Олег Винник про необхідність в охороні, зіркову хворобу та подарунки від прихильниць

Олег Винник у програмі "Рандеву" на "5 каналі" розповів про переїзд із Німеччини та творчу діяльність в Україні, про подарунки від прихильниць, виступи перед депутатами та меседж, який доносить до прихильників

– Сьогодні в мене в гостях людина, яку називають феноменом сучасної української естради. Він рідко з’являється на екранах телебачення, в ефірі музичних телеканалів. Він, взагалі, рідко дає інтерв’ю, але для нас він зробив виняток. Людина, яка в останні тижні зібрала підряд три величезні зали – на чотири тисячі місць у палаці культури "Україна". Квитків не було за два місяці. Людина із маленького селища в Черкаській області нині на щаблі слави. Його обожнюють жінки, йому міцно тиснуть руку чоловіки, але всі схильні говорити тільки про одне – це надзвичайно талановита людина, відкрита до людей, яка співає про любов, якому не потрібні такі мізерні речі, як піар. Але сьогодні він у нас, отже Олег Винник у "Рандеву".

Моє вітання, я рада вас бачити. А як раді зараз оті всі глядачки, які всі нас дивляться. Насправді це для них подарунок. Хотіли його зробити на жіноче свято, але, я думаю, витримали таку паузу, напруження. Що більше після вашого концерту багато українок є. Давайте зараз подивимося, у нас є шматочок з вашого концерту. Наш журналіст Арсен Цимбалюк побував на концерті

Давайте.

Ну ось так. Скільки в палаці "Україна" місць – 3700, так?

Ну ми ще там один ряд доставляли.

Ось так, для трьох днів концерту?

Так. Хоча нам запропонували п’ять концертів провести.

П’ять?

Так, пропонували, але не погодився, все-таки, "Бог любить Трійцю", кажуть. Хай краще буде так. Що стосується квитків, ви знаєте, я на колінах перед людьми стояв би в нашій країні. Звичайно, квитка купити на Винника декому в нашій країні, мені здається, зарплати мало. Це реально до сліз приємно, за це я велику відповідальність несу. І вдячний людям до сліз, що вони віддають кошти і йдуть на мої концерти.

Переді мною красивий чоловік сорока трьох років, який має крутий голос, який, до речі, співає все вживу. Заспівати три концерти вживу. А скільки ви, дві з половиною години співали? Чи три?

28 пісень, якщо я не помиляюся.

28 пісень, вживу. У палаці "Україна", три концерти, так? Людина, яка рідко з’являється, так? Майорить отак перед очима в різних шоу, в різних телевізійних програмах. Дійсно, ви рідкість. І людина, яка має отакий вплив – це розрахунок, це вдача, чи це щось третє?

Це праця. Ви знаєте, я не з тих людей, я, мабуть, не вмію продавати своє обличчя. Я не вчився цьому, мені це нецікаво. Я не скажу, що це погано, що я не можу поставити, я не можу якось розсуджувати, хто правий, хто неправий. Ні, у кожного своє життя. Мені було важливо, я навіть про це не думав… Я, коли повернувся додому…

З Німеччини?

Так.

Давайте відкриємо глядачам історію: ви були в Німеччині, довгий час там працювали, співали в мюзиклах?

Так, це було мінімум 12 років.

Чимало – 12 років співу, так?

Так, німецькою мовою.

В якому ви році повернулися?

Чисто уже фізично, скажімо на 90%, що я перебуваю тут з концертами – це з 2013 року. Це буквально там перерви по місяць у нас між турами – місяць, можливо два.

Чому ви повернулися, я можу спитати?

Тому що так Господь Бог велів. Я першу пісню написав у 2003 році, і я вже не міг з цим жити, так щоб його не показати людям. Я багато чого відчуваю там, всередині. А головою я приходжу пізніше. Я сьогодні навчаюся кожен божий день, можливо, комусь це буде якось не дуже добре чути, але на своїх помилках я вчуся. І, коли я там бачу чужі помилки, я можу щось думати, але мені це нецікаво, мені буває прикро, мені буває боляче, що люди роблять помилки. Тому що я сам ці помилки роблю. Я насолоджуюся тим, що сьогодні вивчаю себе і насолоджуюся цим всім.

