Військовий аналітик Олександр Сурков розповість про події навколо села Степанівки на Донбасі, які відбувалися влітку 2014 року. Саме там трапилася історія, яку "5 каналу" розповів один із українських воїнів.

"На початку серпня 2014 р. командування АТО змушене було дати наказ на виведення прикордонного угруповання, що постійно знаходилося під обстрілами російської артилерії, з російської території, на що ми відповідати не могли.

Проте на інших ділянках АТО ми досягли певних успіхів. Так, станом на 6 серпня 2014 року сили АТО розвинули наступ на Луганському плацдармі. Тобто закріпилися в Лутугіному й просувалися в сторону Луганська на блокаду.

На Дебальцівському плацдармі 25-та бригада розширила цей плацдарм та виходила від Горлівки на її блокування, назустріч висувалася 93-та бригада з боку Авдіївки.

Складнішою ситуація була в районі Савур-Могили, де знаходилося наше угруповання, і тільки те, яке вийшло в Амвросіївку з-під кордону.

Щоб продовжити наступальні дії, командування АТО розробило замисел, за яким підрозділи, які знаходилися в районі Степанівки та Савур-Могили, – батальйони тактичних груп 30-ї бригади, групи 72-ї бригади та 95-ї бригади – мали частково вийти в бік Міусинська та Красного Луча, а назустріч їм із Луганського плацдарму виходила тактична група 30-ї бригади.

Таким чином планувалося повністю заблокувати по цьому напрямку противника і продовжити бойові дії на знищення угруповань всередині зони АТО, але через низку об'єктивних та суб'єктивних причин досягнути цього не змогли".

Через руки В'ячеслава Вигівського за три тижні пройшло 480 поранених бійців. Бувало, за добу доводилося лікувати по 100 солдатів. Їм проводили маніпуляції та лікування під "Градами" та шквальними ворожими обстрілами.

Як це, провести 6 днів на ворожій території? Переховуватися лісами та полями, коли на тебе та твоїх двох медсестер полюють майже всі бойовики. В'ячеслав у студії "Таємниць війни" на "5 каналі" розповів усе.

В'ячеслав Вигівський, 48 років. Народився у Коростені на Житомирщині. У 1990-92 рр. працював санітаром оперблоку залізничної лікарні ст. "Коростень". Потім навчався у Вінницькому медичному державному університеті ім. Пирогова на медичному факультеті. Після випуску вступив до Військово-медичного інституту Української військово-медичної академії, факультет хірургії, який закінчив 2001-го. Став командиром операційно-перев'язувального взводу окремого загону з надання невідкладної допомоги в екстремальних ситуаціях 762-го військового шпиталю. У 2001-2007 рр. – начальник урологічного кабінету, старший лікар хірургічного відділення 409-го військового госпіталю. Наприкінці 2007-го пів року очолював медслужбу українського миротворчого контингенту в Косово. Із лютого 2008-го і донині – начальник урологічного відділення 409-го військового шпиталю. Саме звідти він і поїхав на війну.

– Часто медиків називають янголами в білих халатах. Чи відчуваєте себе янголом?

– Це така ж робота, як і у всіх інших. Просто їй приділяєш трохи більше уваги, адже від твоєї роботи залежить життя пацієнта, а на війні – наших бійців.

– Було якесь особливе ставлення до ваших пацієнтів на війні?

– У тих подіях, про які йдеться, у 2014 р. були активні рейдово-штурмові дії, під час яких було дуже багато поранених. Тому щодо особливого ставлення… Більше запам'ятовувалися люди із важчими пораненнями.

Доводилось працювати як у польових умовах, так і в умовах населеного пункту. Але активні бойові дії не давали розгорнути найменші засоби для більш спеціалізованого надання медичної допомоги. Ворог постійно обстрілював, обстріли були масовані: із засобів ураження артилерії та засобів реактивної артилерії. Тому розгортатися нам було заборонено, і працювали майже на ходу в полі – постійно мінялися місця пересування батальйону тактичної групи, все виходило з обставин.

Житомирський військовий шпиталь – один із найстаріших в Україні. Заснований 22 лютого 1813 р. як тимчасовий військовий госпіталь у Волинській губернії.

