racurs.ua

Сергій Кліпперт: Табличку результатів не бачив, зрозумів, що перший тільки тоді, коли загорівся вогник

Чемпіон Паралімпіади-2016, 27-річний плавець Сергій Кліпперт в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів, як це, виграти паралімпійське "золото" у 15 років, про родину у Слов’янську, про те, чи покращується з роками фінанування паралімпійців, чого не вистачає паралімпійському спорту в Україні, а також про те, як він налаштовується на перемогу перед запливом

ПІСЛЯ ВСІХ ТРЕНУВАНЬ ПО 6–7 КМ ДВА РАЗИ В ДЕНЬ, ЗМАГАННЯ СПРИЙМАЄШ, ЯК ЩОСЬ ЛЕГКЕ

– Розкажіть, який у вас результат був цього року на Паралімпіаді? У ЗМІ писали, що у вас з азербайджанцем вийшла запекла боротьба за першість.

– 100 м на спині у класі S12 з результатом 59,77. Старт погано зробив, але я не можу сказати, що я вирвав перемогу, бо виграв більше секунди. Було б напружено, якби сталося, як на Мадейрі у травні цього року, коли я там випередив росіянина на 4 сотих, оце було напружено.

– Як ви взагалі почали займатися плаванням?

– Я вчився у Слов'янську (Донецької області – 5.ua) в школі для сліпих та слабозрячих. Вчився зі мною і Саша Мащенко (український плавець, паралімпійський чемпіон – 5.ua),  і Вітя Смирнов (шестиразовий чемпіон, срібний та бронзовий призер Паралімпійських ігор в Афінах із плавання, незрячий – 5.ua). У нас тут був один тренер, Андрій Вікторович. Ми спочатку займалися не тільки плаванням, а й легкою атлетикою. Потім нам там виділили басейн і ми почали плавати. І так вже склалося, що було плавання, потім змагання серед інвалідів по зору. Так потихеньку вийшло, що почав постійно займатися. Це був 1998 рік.

– А який у вас зір?

– На одне око – 8%, на інше – 6%.

– Як ви перейшли з любителів у професіонали?

– Перший у нас пройшов класифікацію Саша Мащенко. Він поїхав на Паралімпіаду в Сідней у 2000 році і взяв "золото". І всі почали на нього рівнятися, тренуватися, їздити на змагання.

– Я знаю, що на першу свою Паралімпіаду в Афінах ви поїхали у 2004 році, коли вам виповнилося всього лише 15 років? Як вам так рано вдалося потрапити на такого рівня спортивну подію?

– Там просто немає обмеження за віком. Не обов'язково, щоб тобі було саме 18, тому що головне – щоб тебе відібрали, показати результат. Є певні допуски і нормативи, аби потрапити на Паралімпіаду.

– А було вам тоді, хлопчині, страшно перед запливом? І які були емоції, коли виграли перше в житті "золото"?

– Навіть не знаю. Страшно не було. Коли ти тренуєшся постійно і добросовісно, то нічого страшного нема. Мандраж є коли ти в період тренування чи хворів, чи не виходило тренуватися з якихось причин, а коли займався, то ти не дуже мандражируєш. Після всіх тренувань по 6-7 км два рази на день, змагання сприймаєш як щось легке. Знаєте, тяжко у навчанні – легко в бою.

А взагалі результат на змаганнях має бути вдвічі кращий, ніж на тренуваннях. І змагання істотно відрізняються від тренувань. Ти і подумки налаштовуєшся, і фізично розвантажуєшся після періоду сильних і потужних тренувань. Більше перелаштовуєшся на швидкість. 

– А те, що ви в 15 років здобули перше "золото"? Не було у вас після цього "зіркової" хвороби?

– Мабуть, була, бо всі вчителі мені у школі казали, що я захворів "зірковою" хворобою. Але це не довго тривало. Потім знову тренування пішли.

КОЛИ НА ЗБОРАХ, ТО ПОТРЕНУВАВСЯ МІСЯЦЬ, ПОТІМ НА КІЛЬКА ДНІВ ДОДОМУ – І НАЗАД

– Як багато і як часто тренуєтеся?