По-жіночому я бачила в очах цих жінок, які були на вашому концерті, ну, по-перше, захоплення. По-друге, мені здається, якесь фантазійне от... Той ідеал, ту форму чоловіка, з яким би їм хотілося бути, але долею так не сталося. І вони приходять на ці концерти, і, можливо, у своїх фантазіях поруч з ними така людина, як ви – Олег Винник. Ви несете відповідальність за цих жінок, ви це розумієте?

Розумію, якби я не розумів, мене б не було взагалі. Я знаю, що я кожної секунди несу відповідальність, і що я значу для деяких людей в цьому житті, котрі приходять до мене, як ви кажете самі, про жінок. А як? Вона працювала все життя. І часу не було, і, можливо, вона виконувала всю роботу за свого чоловіка. Я багато чого побачив у своєму житті. Я не можу сказати, що я був завжди артистом, я народився в селі, і знаю, що таке життя нормальне абсолютно, людське, коли тримається на плечах, а часом на тендітних плечах. Я щасливий, що маю право цим людям принести задоволення. Якщо ви самі сказали "фантазія" – це не фантазія, ні, я просто кажу те, що відчуваю, і все. Хтось мене розуміє, хтось не розуміє, але слава Богу, на сьогодні мене розуміють 99%. Один відсоток не розуміє – це нормально. Я знаю, що якщо брати по Біблії, то Ісуса теж багато не любили. Я знаю, що роблю. Виходжу на сцену, я знаю, для чого це роблю.

А для чого ви це робите?

Тому що в мене є інформація, яку я викладаю через свої пісні.

Я можу спитати: існує один меседж такий, який ви хочете донести до тих жінок?

Звичайно.

Який це меседж?

Любити один одного. Любов – більше ніхто нічого не придумав у цьому світі.

Вас не муляє, що величезна кількість жінок, які приходять на ваші концерти, люблять саме Олега Винника, а не ті пісні?

Слава Богу, тому що я їх люблю.

І, повертаючись додому, вони лягають в ліжко і лежать самотні в своїх думках. А зранку…

А звідки ви це знаєте?

Тому що я жінка, і я не раз спілкувалася із такими жінками.

Я не лукавлю в тому, що кажу, я відповідаю за кожне своє слово. І перед тим, коли пісню випустити до людей, я мільйон разів обдумаю, наскільки я правий чи неправий. І чи я не буду відповідати за кожне слово, і як буду відповідати? Я навіть, коли напишу цю пісню, все одно ще потім думаю, фільтрую, прослуховую кожне слово.

Серйозно? Прослуховуєте, фільтруєте?

Серйозно. А як ви думали, що так просто. Через то я повертаюся назад. Що таке творча людина? Це емоції. В мене дуже багато всяких випадків було, що люди там з-під капельниць вставали, з лікарняних ліжок і приходили до мене на концерт.

Та ви що?

Як мені перед цією людиною лукавити? Або щойно був телефонний дзвінок. Жінка, котра виховує двох дітей, двох хлопців, самодостатня, в неї є кошти. Вона пережила рак сама. Вона хотіла почути моє слово. І через продюсера, я взяв трубку і вона реально плакала, я її заспокоював, звичайно. Але це були настільки сльози щастя. Вона каже: "Олеже, я слухаю ваші пісні, вони мені допомагають жити, якби не пісні – мене б не було". Вона мені розповідає: "Я не можу до вас на концерт попасти тільки із-за того, що я виховую двох синів. Одному 11 років, а другому рік і два місяці. В мене все нормально – і гроші, і все є. Але я не можу до вас попасти, тому що я одна. Я щаслива, що ваші пісні в мене в мобілці, вони мені допомагають жити". Почути ці слова – мало життя.

Вас не бентежить, що часто вас порівнюють зі Стасом Михайловим? Взагалі, чи доречне таке порівняння?

Порівнюють ті, хто мене не знають. Ті, які не освічені, не знають моїх пісень всіх. Взагалі порівнювати – це… Мене не тільки з ним порівнюють, мене з багатьма порівнюють.

А з ким ще? Мені цікаво.

Я вже не пам’ятаю.

Передусім аргументують аудиторією. Мовляв, самотні жінки, які приходять на концерт Олега Винника і приходять на концерти Стаса Михайлова – це в цілому, одна і та сама аудиторія.