У перші дні після нападу нацистської Німеччини на СРСР цей шпиталь прийняв першу партію поранених у Другій світовій війні. Згодом був евакуйований у місто Лубни Полтавської області, потім – у Чкалів Воронезької обл. Всього за роки Другої світової у шпиталі пролікувалося 19 тис. військовослужбовців – переважна більшість із них повернулася на фронт.

За час існування закладу його медикам доводилося працювати у Кубі, Анголі, Афганістані.

Із початку російсько-української війни Житомирський військовий госпіталь приймав та приймає на лікування та реабілітацію десятки тисяч військовослужбовців та ветеранів ЗСУ. Попри те, що медична установа розрахована на 200 ліжок, лише стаціонар щороку тут проходять понад 7 тис. осіб.

У шпиталі чимало новітнього медичного устаткування. Щось із цього придбано коштом військового відомства, щось подарували волонтери та благодійники.

– Коли ви вирушили у Степанівку у складі 30-ї бригади, чи розуміли, в яке пекло їдете?

– Нам визначали місце, спрямовували шляхи евакуації і підвезення евакуйованих поранених, а також забезпечували оборону та охорону місця, в якому ми перебували.

У селі ми працювали у звичайній хаті, яку залишили місцеві жителі. Ми перетворили її на імпровізовану операційну. У хаті ми тільки працювали, тому що перебувати там було небезпечно, постійно велися обстріли. Під час обстрілів ховалися в погребі.

До речі, запам'яталася Донеччина тим, що в кожній хаті є доволі потужні з бетонними перекриттями погреби, які рятували від обстрілів. Звісно, від прямого попадання навряд би… Але враховуючи кількість масованих обстрілів, "Градів" – то більш-менш почувався в безпеці (у погребі – ред.).

– Що таке імпровізований госпіталь на фронті?

– У нас була автоперев'язочна, яку за час перебування в підрозділах 30-ї механізованої бригади ми жодного разу не розгорнули. Тому що на цій війні перше, що потрапляло під обстріли, – це чомусь медична служба. Тому ми використовували машини як склад для медикаментів, інструментарію та засобів надання медичної допомоги.

У польових умовах можна досягти стерильності тільки хімічним методом, тому стерильними зазвичай були не предмети, які використовувалися, а інструментарій, ті ж рукавички та шовний матеріал. А от засоби мобілізацій та все інше – ні. Взагалі, все це могло відбуватися навіть на вулиці.

Я згадую, коли на штурм Савур-Могили зійшлося 3 батальйонно-тактичні групи, і в першому батальйоні 95-ї бригади під обстріл "Градів" потрапила їхня медична служба, фактично їхні санітарні втрати лягли на нашу бригаду. Після штурму протягом ночі до нас поступило близько 90 осіб із пораненнями, ураженнями. Враховуючи, що в нашій бригаді було 2 хірурги, лікар загальної практики та дві медсестри, робота тривала до ранку безперестанку.

– Як ви це встигали?

– Доводилось проводити сортування. Військово-польова хірургія вивчає одночасне масове надходження поранених і хворих. Тому треба було проводити сортування в плані першочергового надання меддопомоги: сортувати важких поранених, яким терміново потрібно надавати допомогу, і тих, які можуть почекати або під час цього проводити маніпуляції з відновлення об'єму циркулівної крові.

– А важкі поранення – це які?

– У нас зустрічалися ушкодження магістральних судин на кінцівках, ампутації кінцівок, обробка магістральних судин, дуже багато поєднаних поранень, тобто різні анатомічні ділянки. І це все супроводжувалося різними ступенями шокових змін.

– Як вам і вашим побратимам, посестрам вдавалося бути беземоційними й не реагувати на жах, що відбувався навколо?

– Коли занурюєшся в роботу, ти не реагуєш на емоційні подразники і стаєш більш емоційно стабільним, всі розмови зводяться лише до сленгових маніпуляцій із підлеглими та колегами на рівні погляду, на рівні однієї фрази. Всі розуміють, що робити, бо роботи багато. І якщо ти втрачаєш час, то може бути втрачене чиєсь життя.

– У багатьох цивільних людей виникає картинка в голові, коли тяжкопоранені намагаються говорити з лікарем. Чи говорили ви з такими хлопцями?