– Тренуємося двічі на день. Два басейни, один раз зал. У понеділок та вівторок маємо два тренування, в середу – одне, а в четвер та п'ятницю – знову по два. Вихідний маємо лише у неділю, бо в суботу – ще одне тренування. Це я за таким графіком працюю на зборах, а у Києві, коли у тренера Ніни Федорівни Кожух плавав, вихідних взагалі не було. І так постійно. Від змагань до змагань тренування займають повністю ввесь час.

– От ви спортсмен, а у вас є стала зарплата?

– Ну в нас точно так само, є зарплата, стипендія платиться, йде стаж роботи.

– І ще таке запитання, мабуть, смішне до плавця. Ви воду любите?

– Дуже люблю. Не можу без неї.

– А бувають плавці, які воду не люблять?

– Я навіть не запитував. Може, є такі, яким набридло, хочеться перепочити. А так, щоб прямо ненавиділи дорослі спортсмени-плавці, не знаю. Це хіба що, може, в дитинстві, коли тільки починають тренуватися і звикають до води, то є негативне ставлення. Мені ж, наприклад, взагалі краще плавати в холодній воді. Є у нас люди, коли приїжджаємо на збори, плачуться, що холодна вода 26°C, для мене це нормальна вода. Як на мене, то в теплій воді плавати – не дуже. Мені і дихати тяжко в такій воді, тому краще холодна.

– Ви займаєтеся з тренером індивідуально чи і з іншими спортсменами? І якщо з іншими, то це саме паралімпійці?

– У Києві в Ніни Федорівни у нас була група з 18 паралімпійців, коли я плавав. Займаємося групами. Одна група, наприклад, зранку. Виділяється 4-5 доріжок. Ми розподіляємося. Можемо змагатися одне з одним, спаринги плаваємо. Основне – це що одночасно спарингуєшся, тягнеш, або, навпаки, за тобою хтось тягнеться. Так і плаваємо.

– Хто допомагає спортсменам під час тренувань? Наприклад, вийти з басейну, якщо це спортсмени-колясочники?

– Справді, з різними особливостями паралімпійці займаються. В основному виходить незрячі, слабозрячі, є ще шийники на колясці, ходити не можуть. От їм допомагають, їх страхують і вони нормально тренуються. Тут все налагоджено в басейні.

– А ви взагалі в Києві живете?

– Я сам зі Слов'янська, а загалом живу в Києві. Хоча саме зараз з цією війною так склалося, що я в Києві не можу жити, це дорогувато. Зараз поки що у Слов'янську, чекаю, може, мені квартиру виділять в Києві, тоді переїду. А так загалом в Києві квартиру зазвичай знімаю.

– А де у вас збори відбуваються і за яким графіком?

– Збори у нас відбуваються в цьому році в Дніпродзержинську (нині Кам'янське – 5.ua), в Миколаєві, у Броварах і у липні ми виїздили на збори на Кіпр на три тижні. А взагалі, коли на зборах, то побув там, наприклад, місяць, потренувався, а потім на кілька днів додому – і назад.

– Є думка, що паралімпійці показують кращі результати, ніж олімпійці. Чи так це?

– Не можна так сказати, тому що у олімпійців трохи інший рівень результатів. Можна говорити тільки про кількість виграних медалей. А так по часу в олімпійців кращі результати.

– А паралімпійці з олімпійцями спілкуються? Чи сприймаєте як конкуренти одне одного?

– Спілкуємося, чого ж. У мене ж в Києві багато знайомих у здоровій олімпійській збірній. І нормально спілкуємося всі.

У ЛОНДОНІ, ПАМ'ЯТАЮ, ВИХОДИШ НА СТАРТ, А ПУБЛІКА РЕАГУЄ, СВИСТИТЬ, АУРА ТАКА СТОЇТЬ, ЩО В ТЕБЕ АЖ МУРАШКИ ПО ШКІРІ

– Розкажіть про свої враження від Паралімпіади в Ріо. У вас є з чим порівювати, адже ви брали участь вже у чотирьох Паралімпіадах? Запитую і про змагання, і про умови, в яких ви жили.

