі. Але також знала, що в’язні бачитимуть її здаля, в тому числі Заливаха. Через багато років він згадає цю зустріч з детальною емоцією.
"Зимою 68-го навідалась Горська і до "малої" Мордовської зони ЖХ-385, на Явас. Пізнали ми її по зросту і знаменитій довжелезній шубі. Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубила ключі. Алла була сповнена розпачу і невдоволення. Як мене, так і нашу громаду зігріло лише одне видження такої високої постаті із самого Золотоверхого нашого Києва…"
Панас Заливаха
"Узнесіння", з книги "Червона тінь калини"
У Горської, незважаючи на виключення зі Спілки художників, майже завжди були заробітки – невеликі гроші, які вона могла передати родичам політв’язнів чи тим, хто повертався з таборів.
Олексій Зарецький, громадський діяч:
В КДБ це викликало неймовірну лють. Вони думали, що вони економічними засобами задушать.
Квартира Горської у Києві стала своєрідним притулком для політичних в’язнів. Там зупинялися після відсидки колишні вояки УПА, ті ж шістдесятники. Наприкінці серпня 70-го повернувся з таборів Опанас Заливаха.
Олексій Зарецький, громадський діяч:
Вона організувала зустріч, яка мала оптимістичне забарвлення. Йому мало того, що купили цивільний одяг, вона прослідкували, щоб йому купили гарний цивільний одяг, щоб ресторані був банкет з приводу його звільнення.
Подібний банкет Горська влаштували і з приводу звільнення В’ячеслава Чорновола.
28 листопада 1970 року, рано вранці Алла Горська вийшла з дому і мала їхати у Васильків. Вона попередньо домовилась зі своїм свекром, що забере швацьку машинку "Зінгер" виробництва початку століття, родинну реліквію. А вже 2 грудня художницю знайшли мертвою з переломом основи черепа у будинку свекра Івана Зарецького. Удар нанесли ззаду сокирою. 29 листопада знайшли і свекра Івана Зарецького на залізничних коліях, теж мертвого, відрубаною поїздом головою.
Прокуратурі знадобилося менше місяця, щоб "розкрити", а точніше – закрити справу вбивства Алли Горської. Основна версія – її убив свекор через особисту неприязнь, а потім наклав на себе руки. За кілька тижнів після трагедії Віктора Зарецького викликали в обласне управління МВС, де офіцер на прізвище Чорний повернув йому частину речей загиблих. Зарецький поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, Чорний відповів – убито одним ударом, професіонально. Старого і хворого Івана Зарецького важко назвати професіоналом. Нестиковки в офіційній версії одразу викликали у неофіційну – Горську вбило КДБ. Були і критики цієї теорії.
60-ті роки починалися хорошою музикою, а закінчилися політичними вбивствами.