Знущались та погрожували. Розповіді про щасливе дитинство українських дітей у росії – не більше ніж байки пропагандистів. Всю правду про депортацію знають ті, кому вдалося втекти. Таким відвертим і правдивим історіям присвятили розмову на Книжковому Арсеналі. Що ж насправді відбувається на тому боці та як розрадити дітей, які повернулися з росії, – Марія Дрозд розповість.

Діти сміються, бешкетують, із захопленням бавляться різними іграшками. На книжковому святі розваги мають навіть ті, хто ще не вміє читати. Але таке дитинство не можна назвати безтурботним, бо ж чи не кожна українська дитина колись прокидалась від вибухів.

Тут є багато літератури для малечі. Всі книжки з цікавими обкладинками та різноманітними ілюстраціями. Але, на жаль, у більшості з цих читачів війна забрала найважливіше – дитинство.

Ще менше пощастило дітям, які потрапили під окупацію та були депортовані в росію. Валерії – 17 років. За декілька днів до великого вторгнення росіян вона приїхала до бабусі у нині окупований Сєвєродонецьк.

Згодом батько Валерії наполіг, щоб донька приїхала до нього на росію та вступила до місцевого коледжу. Вже через пару тижнів дівчина спробувала повернутися в Україну, втім, окупанти – не випустили. Зрештою вона пробула там аж півтора року. І лише з третього разу завдяки волонтерам вдалося повернутися додому. Каже, що стала більше цінувати час із мамою, а досвід у російському коледжі згадує з жахом.

"Вони всі розуміли, що ми українці і я неодноразово зіштовхувалась з булінгом з боку дітей, викладачів. Також кожен понеділок нас змушували співати гімн росії. Піднімали прапор. Була така пара, де нам розказували яка росія велика, тільки за нею майбутнє. На нас дуже тиснули через те, що хтось там шокає, хтось гекає. Селюцька мова, казали вони. Звинувачували, що ми можемо злити якісь координати, погрожували", – розповідає Валерія Галич.

Відновлення після такого досвіду потребує багато часу та допомоги спеціалістів. І не тільки для самих дітей, а й для їхніх рідних та друзів. За словами психологині, найбільша проблема у людей – це страх. Страх спілкуватися з пораненими військовими, цивільними та дІтьми, які пережили окупацію.

"Іноді треба завмерти і просто слухати. Не треба переконувати, доводити, не дай боже знецінювати. Просту підтримку надати, сказати "ми завжди поряд", щоб він чи вона могли звернутися. І діти дуже часто діляться якимось власними історіями і легко розповідають про ті події, які з ним сталися", – каже дитяча та сімейна психологиня Катерина Гольцберг.

Ще важче дітям та підліткам, які втратили рідних. Не з чужих слів знає про самотність Кирило Невдоха, бо сам виріс в інтернаті. Зараз він очолює Національний офіс дітей та молоді. Каже, такі діти найбільше потребують не тільки турботливих батьків, а й надійного друга.

"Дуже важливо, щоб був турботливий позитивний дорослий, щоб він направив її на шлях розвитку, бо вони вже розчаровані в собі, розчаровані життям, не впевнені, тому що їх в свій час певні дорослі не змогли врятувати раз вони потрапили в депортацію чи окупацію. Тому їм потрібен наставник. Той, хто поділиться своїм досвідом, хто буде поруч, допоможе в освіті, навіть просто зранку напише "привіт, як ти?", – розповідає голова офісу "Діймо" Кирил Невдоха.

Майже дві тисячі українських дітей постраждали через вторгнення росії. Чимало – психологічно. Але їх можна і треба повертати до нормального життя. Бо за ними майбутнє.

Марія Дрозд, Микола Довгий, "5 канал".

Нагадаємо, на початку квітня на підконтрольну територію з окупованої Херсонщини вдалося повернути юнака, який хвилювався, що після так званої "юнармії" росіяни змусять його воювати проти Батьківщини.

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.