– У мене було така враження, що якщо порівняти з Пекіном, Лондоном, то рівень, звичайно, набагато нижчий. Щодо Греції, то там була моя перша Олімпіада і я там був під особливим враженням. У Ріо, здавалося, повинно було б бути все дуже круто, але насправді так не було. Це я зараз говорю про організацію, олімпійське селище, басейн. От щодо пересування, все нормально було, просто що саме селищ мені здалося не дуже добудованим. Щось не так було в цьому селищі. Басейн цей мутнуватий... Якщо під всі олімпіади будувалися об'єкти оригінальні, то тут басейн-коробку зробили, така враженя, що просто зібрали і коли ми поїхали, його розібрали. У кімнатах, в яких ми жили, могли не прибирати по кілька днів. Такі всілякі нюанси. Враження не дуже приємні залишилися. А взагалі спортсменам що? Нам треба басейн, поспати, поїсти. До речі, щодо поїсти теж не дуже було.

– А вам там вдалося щось побачити? Поплавати в океані вийшло?

– На пляж Копакабана їздили. Трохи полазили там, покаталися. У нас три дні всього було. В океані таки вдалося поплавати. От океан там єдине, що круте.

– А біля статуї Ісусу Христу як вам, сподобалося?

– Не знаю, статуя і статуя. У нас краще на Батьківщині-Матері в Києві.

– Щодо змагань. Про що ви думаєте зазвичай перед запливом? Налаштовуєте себе на перемогу?

– Я відкидаю всі думки і думаю про те, щоб пошвидше допливти. Я концентруюся на тому, щоб показати кращий результат, ніж він був на тренуванні. Головне – добре "замочити" чи "вмочити". Це так у нас кажуть.

– Змагаєтеся самі з собою, аби перевершити свій власний результат, чи з суперником?

– Зараз, мабуть, більше сам із собою змагаюся. 

– А гул на трибунах не відволікає? І те, що так багато людей і тебе як на долоні видно?

– Я вам скажу, що коли був у Лондоні востаннє, – не знаю, від чого це залежить, чи від кількості людей, чи від атмосфери, – пам'ятаю, виходиш на старт, а публіка реагує, свистить, аура така стоїть, що у тебе аж мурашки по шкірі і ти налаштовуєшся одразу. А тут, в Ріо, коли виходив, мені здавалося, що басейн взагалі порожній, хоча на трибуни дивишся – люди сидять.

– Які були думки, коли побачили таблицю результатів і зрозуміли, що перемогли?

– Коли допливаємо, ми ж не бачимо табличку результатів. У нас на тумбочці – я цього не знав, мені сказали, – загораються сигнальні вогні. Один червоний вогник – ти перший, два – друге місце, три – третє. А якщо нічого не загорілося, то не позів, значить, призове місце. І от я підпливаю, дивлюся, що горить один вогник, тоді й зрозумів, що перший. Радісно було. Настрій піднявся, бо ж не даремно приїхав, не даремно тренувався.

– А тренуватись же треба постійно?

– Так, постійно плавати і ходити на тренування. Тренуєшся, тренуєшся, а потім, як ось зараз, місяць відпустки – і не знаєш, що робити. Незвично, що немає тренувань.

– Як би ви оцінили рівень збірних інших країн? Тяжко було змагатися на цій Паралімпіаді?

– Наша збірна була сильна. У нас з кожним роком українська команда все сильнішою стає. І суперники стають сильнішими. Китайці особливо.

– А спортсмен, ви зокрема, зміг би поступитися призовим місцем, аби дати можливість комусь іншому перемогти?

– Та такого не може бути. Щоб хтось комусь піддався, я не знаю, що повинно людину мотивувати. По-дружньому програти... Ви ж знаєте, як каже Ніна Федорівна Кожух, що всі друзі, коли тренуються, але на змаганнях друзів немає, щоб ми забували про таке, і ніяких поступок.

– Що вам запам'ятається з Ріо? Можливо, були якісь цікаві історії? Курйози?