Ви знаєте, я цим не цікавлюся взагалі. Якщо говорити про соцмережі, 64% – неодноразово про це кажу – чоловічих переглядів. Цікаво, що я людям доношу і як вони це відчувають. Розумієте, зараз у новій пісні в мене фраза є: "Чтобы было ярким мое шоу, где лишь учился я любить". Це не тільки про себе я кажу, кажу про кожну людину в цьому світі. Ми вчимося любити в цьому світі – це найголовніше. А те, що там розповідають жінки, не жінки, кажу: "Люди добрі, ви на концерт прийдіть, подивіться". Хоча є такі варіанти, що навіть коли на концерті, вони все ж не розуміють, а як так може бути.

34 людини в команді, ви курсуєте всією Україною. Вже зараз немає місця, де б Олега Винника не знали, і погано ходили – це успіх насправді. Охоронці у вас є?

Є.

А чому в них виникла потреба?

Від мене охороняють людей.

Та ну.

Охоронці мають бути, вони слідкують за порядком і так має бути. Це не те, що вони там є для того, щоб мене хтось не образив чи щось погане не зробив. Мені здається, що я нікому не зробив нічого поганого, щоб мене потрібно було охороняти. Або там супермегабагата людина чи ще що-небудь, не знаю. Потрібна охорона для того, щоб все було нормально, тому що люди, коли хочуть до Олега, тоді можуть бути якісь там речі. Хтось комусь на ногу наступить, до речі. Ну уявляєте, хтось комусь каблуком наступив на ногу?

Ви жартівник.

Ну чого, я адекватно просто дивлюся… У Харкові, наприклад, кусали за вухо мого охоронника одного. Багато було дівчат, йшли на сцену. Це було цікаво, так.

Та ви що? Залишився з вухами?

З вухами, витримав, чотири бачив у нього ззаду, коли дівчати його піймали. Він витримав достойно, героїчно.

Насправді приїхати з такої заможної Європи, з Німеччини, де абсолютно все на іншому рівні, у країну, де все тільки встає на ноги. І багато є культурних сфер, які залишають бажати кращого, і організаційні, та купа моментів – це ризик. Ви сказали, що у вас було покликання, тому ви так зробили. Але вас можна вважати таким своєрідним наглядачем цих революційних моментів, які сталися. Адже ви на ноги у 2013 році вже так стали? У 2014-му почалися ці зміни: Революція Гідності, прихід нової влади.

Ще у 2013 році, був Майдан, якраз ми починали з цього.

Ви за цим всім фактично спостерігали.

7 жовтня у нас був у Житомирі перший концерт. Шість концертів було пробних, скажімо так. Вже через тиждень ми знали, що у нас 60 десь приблизно концертів. І тоді я побачив всі ці перевезення танків, зброї, я знімав тоді на мобільний. А потім якось стало нормально все. Так, коли все починалося, якраз починали й ми фізично їхати.

Тобто фактично шлях Олега Винника починався зі шляхом нової вже історії України?

Абсолютно, можу сказати впевнено.

А зараз на дворі 2017. Ви задоволені тим процесом, який Україна досягла за ці роки, як музикант, як артист?

Так. Я можу сказати, що оці всі заборони, в’їзди – нев’їзди, я бачу, що дуже багато сьогодні моїх колег, багато музики, як грибів кожний божий день, виходять нові артисти. І реально є стільки доброго, класного, якісного матеріалу, цікавого матеріалу україномовного, що тут, можу сказати, що величезний плюс. Це дуже стрімко все йде і помітно. Хоча було багато дебатів з приводу цих квот і тому подібного раніше, але час усе ставить на свої місця, і це круто. Так має бути в кожній країні, ми маємо цінити свій продукт. У кожній країні має бути свій продукт. Це не говорить про те, що треба щось забороняти. Хто щось там порушив, закон – це вже одне, друге. А що стосується свого національного – в кожній країні має бути своє. І чим більше, це має бути великий відсоток свого. Я не розумію заборони. Заборона артистів, в першу чергу, це для мене це людська вже сторона артиста. Якщо хтось щось порушує, якийсь там закон, до артиста це не має ніякого відношення.

Чому не має відношення? Навіть візьмемо українця для того, щоб красномовніший приклад. Які тут, у своїй країні кажуть, що "народ, я співаю українською для вас", він збирає зали. А потім приїжджає на 23 лютого, на день радянської армії, або ще красномовніше – в Санкт-Петербурзі, на день військово-морських сил РФ, які фактично там, частина їх, вбиває наших хлопців на Сході, виступають і говорять гарні слова на адресу тих і тих. З одного боку, можна сказати, що ця людина поза політикою, вона добра і відкрита до усіх. А з іншого боку, можна сказати, що цей пан зараз прославляє тих, хто вбиває мого брата на Сході – ось такі дві позиції.

