"Послухайте мене, і самі переконаєтеся, що брати треба!"
"Мама мріяла, щоб я став священиком. Мене віддали в школу, звідти було "рукою подати" до архієрейського сану. Після неї брали в семінарію, де вчилися чотири роки на священика. Якщо хотів стати богословом – ще рік. Потім можна вступити і до академії. Жив я в Михайлівському монастирі", – згадував співак.
Іван Козловський із 7-річного віку співав у хорі на крилосі Софійського собору. Та ледь у нього почав ламатися голос, співати там йому тимчасово заборонили. Хлопець нудьгував, а потім на знак протесту втік із бурси. Повернувшись у Мар’янівку, влаштувався працювати… сільським конюхом.
Він, син сільського кравця, хотів "усім їм показати", навіть намірився йти на фронти Першої світової війни добровольцем. На станції він проник у вагон санітарного поїзда, але на черговому полустанку якийсь бувалий солдат підлітка зсадив. Тоді Козловський повернувся до Києва, де знову вирішив "усім їм показати". Але… справа та була не з легких. Аби не вмерти з голоду, юнак співав по селах. Доки одного дня не "прорізався" його дивовижний тенор.
Зрозумівши, що музика покликала його назад, на сцену, у 1917 р. Іван Козловський причвалав до Києва, де приймальній комісії, яка саме набирала абітурієнтів на вокальний факультет новоствореного Державного музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, з порога заявив:
– Послухайте мене, і самі переконаєтеся, що брати треба!
– Подумаєш, Собінов! – покепкувала більшість професорів.
Хто такий Собінов, юнак не знав, але коли заспівав голосом "від мар’янівських верб", одразу здобув можливість безплатно навчатися у виші.
Втім, була у Івана Семеновича одна велика таємниця. 1919 р. у складі новоствореної Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця старший брат співака, 24-річний Федір Козловський виїхав на гастролі до Західної Європи та Північної Америки. З огляду на встановлення в Україні більшовицької влади та московітської диктатури, Федір Семенович, як і весь хор у повному складі, по закінченні турне на Батьківщину не повернувся. Із часом Федір Козловський висвятився на священника та мав паству у містечку Пайн-Буш під Нью-Йорком, де нині і похований.
Цей факт у біографії соліста Большого театру залишався таємницею за сімома печатками. Це була велика таємниця Івана Семеновича, про яку він не міг говорити навіть з найближчими друзями.
...Найбільша політична тварина пальцем намалювала на лівій стороні грудей небагатозначний символ
1938 рік. Після гучного скандалу дирекція Большого театру звільнила тоді вже добре відомого ліричного тенора з роботи.
Минув десь рік, і в Кремлі захотіли послухати "божественного українця".
Митця із забуття дістали і поставили перед очі Сталіна. Того вечора Іван Семенович, кажуть, був в ударі, а співав – як завжди, бездоганно. Особливо сподобалася Сталіну "Пісенька герцога" з опери "Ріґолетто" Джузеппе Верді.
– Повторіть іще раз, – жестом наказав із ложі той.
У відповідь Іван Козловський схопився рукою за горло. Мовляв, двічі поспіль витягнути фінальне фермато надзвичайно складно.
Був би на сцені хтось інший – уже, мабуть, стояв би біля стінки. Але найбільша політична тварина лише пальцем намалювала на лівій стороні грудей небагатозначний символ. Зрозумівши знак, Іван Семенович ще раз мусив виконати жадану арію:
– Сердце красавицы склонно к измене...
Невдовзі "Пісенька герцога" повернула соліста до Большого театру – на нечувано вигідних умовах, а ще – почепила на груди орден Леніна і подарувала звання Народного артиста СРСР (1940).
Фан-клуб "козловитянок"
Розповідаючи про службу Івана Семеновича у Большому театрі, слід згадати іншого видатного тенора тих часів – Сергія Лемешева.
Біографії співаків багато в чому схожі: Лемешев теж народився в селі, теж у 1920-х співав у Свердловській опері, його голос також цінував корифей оперної сцени, згаданий вище Леонід Собінов. І репертуар у нього був той самий, що в Козловського.
У тодішній Москві були навіть два табори оперних прихильниць: "козловитянки" та "лемешистки".
Співаки-конкуренти не були друзями, але й не ворогували. Лемешев згадував про Козловського так: "Слухаючи майже всі спектаклі Івана Семеновича, я став розбиратися в особливостях його вокального апарату, техніки та інтерпретації. Іноді, втім, подумки вступав із ним у суперечку, щось не приймав. Але завжди захоплювався".
"Фотографуватися удвох – на розлуку"
Іван Козловський був дуже забобонним. Він міг змінити маршрут, коли дорогу перебігала чорна кішка, завжди виходив із театру через один і той самий вихід, вважав, що порожні відра віщують невдачу. Попри умовляння не сфотографувався з Собіновим, якого дуже шанував, тому що "є така прикмета: фотографуватися удвох – на розлуку", – казав Козловський.
Десятиліттями митець носив один і той самий портфель, бо вважав його щасливим. Легендарний портфель подарував Івану Семеновичу знаменитий український бас Михайло Донець, розстріляний у 1941-му НКВДистами.
Голос свій Іван Семенович беріг фанатично, у холодну погоду намагався не розмовляти надворі, після склянки гарячого чаю довгий час на вулицю не виходив, на біс майже ніколи не співав... У складеній ним самим молитві просив: "Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі".
Як росіяни Козловському... змінили національність
Козловський був патріотом. Іван Семенович підтримував тісні зв’язки з київськими митцями та земляками-мар’янівцями. У його московській квартирі завжди лунала українська мова.
Серед репертуару співака були "політично небезпечні" українські твори: "Мені однаково" на слова Т. Г. Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом) та ін.
Іван Семенович заповів поховати себе в рідній Мар’янівці, сам вибрав місце для могили – але й останню волю митця не було виконано: українець знайшов свій останній притулок на офіціозному Новодівочому цвинтарі в Москві.
Московські шовіністи робили і роблять усе, щоб викреслити українську сторінку біографії Козловського.
Насамперед це стосується видання його українських творів. Деякі його найкращі записи українською мовою не перевидавались по 50-60 років. Лише завдяки старанням доньки Анни Іванівни, яка мешкала в Москві, та Фонду Козловського, 24 березня 2004 р. відбулася презентація компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича. Але й те замовлення московська фірма MOROZ Records зробила дуже недбало.
Красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського. Із них можна дізнатися, що співак виконував твори Шапоріна та Власова, проте у списку немає… українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка.
Автори пишуть, що "с большим мастерством исполняет И. С. Козловский русские старинные романсы" – та їм "невідомо", що співак тричі записував український романс "Коли розлучаються двоє", інші українські твори цього жанру.
Як правило, пишуть, що Козловський (який переїхав у Москву вже сформованим відомим співаком, солістом Київського оперного театру) "является ярким представителем русской вокальной школы".
Шовіністичне нахабство перетнуло всі межі – в Москві співакові навіть… змінено національність. Він тепер не "советский" чи "российский" (аби там згадали, що він українець – годі й казати), а… "русский" певец.