– Я не знаю, океан мені, мабуть, тільки запам'ятаєся. У мене просто було п'ять дистанцій і я плавав до останнього дня. А багато хто вже відплавав і відпочивав тиждень. Я ж собі не міг дозволити вийти. Просто сидів там в кімнаті у себе чи в басейні. Я майже ніде й не побував. А ситуацій ніяких особливо не запам'яталося.

– А там ви як тренувалися?

Там точно так само тренуєшся. Зранку і ввечері.

– Як ви ставитесь до допінг-скандалу в Росії?

– Я вважаю, що треба було олімпійців не допускати до Олімпіади, а паралімпійців можна було і пустити. У мене таке враження, що саме олімпійці могли щось вживати. А про паралімпійців я ніколи не міг такого подумати. А взагалі, якщо не допустили, то так і треба.

ФІНАНСУВАННЯ ПАРАЛІМПІЙЦІВ З РОКАМИ НЕ ПОКРАЩУЄТЬСЯ 

– Чи сподобалося вам, як спортсменів-паралімпійців зустрічали після повернення з Паралімпіади?

– Сподобалося. Але моя група летіла першою і ми ще потім в аеропорту чекали дуже довго на приліт другої групи. Коли ж вийшли, легше стало. А так, приємно, звичайно, що нас приїхали зустрічати серед ночі.

А взагалі зустрічали нас в усі роки добре, в цьому році просто організували так, що було дуже багато людей, журналісти і міністр спорту приїжджав. 

– Чи задоволені Ви тим, яку суму виплатили цьогоріч спортсменам за здобуті медалі?

– Я був минулого тижня на зустрічі у Віталія Кличка, він пообіцяв, що видадуть нам протягом півроку квартири в Києві. Це, звичайно, приємно. Тому що якщо квартиру купувати, можна віддати велику кількість грошей за неї, а виявиться, що вона того не варта. Якщо нададуть квартиру, це буде дуже приємно.

А так у мене є з чим порівнювати. Кажуть, у нас війна... Цьогоріч нас оцінили так, що менше ще не було. Все-таки паралімпійці, ми представляємо Україну у світі, перемагаємо. Я вважаю, що можна було б нас і вище оцінити, хоча б половину паралімпійців. А так навіть тритини, мабуть, немає.

– Чи покращується з роками фінансування і призові виплати?

– Не покращується. За Афіни (2004 рік) давали $50 тис. за "золото", за Пекін – 100 тис. евро за "золоту" медаль, після Лондона – трохи менше $100 тис. І зараз $40 тис. за "золото". Найбільші призові були, коли прем'єр-міністром була Юлія Тимошенко, і вона чомусь, чи то любила паралімпійців, чи що, але для нас пробивала фінансування. Не зрозумуло чому, але це єдина людина, яка так переймалася за паралімпійців. А взагалі теденція показує, що щоразу менші і менші призові виплати.  

– А ви вже отримали свої призові?

– Так, ще до того, як з Ріо прилетів в Україну.

– Як вважаєте, що конкретно потрібно для розвитку спорту, паралімпійського руху? Чого бракує? Баз, снарядів, тренерів?

– Я думаю, треба свої об'єкти робити, умови для тренування, проживання і харчування. В основному харчування. Гроші видаються на збори, але цих грошей вистачає на якісь обіди, але порції маленькі, доводиться в основному додавати і витрачати свої кошти. Так, і звичайно, треба будувати об'єкти для тренування. От ми плаваємо в Києві. 18 людей у нас на 4 дорішки. І ще може якась група з нами плавати. Треба збільшувати і фінансування, і інфраструктуру розвивати, проживання для спортсменів робити.

КОЛИ ТИ СПОРТСМЕН, ТО ПОЧУВАЄШСЯ ВПЕВНЕНІШЕ У ЖИТТІ

– Розкажіть трохи про свою родину.

– Батьки, брати і сестра зараз у Слов'янську всі. Нас п'ятеро дітей у родині. Спортом тільки я займаюся. Як вже сказав, я зараз теж у Слов'янську знаходжуся. Збираюся з усіма побачитися. А так з батьками зустрічаюся найчастіше, вони приходять, їсти готують, словом, як батьки.

– Чи допомагає статус чемпіона в особистому житті?