– Людина, яка перебуває в стані шоку, завжди розмовляє – не завжди адекватно, але зазвичай передає останні емоції з бою, під час якого сталося поранення.

Найчастіше люди питають не про свій стан здоров'я, а про товаришів. Наприклад, після попадання і розриву снаряду, він не знає, що сталося з його товаришами. Переважно це запитання в стилі: "А чи не бачили…?", "А чи привезли.. ?".

Бували випадки, що одного пораненого евакували протягом 20-30 хв. із поля бою, а іншого декілька годин не могли вивезти через безперебійні обстріли.

Які військово-польові шпиталі були розгорнуті на території проведення АТО, розповів військовий аналітик Олександр Сурков.

"Посеред літа 2014 року, після звільнення низки населених пунктів у зоні АТО, було створено триешелонну система медичного забезпечення.

Перший ешелон – безпосередньо лінія розподілу та місця бойових дій, де нашим військовослужбовцям, пораненим надавалася перша медична допомога.

Другий ешелон – мобільні шпиталі, які були розгорнуті у кожному секторі. Сектор А – Северодонецьк, сектор С – Бахмут, Артемівськ, сектор Б – Покровськ, Красноармійськ, сектор М і Д – це Більмак (у минулому – Куйбишево).

Тяжкопоранених і тих, кого можна було евакуювати, евакуйовували у тил, у цивільні та військові шпиталі. Там проводилися операції та всі необхідні процедури. Така евакуація здійснювалася здебільшого авіатранспортом.

Особовий склад військових шпиталів, тобто військові медики зі шпиталів усієї України, також брали участь у бойових діях. Вони діяли з тактичними групами бригад разом зі штабами. Серед таких було угруповання медиків Житомирського військового шпиталю, яке діяло з тактичними групами 30-ї бригади безпосередньо на лінії бойових дій у районі Степанівки".

– Вам доводилося виїжджати на поле бою і забирати хлопців?

– Безпосередньо на поле бою ми не виїжджали. Цим займалася сортувально-евакуаційне відділення підрозділу, до якого ми були приєднані.

Не кваліфікація лікаря визначає об'єм наданої допомоги, а етап, на якому лікар знаходиться. Тому хай ти навіть професор, але на полі бою зробиш той самий обсяг роботи, що й побратим поруч або санінструктор, який прибув для надання допомоги.

Кваліфікація має значення, коли людина знаходиться в безпеці, а поряд є інструментарій. Це більше принесе допомоги.

– Одна з головних задач польових шпиталів, особливо під час бойових дій, – це стабілізація стану пораненого, а потім доправлення його до безпечніших місць для подальшого лікування. Чи долітали до вас евакуаційні вертольоти?

– У 2014 році, після того, як почали збивати гелікоптери й бойові, і санітарні, була дуже велика проблема з евакуацією.

Наприклад, евакуація після бою під Савур-Могилою відбувалась штатною технікою – "Урал", КРАЗ у супроводі розвідників на БТРі.

Дуже часто евакуації взагалі не було, тому що, виходячи з оперативної ситуації, яка на той час склалася, навіть засоби забезпечення, тобто постачання боєприпасів і палива, були ускладнені, не кажучи про те, щоб забрати поранених. Коли поранені залишалися в нас, вони переходили в режим лікування. Одна справа, коли ти надаєш допомогу, а інша – коли пацієнт залишається на лікування. Тобто витрати медикаментів та засобів практично в декілька разів збільшуються, тому що певні види поранень потребують системної терапії з антибіотиками, систематичними перев'язками.

Бувало, що поранені залишались у нас на 2-3 доби. Не було евакуації.

– Де вони знаходилися? У таких хатах?

– Так, бо було дуже проблематично з приміщеннями. А в Донецькій області ґрунт такий, що закопатися там дуже важко. Кругом порода, скелі, навіть викопати невелике укриття – проблематично. Тому шукали більш пристосовані приміщення. Бувало, що при обстрілах разом із пораненими накривалися бронежилетами – коли відчуваєш, що не встигнеш в укриття.

– Вдавалося вам колись за таких умов, коли ви всі в амуніції, виконувати оперативні втручання? І наскільки це зручно?