Я за що і веду: це не артисти вирішують, це людина. Для мене це дуже принципово. Я до цього ставлюся як людина, не артист. Якщо я кажу, що я поза політикою, це не говорить про те, що в мене немає своєї позиції. І це такі запитання в першу чергу, коли мені задають: "Олеже, як там ставишся до заборони, що там наші артисти виступають?" Це їхнє рішення, я не вправі щось казати – вони праві чи неправі. У них є своя точка зору. Сьогодні ми цивілізовані всі люди, вирішуємо самі, в якій країні можемо проживати. Якщо мені таке запитання задаються в першу чергу, потрібно задавати запитання людям тим, в кого загинули люди близькі, рідні в цій нікому не потрібній війні. Вони на все дадуть відповідь з приводу виступів чи цих артистів. Я би собі не простив, щоби до мене підійшла людина, в очі подивилася і сказала: "Олеже, я там на війні, у мене там загинули, у мене те, у мене се. У мене вся сім’я на мобілках слухають твої пісні, ти для нас взірець. І тут ти зробив оце" – наприклад, там виступив. Це не те, що я скажу, що принципово відмовляюся, ні. Просто я не пережив би цієї ситуації, коли б мені хтось в очі сказав, що "я тебе слухав, я тебе поважав, а тепер ти зробив, ти для мене зрадник". Для мене це як для людини, не для артиста, – я буду жити все життя з цим і я реально буду тоді страждати.

Ви цікавитеся політикою?

Ні, колись, коли не приїздив в країну, в мене було там 6 років, що я не приїздив, і коли я дивився всякі там ці наші політичні програми…

Дивилися?

Дивився, тому що у мене була, як то кажуть, стабільна робота, де ти виходиш о 19:00 на сцену, ти маєш бути в театрі о 17:00. Відпрацьовував і йшов додому, і так все, як годинник, працювало. Звичайно, я дивився політичні ці програми, мені було дуже цікаво. Було дуже цікаво, коли Помаранчева була революція, багато журналістів до мене приїздили, брали інтерв’ю з приводу цього. Раніше там Україну ніхто не знав, мене там норвежцем називали, потім почали українцем називати. Я цікавився, наскільки чув емоції моїх колег з усього світу, взагалі, що вони почули, що є така країна – Україна. Що люди там виходять, і наскільки мирно все було, наскільки вірили всі. Ну а потім все якось стало інакше. І це дуже прикро, мені стало все нецікаво, і всім моїм знайомим теж стало нецікаво.

Що маєте на увазі, розкажіть?

Ну зовсім, ми ж про політику зараз починаємо говорити – те, що є, те, що ми маємо. Мало, мені здається, довіри стало мало.

Ну от ви кажете: "Я незадоволений, немає довіри". Чому?

А яка може бути довіра? Я проїхав через країну вже, мабуть, не знаю скільки разів, можливо, 8, можливо, 10. Доріг немає, що говорити далі? Хоча я цим намагаюся взагалі не перейматися, тому що це зовсім друга сторона. В мене є чим займатися. Справ на 24 години на добу, а то й більше. Потрібно зі своїми речами справлятися. Якщо я ще буду перейматися політикою, тоді, мені здається, не буде Винника, не буде любові, не буде щастя, а буде якась непотрібна емоція, якісь переживання.

А хтось із політиків проявляє до вас симпатію, приходить на концерти?

Мабуть. Не знаю.

Не знайомі з такими політиками, які приходять на концерти?

Знайомий, чому?

А хто це?

А для чого всім розповідати? Ну мені що, цікаво, хто прийшов з політиків, хто не прийшов? До речі, на той час, я можу відверто сказати, я виступав в 2014 році в Сочі на Олімпіаді за Україну. Сафіулін був тоді міністром, дуже в добрих відносинах ми з ним були. Я не можу когось ділити. Сказати, що хтось там такий, хтось там сякий. Мені абсолютно нецікаво. Коли людина йде до тебе на концерт, в мене є знайомі, які мені телефонують: "Олеже, ми прийдемо до тебе на концерт".

За двадцять років ким бачите себе? Де ви себе бачите? Що будете робити за двадцять років?

Це йому тільки видно – Господу Богу.

Однозначно. Але інколи задумуєшся, правда?

