Але бувають випадки, коли цей "найщасливіший період" перетворюється на справжній жах. Після пологів уся увага прикута до малюка. Але мамам теж потрібна увага і допомога. Не лише фізична, а й емоційна.
Про післяпологову депресію у жінок почали говорити зовсім недавно. Але це тема, яку справді треба порушувати. Багато чоловіків, коли чують від дружини "У мене теж таке було", дуже дивуються: "Справді? А я нічого не помітив".
Це захворювання може виникати у жінок будь-якого віку. Не має значення, це перша, друга чи четверта дитина. Не важливо, чи ви раніше дітей бачили лише на картинках, чи ви неонатолог із 10-річним стажем.
Відома дитяча лікарка Лідія Бабич розповідає свою історію боротьби із післяпологовою депресією:
"Я зараз пишу цей текст і відчуваю себе дуже хороброю, що пишу. Мені складно було наважитись.
Моя доня підростає. Я теж багато в чому виросла. Вчуся захищати себе, берегти і любити.
Я змогла збагнути, що себе треба берегти, після того як мало не померла. Пишу це все, тому що моя історія не унікальна.
Раніше у мене був майже забобонний страх про таке комусь розказати.
Моя вагітність була дуже бажаною і доволі складною. Мене переслідував страх втратити дитину. Десь половину вагітності я майже щодня відчувала доволі сильний біль в спині, тазу, в животі. Це виснажувало і лякало мене. (І я сто разів чула, що вагітні мають бути активні, вагітність це не хвороба, всі ходять собі чудово, а он у когось взагалі ще є старші діти і нічого). Я відчувала себе винною і розгубленою, що мені важко пурхати метеликом.
До цього я 10 років працювала неонатологом. В реанімації новонароджених я бачила багато складних випадків і дуже боялась народити передчасно. Це просто страх, він не виключається. (Розслабся, не бери дурного в голову, думай про хороше)
Віра народилася з вагою 2490, в неповних 37 тижнів.
Я не могла випустити її з рук. Така гарнесенька і беззахисна, абсолютно чарівна дівчинка. Я була впевнена, що всі страхи і переживання позаду. Адже я педіатр, спікер курсів для вагітних, неонатолог з великим досвідом, моє материнство буде легким і безхмарним!
Я не випускала донечку з рук і постійно прикладала до грудей. Але Віра все одно втратила надто багато ваги, була трохи зневоднена... І я її два рази догодовувала сумішшю зі шприца. Давала і плакала від відчуття провини, бо не впоралась з годуванням дитини. Я плакала, що тепер у нас з донькою вже не буде справжньої близькості, бо моє ГВ вже не вважається "повним ГВ", раз я два рази дала суміш. Я не могла розслабитися і багато плакала.
Вдома у мене було кілька лактостазів з лихоманкою під 40°. Мені було погано фізично і ще гірше - емоційно. Я плакала щодня. Весь час відчувала себе невдахою і винною перед усіма - перед своєю дитиною, перед чоловіком.
Віра набирала вагу "впритик" і я страшенно переживала, що ніби не здатна нагодувати дитину як слід.
Мені дуже хотілося соковитих яблук. Я їла їх і плакала від відчуття провини, що яблука дорого коштують і мабуть чоловік буде мене сварити, що я так багато з'їла.
Я пригадую себе тоді і не можу збагнути, як же це зі мною сталося?..
А потім я перестала спати.
Вірі було десь 2-2,5 місяці.
Було три страшних тижні, коли я не спала абсолютно ніскільки. Це не перебільшення. Це три тижні без жодної хвилини сну. Я лежала в ліжку з калатаючим серцем і планувала самогубство. Уявляла, як я вистрибну з балкона і цей жах нарешті закінчиться. Ліжко стало місцем для катування, а не гніздом для відпочинку.
Я дивилась на дітей в парку і мені здавалося, що я просто не доживу до того часу, коли Віра теж буде бігати з дітьми.