– Це незручно взагалі. Можливо стояти в стандартних умовах, як за столом, тоді навантаження на хребет, а якщо в імпровізованій операційній, де замість стола ставляться носилки на підлогу, маєш або на колінах проводити маніпуляції, або зігнувшись. Це практично неможливо. А враховуючи, що вся амуніція на тобі, бо будь-якої миті може бути команда "по машинах і поїхали далі", то доводилося це все знімати, щоб надавати допомогу.

– І тут ви вже ризикували власним життям?

– Були ситуації, коли поранені надходили під час обстрілів.

Перебуваючи на війні, людина переходить на інстинктивну поведінку. І що стосується обстрілів – ти вже знаєш по звуку, яка зброя стріляє, де "вихід", а де "прихід". Вистрілив міномет – ти по звуку чуєш, чи це "доліт", чи "переліт", чи взагалі в іншу сторону.

Що найбільше мене вразило в застосуванні важкого озброєння – це танкові атаки, бо там між пострілом і розривом минає менше секунди, й ти не встигаєш узагалі нікуди втекти. Де стоїш – максимум можеш упасти.

Декілька разів під час танкових обстрілів привозили складних поранених. Потрібно було зупиняти кровотечу, бо якщо цього не зробити, то 5-10 хв. – і вже не доженеш ніякими переливаннями. Це момент істини, коли йде боротьба між інстинктом самозбереження і тим, що від тебе вимагає професія.

Військові медики героїчно боролися на полі бою, і ми не маємо права не згадати імена тих, хто загинув.

• Молодший сержант медичної служби Ігор Зінич – один із "кіборгів", хто у грудні 2014-го із побратимами 80-ї аеромобільної бригади заїхав у новий термінал Донецького аеропорту. У ті дні російські найманці заблокували всі виїзди з летовища – відтак рятувати поранених Зіничу доводилося на місці.

20 січня 2015 року ворог, користуючись тимчасовим перемир'ям, оголошеним для вивезення убитих та поранених, підірвав новий термінал. Під завалами загинуло понад пів сотні українських армійців. Серед них – і 25-річний медик Ігор Зінич – Герой України посмертно.

• Наталя Хоружа важила менше 50 кг. І бійці спершу запитували в неї, як вона витягне з поля бою пораненого. Але прийшовши у 54-ту механізовану бригаду як санінструктор, невдовзі жінка довела, що може евакуювати навіть 100-кілограмового бійця.

2 лютого 2017 року ворог поранив трьох армійців 54-ки в районі Світлодарської дуги. Наталя Хоружа кинулася допомагати пораненим. А коли, витягнувши останнього, сіла в реанімобіль, позначений червоним хрестом, терористи влучили в машину з протитанкової керованої ракети. Наталя загинула на місці.

• Сестру-медика Сабіну Галицьку за щирість і відкритість у 10-й гірсько-штурмовій бригаді називали сонечком. Контракт на службу у ЗСУ вона підписала у квітні 2016-го.

20 лютого 2018 року у броньований автомобіль, де була Галицька, влучила протитанкова керована ракета, яка не спрацювала – але проламала броню якраз там, де сиділа Сабіна. Дівчина загинула на місці. Їй було 23 роки.

• Активна учасниця Революції Гідності та херсонського Євромайдану 2014-го Ірина Шевченко пішла на курси меддопомоги. А за рік підписала контракт на службу у ЗСУ, приєднавшись як телефоніст-санінструктор до 36-ї бригади морської піхоти.

1 липня 2019 року, під час виїзду на евакуацію пораненого поблизу селища Водяне, санітарний автомобіль із примітним червоним хрестом на борту російсько-окупаційні війська обстріляли з протитанкового ракетного комплексу. Унаслідок прямого влучання ракети водій Сергій Майборода загинув на місці. Ірина Шевченко дістала тяжкі поранення та опіки. Померла в лікарні міста Маріуполь.

• 13 липня 2020 року при спробі евакуації загиблого розвідника у "сірій зоні" біля Зайцевого терористи обстріляли евакуаційну групу. Загинув військовий медик Микола Ільїн. Його розрізане та пошматоване тіло ворог передав за тиждень.