– Не знаю, не заважає і, може, трошки переваг дає. У мене взагалі-то є моя дівчина Ніночка. І вона постійно зі мною.

– Чи відчули ви популярність? Вас  запрошують на інтерв'ю, пишуть у соцмережах?

– У Facebook щось за останній місяць у мене стало десь на 30-40 більше друзів. Не знаю, чому вони всі до мене додаються. На інтерв'ю періодично чомусь запрошують. Останнім часом часто телефонують. Запрошують на збори, заходи, в принципі, це приємно. Просто що я зараз у відпустці і не можу всюди потрапити.

– Що ви вважаєте найбільшим своїм досягненням у кар'єрі?

– Та, мабуть, оцю медаль, яку зараз взяв. І результат свій покращив, і це "золото". І в індивідуальній дистанції "золото". У мене ж було два "золота" в Афінах в естафетах, а на цій дистанції у мене було друге місце.

– Я знаю, що є спортсмени, які тренуються і виступають на конкретних запливах, наприклад, батерляй 100 м, а ви виступаєте в різних видах, правильно?

– Так, я змагаюся в різних категоріях. Але спина у мене основна. Це основний мій стиль, та й улюблений.

– Як спорт вплинув на ваш характер? Чи правда, що спортсменам і в житті легше ставити собі задачі та їх досягати?

– Звичайно, спорт вплинув. Тяжко оцінити, бо спортом займаюся все життя, але я скажу, що спортсменом я більш впевнено почуваюся. Та і в багатьох ситуаціях, у спілкуванні. Почуваєшся впевненіше по життю. 

– А був у вас момент, коли ви явно відчули в собі оцю спайку тіла і розуму, коли починаєш вірити, що можливості твої практично безмежні?

– В принципі, так, був такий момент. Є відчуття, що можеш пробувати себе у будь-якій сфері і що в тебе вийде цим займатися. Відчуття таке справді є. 

– Які далі цілі перед собою ставите? Після цієї Паралімпіади?

– Зараз відпустка у мене, відпочину, а потім буду так само тренуватися. Хочу потрапити на наступні Паралімпійські ігри. Хочу спробувати. Але чотири роки ще. Сподіваюся, що поїду ще і в Токіо.

– Вам зараз 27 років. А до якого взагалі віку можна виступати спортсменам? Чи спланували, чим будете займатися після завершення спортивної кар'єри?

– Я думаю, що до 32-33 точно ще можна. А коли завершу плавати, спробую себе в тренерстві. А там як вийде. Може, знайду щось пов'язане зі спортом. Буду дивитися. Може, відкрию власний свій бізнес. Можна і тренерство, можна з паралімпійцями працювати та з олімпійцями в Комітеті. В принципі, не знаю ще точно, але однозначно хотілося б щось пов'язане зі спортом.

– А у вас же бувають моменти, коли не хочеться на тренування йти? Як ви себе пересилюєте?

– У мене для таких випадків є моя дівчина Ніночка, яка мені завжди допомагає. І допомагала мені весь цей період тренувань останні два роки. 

– Ви як спортсмен, порадьте, що треба робити, аби досягати своєї мети? Як не здатися?

– Я б сказав, що треба прагнути, добиватися все одно, не зважати на труднощі. Переборювати самих себе та йти до своєї мети. Досягати її.

Людмила Горпинич, 5.ua

Попередній матеріал
Повертають гроші: Samsung почала виплату компенсацій за Galaxy Note 7
Наступний матеріал
Росія розірвала договір з Україною щодо нафтопроводів – ЗМІ

Паралімпійська чемпіонка Катерина Істоміна: Хочеться, щоб призові виплати паралімпійців зрівняли з виплатами олімпійців

Паралімпійська чемпіонка Катерина Істоміна: Коли ти думаєш про суперника, суперник вже стає сильнішим

Зустріч з олімпійцями та паралімпійцями-учасниками Ріо-2016 – відео

Тарас Дутко: Звертаюся до людей, які мають фізичні проблеми – не покидайте надії, підіть у паралімпійський спорт

Як паралімпійці виживають на зарплату 2 тис. грн

Повернення додому: Як паралімпійці ламають шаблони можливостей