Зверталась по допомогу до психіатра. Але лікар був з досить агресивним підходом і призначив препарат з сильними побічними ефектами. Я не змогла його приймати. Були спроби приймати фітозаспокійливе, магній, ще щось, але без ефекту. Масаж, акупунктура... Я вже ладна була ходити хоч до екстрасенса, аби тільки знову почати спати.
Я плакала від заздрощів до людей, які можуть просто лягти і заснути. Ця насолода стала для мене недосяжною.
На кілька місяців переїхала жити до моїх батьків. Надзвичайно вдячна за ту потужну підтримку. Були дні, коли я відчувала дезорієнтацію, не могла змусити себе їсти.
Це все була важка післяпологова депресія. Щоб подолати її, мені знадобилось багато часу, кілька років.
Коли у людини виявляють діабет або астму чи ще якусь хронічну хворобу, про це говорять багато і охоче. Про депресію говорити не звикли. Я відчувала (та і відчуваю досі інколи) певну стигматизацію і нерозуміння. Страшно було наважитись говорити про це з колегами. Проте в розмовах виявилось, що кілька видатних лікарів, які є для мене прикладом в медицині, теж знають на собі, що таке депресія.
Це хімія мозку. Вона творить з нами дивні речі, чарівні або страшні.
Закоханість, депресія, сон, натхнення, спокій... Про все можна розповісти мовою нейромедіаторів та гормонів. Допамін, серотонін, окситоцин, адреналін, кортизол, пролактин...
За світовими даними, кожна 10-та жінка має прояви депресії після народження дитини. І це лише офіційно виявлені випадки.
Зараз я розумію, що у мене було багато факторів ризику ще до вагітності і пологів.
Я до останнього намагалась впоратися сама.
Як в тій приказці. "Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими".
Цей досвід допоміг мені стати такою, як зараз. Тепер я набагато краще розумію, чому у мам на консультації стоять сльози в очах. Чому такі товсті папки з результатами обстеження здорових дітей. Чому шукають чудо-засіб, щоб дитя добре їло, міцно спало (і дало мамі трохи спокою). Але ця фраза завжди в дужках, її не кажуть.
Бо бути виснаженою від втоми ніби соромно. Плакати при дитині якось заборонено, треба на позитиві завжди посміхатися. Потрібні курси англійської, пірнання у ванні, пальчикові ігри, вітамінний перекус і картки для розвитку, а також схуднення, блогінг, стартап, мейк, крос, лайки, репости і корисна вечеря для родини. Але бракує сил змусити себе підвестися з ліжка.
Можливо, в цьому тексті хтось упізнає себе.
Вихід є.
Звертайтесь по допомогу. До психотерапевта, психіатра, до сімейного лікаря, що знається на антидепресантах. Є препарати, сумісні з ГВ.
Поширені помилки:
- просто чекати, поки все минеться;
- безкінечно лікувати і обстежувати дитину замість мами;
- боятися звертатись до психіатра (бо всі дізнаються, що ти хвора);
- боятися, що лікар "підсадить на таблетки" на все життя;
- лікувати "вегетосудинну дистонію", глисти, дисбактеріоз, дискінезію казна-чим;
- думати, що психотерапія це лише викачування грошей, це тільки для багатих і балуваних;
- звинувачувати себе;
- виснажувати себе надмірними спортивними тренуваннями або дієтами, щоб вибити "клин клином";
- вживати алкоголь, курити, щоб уникнути стресу;
- звинувачувати родичів у депресії;
- опускати руки і терпіти, бо депресія тепер назавжди.
Як у фільмі Гендальф казав зневіреному переляканому Гоббіту: "Навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Надія завжди є".
А ще для мене було вкрай важливо, щоб було що розказати потім доньці. Коли Віра виросте, я якось розкажу їй, що я впоралась. Як, загалом, кажу це і зараз. Це досвід страшної боротьби і перемоги.
І ви теж зможете.
Це кажу вам я, Лідія Бабич, жінка, мама, успішний педіатр, яка подолала важку депресію. Я вірю в вас, чуєте. Вірю в усіх, хто читає ці рядки зі сльозами на очах. Вихід є".