Відповідно до Женевської конвенції, цілеспрямоване вбивство військового медика є військовим злочином. І таких злочинів на території України російські армійці та найманці вчиняли десятками. Точна кількість загиблих під час російсько-української війни медиків невідома. У ЗМІ ця цифра коливається від 80 до 110 осіб.

– Чи зверталися до вас по допомогу цивільні місцеві жителі?

– Так, цивільні, які перебували в тому селі. Нам було відомо, що більша частина села евакуювалася чомусь у Сніжне, на окуповану територію, але залишилися місцеві. Переважно це були люди з господарством, вони ходили біля корів та коней попри обстріли. Потрапляли під вогонь і зверталися до нас. Після надання меддопомоги ми їх відправляли на евакуацію разом із бійцями.

Людина в шоковому стані може усіляке. Я потім чув висловлювання різні, і не дуже люб'язні на нашу адресу. Тобто інформаційна пропаганда працювала проти нас.

– Але військовий український медик надавав допомогу й відправляв на територію мирної України лікуватися. 480 людей за три тижні – це в середньому по 20 людей на добу. Хто для вас люди, яких вам вдалося врятувати, вдалося надати допомогу?

– Для кожного стоїть питання: ти допоміг людині чи треба було зробити більше? Особливо щодо критичних станів. Бувало, що "прокручуєш" ситуацію уже після, думаєш, що ще можна було зробити. Тому тут не було розподілу на "сподобався"-"не сподобався", ти просто відчував, що люди потребують допомоги, а крім тебе, нікого немає. Немає за спиною старшого товариша або професора, який завжди може прийти на допомогу й підкаже, що робити.

– Коли ви зрозуміли, що в Степанівці знаходитися небезпечно, і почали виходити з цієї території?

– У нашій частині нам обмежували доступ до інформації: що відбувається навколо і які тактичні задуми. Ми були передані до 1-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї механізованої бригади, а вона на той час пішла виконувати завдання в Міусинськ. У нас є підрозділи забезпечення, тобто сапери, зв'язківці. Ми залишилися в Степанівці з 3-ю батальйонно-тактичною групою, яка саме зайшла в село.

Після того почалися масовані обстріли. Я дивився репортаж, де розповідалось, що внаслідок масованих артилерійських обстрілів село Степанівка стерте з карти. А ми там ще перебували.

Ми не знали, які тактичні задуми, ми перебували до останнього й чекали розпорядження, куди висуватися. Після масованих обстрілів пішли вуличні бої. До нас із КСП-бригади замполіт бригади, підполковник Стасієв, надав команду виходити. Надійшла команда – ми виходимо. Вийшли на центр села, де вже була канонада й бої стрілецькою зброєю, траси від важких кулеметів, стрільба БМП… На центральному перехресті стояла наша техніка, стримувала наступ. У відповідь теж стрільба. Під цим усім без засобів зв'язку (у нас було лише дві радіостанції – у головній машині, у саперів, і в нашій), ми вийшли на це перехрестя, нас обстріляли. Слава Богу, без втрат. Вискочили вночі без світла. Десь кілометрів п'ять ще за нами летіли постріли.

– Після того, як ви вийшли зі Степанівки, опинилися на тимчасово окупованій території? Тобто ви вийшли в іншу сторону?

– Наше просування до цього відбувалося місцевістю без доріг – лісами, полями. Загальної обстановки, де які дороги розташовані, ми не знали. Тому, виїхавши на дорогу, вирішили застосовувати навігатор. А засоби радіоелектронної боротьби Росії працювали дуже ефективно – це стосувалося і мобільного зв'язку, і навігації. Нас скеровували на Амвросіївку, бо там ще перебували наші підрозділи, а навігатор показав поворот в іншу сторону. Ми до останнього були впевнені, що ідемо правильно, поки головна машина не виїхала на блокпост, а звідти пролунала черга з великокаліберного кулемета.

Історія військових медиків не завершувалася порятунком життів інших. Їм доводилося рятуватися і самим.

У наступному випуску "Таємниць війни" – про шість днів поневірянь на тимчасово окупованій території, про те, як В'ячеслав Вигівський із двома медсестрами переховувалися від бойовиків і як ССО здійснили блискучу евакуаційну операцію і вивели їх звідти.