Без зелених коридорів і допомоги. Як жителі Київської області, які одними з перших потрапили під російську окупацію, кидали свої домівки і під обстрілами намагалися втекти від війни, щоби врятувати себе та дітей. Про історію самоорганізованої евакуації багатодітної родини дізнавалася журналістка "5 каналу".
У село Здвижівка окупанти зайшли ввечері на другий день повномасштабного вторгнення. На цих вулицях вони групувалися, аби атакувати Бородянку, Гостомель, Бучу та Ірпінь. Над будинками постійно пролітали ворожі снаряди та техніка. Згодом більшість здвижівців змогли виїхати. Та до того моменту їм довелося більше двох тижнів жити в окупації.
"Така кількість БТРів, танків була, що якби тільки хтось рипнувся, то вже б не було того села в пам'яті і людей теж відповідно, і з того часу, десь 27 в обід пропало світло. В будинку було 11 градусів. Ми не встигли закупити продукти. Десь в кінці першого тижня ми на будинках написали російською "В этом доме дети", – каже жителька Здвижівки Тетяна Буханцова.
І саме їм було найважче пояснити, що відбувається. У родини Буханцових шестеро дітей. Найстарший, 18-річний Микита, живе окремо. Його війна застала у Дніпрі, там він залишається досі. Всі інші мешкали в цьому будинку.
"Найважче було найменшим, вони не розуміли. Збирання, одягання в погріб, там сидіння, там тихеньке сидіння, тому що це бетоном залито, бетонні перекриття і вони то шурхотять, то їм тісно, вони вдягнені, третя година – вони хочуть спати. Ми там зробили сидіння, і стіл був, і свічки, і в карти ми грали, і в слова ми грали, ми намагалися їх займати", – додала жінка.
Страх дітей щодень посилювався, тому батьки вирішили якнайшвидше вивезти їх у безпеку.
"Організувалися, і 12 числа, десь о 11-12 годині уже колона виїхала, близько 50 машин, а в кожній машині 5-6 людей. Були маршрутки дві великі, теж повні, виїжджали, ну відстань 60 кілометрів ми проїжджали 3 години, те, що ми бачили. Горіли будинки, розстріляні вікна, тіла обгорілі на дорозі, техніка обгоріла. Я їхала, молилася і плакала, діти сиділи як миші", – пригадує Тетяна Буханцова.
Сусіди Буханцових теж згадують ту дорогу під обстрілами.
"У нас внуки були, в дітей почалася паніка, і ми 12 числа виїхали звідси, нас йшла колона – три села. Нас обстрілювали, але, як то кажуть, в сорочці родились", – зауважив житель Здвижівки Петро.
Родина Буханцових провела в дорозі три доби із зупинками на 5 хвилин. Кінцева – Іспанія, село Торре-дель-Кампо. Минуло майже три місяці, як родина змогла втекти від війни, та діти досі лякаються кожного різкого звуку.
"Зараз ми в Іспанії, таку паралель проведу: вони тут кожен місяць влаштовують якісь свята, салюти якісь, діти не можуть це все переносити. Голосні звуки для них – це дуже важко, якийсь хлопок – вони присідають, вони починають шукати місце, де сховатися", – підсумувала жителька Здвижівки.
А ще – сумують за домівкою. Наймолодша, шестирічна Іванна, тепер на кожному малюнку зображує Україну. Тетяна вірить, що через деякий час вони спокійно зможуть повернутися у свій затишний будинок.
Софія Норенко, Орест Пона "5 канал"
Читайте також: Звірства рашистів у Бучі: The New York Times опублікував нові відеодокази злочинів окупантів (18+)