Задумуюся, так. Ви знаєте, я коли Жана Вальжана грав, кожен день помирав на сцені, – десь там за 80 років було. Він помирав щасливим, кожний божий день. Оце щастя хотілося б відчути. Можливо, ти будеш сидіти в цьому кріслі-качалці, як то кажуть. І в тебе буде багато часу. Я дуже мало бачив світу, хоча багато років життя віддав Європі, пропрацювавши і в Австрії, Швейцарії, і Німеччині, бачив країни і багато чого вивчив. Але хотілося б якось так на старість побачити весь світ у цілому, от так, щоб проїхати через усю землю. Щоби, все-таки, посмішка, як усі сьогодні кажуть: "Олеже, ваша посмішка…" От мені, здається, що це дуже важливо і бачити і про неї говорити ще тоді, в старості. А не сидіти і думати: "Більше тебе немає, оце ти зробив, а оце міг би ще зробити, а оце так, а оце сяк". Головне, щоб ти пішов щасливий з цієї землі, як то кажуть.

У нас є до вас бліц-запитання. Вони коротесенькі, я прошу вас, коротко відповідайте.

На інтуїцію зараз мене будете мучити?

Та майже. Перше запитання: як гадаєте, чи станете ви легендою?

Нецікаво.

Хто крутіший: ви чи Стас Михайлов?

Нецікаво.

Чому вас постійно порівнюють із ним?

Бо в мене біляве волосся, мене видно, і очі блакитні – помітний дуже. Маркий.

А він лисий, із зеленим волоссям, звичайно ви схожі, так. Скільки коштує ваш виступ на корпоративі?

Директор вам скаже.

А ви не знаєте?

Ні.

Олеже... Тобто, коли ви берете гонорар після корпоративу, ви кажете: "Я вам довіряю".

Я не беру гонорар.

Що безкоштовно виступаєте?

Так.

Ви не розповідаєте про особисте життя, бо боїтеся втратити прихильниць?

Ні.

Чому тоді мовчите?

Тому що в мене є що людям сказати. Коли я буду нецікавий у своїх піснях, мені не прийдеться розповідати про своє сокровенне. На жаль, всім це цікаво, всьому світу. Це так завжди, класичний підхід до всіх артистів. Але мені це нецікаво. Цікаво, що артист несе, вибачте за слово, на сцені. Нічого не дасть, якщо я розповім, скільки в мене дітей, і що я буду розповідати завтра? Скільки я очікую онуків чи що?

Хто така Ніно?

Моя подружка, дуже добра подруга, гарна дівчина.

Їй присвячена ця пісня?

Так.

Ваше життя колись було в небезпеці?

Чесно кажучи, дуже часто. Так.

Через прихильниць?

Ні, обставини, бандюганів, не знаю.

Бандюгани якісь хочуть відімстити?

Було всякого. Ні.

Ви б підстриглися налисо?

Підстригся б. Я мріяв про коротку зачіску.

А чого ні?

Не знаю, якось так сталося. Коли по контракту я працював “Титанік”, там під нульовочку було по контракту все. І мені це не подобалося, це було 9 місяців всього в моєму житті, що в мене не було довгої зачіски.

Потім ви знову повернулися.

Потім так. Але я хотів би, щоб у мене була коротка зачіска.

Ви колись плануєте змінити імідж взагалі?

Можливо, але мені здається, що шанувальниці не дадуть.

Ви хворіли колись зірковою хворобою?

Ні.

Ставили колись автограф на грудях шанувальниць?

Ставлю.

Та ну? Регулярно?

Та так, регулярно.

Яке вино любите?

Якісне.

Червоне, біле?

І те, і те.

На що готові заради шанувальниць?

На любов.

Ого… Хто ваш головний конкурент на естраді?

Не думав, цікаво дуже. Сцена, сама сцена конкурент. Вона ж постійно, кожнісіньський божий день – або її здолаєш, або ні. Не знаю, не думав над цим.

Ви виступали на корпоративах у політиків?

Неодноразово.

У кого? Секрет?

Нецікаво взагалі.

Нам цікаво.

Вам цікаво, я знаю.

Не скажете?

Поки що ні. У мене немає такого, щоб… У мене таке враження, знаєте, "виступали в політиків", політики – це самі страшні люди у світі.

