Життя чи існування? Що переживають люди на лінії фронту під час війни? Цей матеріал – лише спроба показати, наскільки сильно війна, яку розв'язала росія, занапастила долі мирних мешканців на лінії фронту. Сюжет про тих, хто став жертвою ворожих обстрілів, навіть якщо врятувався від снарядів. Журналістка "5 каналу" Євгенія Китаїва побувала у Вугледарі. Місто майже цілодобово перебуває під обстрілами окупантів. Там немає нічого вцілілого, але там досі лишаються люди.
Аби потрапити у Вугледар, лишилась єдина, відносно безпечна, дорога. Частково шлях пролягає полями. Погода нині не сприяє. Дощі розмивають ґрунтовку і легковим автомобілем не проїхати. Тож тепер потрапити у місто або виїхати звідти складно ще й через це. Місто перебуває під щільним ворожим вогнем. російська артилерія рівняє його із землею. Вугледар без світла, води та газу. Ні зв’язку, ні комунікацій.
У Вугледарі кожна, кожна будівля зруйнована. Якщо не під фундамент, то пошкоджена. І в цьому місті досі лишаються люди у підвалах оцих зруйнованих будинків. Ми заїжджаємо разом із поліціянтами. У них завдання – знайти підвали, в яких мешкають люди. Це потрібно, аби знати, куди доставляти гуманітарну допомогу – воду, їжу і медикаменти. Однак найбільше хлопці хочуть, аби місцеві погодилися на евакуацію у безпечне місце.
Чоловік з дружиною втратили все своє нерухоме майно і нині мешкають із сусідами у підвалі. І хоч вже триматися в рідному місті немає за що, все ж від пропозиції поліції евакуюватися – відмовляються.
"І квартира була, і у квартирі було, і машина була, а зараз у мене все розбито. Не поїду", – каже жінка та плаче.
Війна є надзвичайним психологічною травмою для людей. Ми не маємо природного імунітету, здатного захистити нас від такого сильного стресу. Люди живуть із постійним відчуттям страху. Такий психологічний стан призводить до змін у поведінці. Місцеві емоційно відмовляються від будь-якої допомоги. У чоловіка, з яким спілкуємося, у сусідньому підвалі дружина і маленька донечка. Він погоджується познайомити поліцію із сім’єю. Однак помітно нервує. У цьому місті люди нікому не довіряють. Поліцейські заспокоюють батьків, і згодом ті таки погоджуються, що треба планувати виїзд з міста. Однак чи зможуть вони зробити цей крок? Багатомісячне перебування під постійними ворожими залпами артилерії та без благ цивілізації повністю змінює психологічний стан людини.
"Любий, немає куди мені їхати. У мене тут два сини лежать і чоловік. І мені 73 роки, вже здихати треба", – зазначила місцева жителька, які пропонують евакуацію.
Спілкування з місцевими – це суцільний біль і розпач. Майже кожен із тих, хто лишається у місті, втратив бодай одного члена своєї родини. В одному з дворів, серед дитячого майданчику, між гойдалок, знаходимо стихійне поховання. На цьому майданчику близько сорока поховань. Довкола могил – вирви від вибухів. Умов для життя немає. Однак люди вперто намагаються виживати. Від евакуації відмовляються, а вивозити їх силоміць ніхто не має права.
Євгенія Китаїва, Ганка Кудрявцева з Донецької області, "5 канал"
Читайте також: "Це ж не життя": про реалії прифронтового міста-привида Красногорівки – сюжет
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
Дивіться також відео за темою.
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