Ну чому страшні? Чому ви не відповідаєте? Є ж якийсь момент, чому ви не відповідаєте? Це дивно. Наприклад, я хочу відверто сказати…

Чому? Хоча, ви знаєте, якщо я скажу: у такого я політика виступав, а другий скаже: "Чекай, а чого він у нього виступав, а у мене не виступав?"

Так він вас запросить, і буде більше роботи вам. Хіба це не прекрасно? А плануєте написати автобіографію?

Ні.

Який ваш улюблений магазин?

Якісний. Не задумувався, я взагалі, недолюблюю магазини, особливо, коли там дуже багато людей.

А що у вас на руках? Що за прикраси?

Прикраси, просто прикраси.

Самі собі купуєте, чи хтось дарує?

По всякому, оце подаруночок.

А решта?

Це куплено.

В Україні чи за межами?

За межами.

Які казуси трапляються під час мюзиклів у Німеччині? Якийсь один із них?

Всякого було. Найбільш такий прикольний казус: ворота, я, Жан Вольжан, отримав листа. Моїй прийомній дочці Козетті принесла Понін лист від Маріуса, мого майбутнього зятя. І я читаю, там Маріус іде на страйк, на барикадах, і він не знає чи виживе. І він написав останнього листа Козетті. Я читаю цей лист, це дуже такий зворушливий лист, під сльози, весь зал слухає. Я стою у себе в подвір’ї, ззаду ворота. І коли ворота виїхали на сцену, а сцена крутиться туди і сюди, і ворота виїздили. І технік не встиг шомпол всунути, і вони почали здвигатися, ці ворота. Я читаю листа одною рукою, і бачу ворота зсовуються, я одною рукою тримаю ворота і читаю листа. Ну, звичайно, люди це зрозуміли, почали сміятися.

Ваша кохана ревнує вас до прихильниць?

Ні.

Чи існує так званий "феномен" Олега Винника?

На поверхні так, мабуть. В мені – немає.

Найбільш незвичний подарунок від ваших фанаток?

Любов, любов, незвичний подарунок.

Такий був? Коліться. Автомобіль?

Що, подарунок?

Так.

Та це б було якось задешево.

Ого, нічого собі. А що ж це?

Любов, кажу.

У вас на все одна відповідь – любов.

Я ж казав, що любов у всьому світі переможе все, і це найголовніше.

Чого боїтеся?

Зради. Не знаю, нічого, мабуть. А чого боятися? Бога боятися треба, себе, зрештою. Не думав над цим.

Є речі, за які соромно?

Я вам скажу пізніше, мабуть, якщо ми колись зустрінемося, у років 120.

Треба ще трохи пожити, щоб зрозуміти, за що соромно?

Так.

Найголовніша жінка у вашому житті – це хто?

Та, котра в тобі бачить потенціал. Та, котра перша побачить у тобі потенціал і допоможе добитися в житті вершин. Та, котра знає, як тобою правильно покерувати – оце та. Ота "сильна шия", котра зможе повернути нашою сильною чоловічою головою. Про це можна дуже багато говорити.

Ну то ж як про любов.

Це круто, коли у тобі бачать перспективу, і достойно, тяжко з тобою вчаться любити – це головне.

Ну і наостанок: у вас є 10 секунд звернутися до тих фанаток, яких ми бачили там, на майданчику.

Шанувальниць.

Що це за слова?

Можливо, якісь банальні будуть слова. Побажання: головне, щоби всі мрії перейшли в реальність. Щоби все було так, як хотілося серцю сповна. Щастя вам! Я це не втомлююся говорити, я хочу, щоби всі, щоби кожна, кожнісінька душенька була щаслива – головне.

Я дякую, що ви до мене сьогодні прийшли. Знаєте, ви говорили про самодостатність сьогодні протягом інтерв’ю. Мені здається, що ви саме з тих людей. Багато хто іронізує над вами, багато хто захоплюється вами, але те, що ви самодостатні, талановиті – це на всі 100%.

Спасибі, не тратьте час свій. Краще… дати собі час розібратися в собі, а не перейматися…

...тим, що там…

...завжди буде десь, щось не так. Коли ми в собі розібралися і знайшли свою самодостатність – це круто.

Яніна Соколова, "5 канал"

Попередній матеріал
Революція 100-річної давнини: шокуюча схожість сьогодення з реформами часів Центральної Ради
Наступний матеріал
Комерційний директор "Київенерго" про підвищення тарифів, платіжки з захмарними цифрами та подальші договори зі столицею