Валерій Ананьєв розповів про випробування безвізу і про те, чому саме за кордоном перейшов на українську мову

Валерій Ананьєв – демобілізований боєць 25-тої бригади ВДВ ЗСУ, який три роки провів у зоні АТО. Валерій щойно повернувся зі своєї мандрівки шлахами пілігримів. Він пройшов 1800 кілометрів, обрав для себе такий шлях, "шлях Каміно", задля того щоб із Парижа дійти до іспанського мису Фіністери. В інтерв'ю читайте, про те, які ставив перед собою задачі, чи все задумане виконав і що зрозумів у своїй прощі

Я ЙШОВ У ПРОЩУ, А ПРОЩА ПОВИННА БУТИ ВАЖКОЮ, ЩОБ СЕБЕ ЛАМАТИ

– Коли люди читають цю історію і бачать слово "Каміно", вони одразу згадують релігійний шлях. Чи це пов'язано з релігією? Або це була внутрішня потреба йти і багато знімати?

– Шлях я собі вибрав такий, щоб змогти його пройти і щоб мені було важко. Але, тим не менш, я розумів, що це моя перша мандрівка і мій перший подібний досвід, я ніколи не був за кордоном взагалі. А цей шлях, через те, що він припадає на релігійний шлях Ель Каміно де Сантьяґо, там більш-менш налагоджена інфраструктура. Тому я таким чином трошки полегшив собі шлях. Бо в Ель Каміно де Сантьяґо дуже багато різних відрізків і суть їх усіх – просто дійти до Сантьяго-де-Компостела. Так як я йшов із Парижа до Фіністери, то мій шлях так чи інакше потрапив би на один із цих відрізків, тому він мені просто був по дорозі.

– Валерію, ви на початку сказали таку фразу "шлях я собі вибрав, щоб я зміг його пройти і щоб мені було важко". Чому була така потреба? Потрібно було відволіктися, пережити ці три роки, проведені на війні? Потреба подумати про щось своє, змінитися внутрішньо?

– Я не збирався йти в туристичний шлях. Я йшов у прощу, а проща повинна бути важкою, щоб себе ламати. Щоб досвід, з яким ти не можеш впоратись, якось інтегрувати в своє нове життя. А щоб отримати новий досвід, треба себе ламати. Бо за будь-який досвід треба платити потом і кров'ю в прямому сенсі. В моєму житті ще ніколи досвід не діставався мені безкоштовно. За нього потрібно було платити і дуже дорого, з самого дитинства. А проща – це такий контрольований процес саморуйнування.

Я звільнився з армії не просто так, а по здоров'ю, бо в перший рік війни я отримав декілька травм, які згодом далися взнаки. Тому я був вимушений піти до лікарів, мене одразу поклали у госпіталь, спочатку у Дніпрі, потім у Хмельницькій області, потім в Одесі… Загалом пролежав у госпіталях близько чотирьох місяців і потім мене звільнили за станом здоров'я. Оскільки мене не вилікували, то всі проблеми в мене залишились. Я мусив приймати досить серйозні і дорогі ліки – седативні препарати, які пригнічували мою нервову систему та заспокоювали мене. Але вони заспокоювали мене занадто. І так як я щойно звільнився, у мене не було ні роботи, ні грошей, мені потрібно було за щось жити. Проте в такому стані "овоча" я не міг нормально функціонувати, тому я прийняв рішення припинити приймати ліки.

Але ж проблеми нікуди не поділись. У мене було багато різних діагнозів: пошкодження кори головного мозку, ненормальна робота лобних долей, я погано чую і погано бачу, кілька разів на місяць я міг втратити свідомість і тоді взагалі випадав із життя десь на тиждень. Це було дуже важко морально. І плюс через деякі обставини у мене не було дому. Я був вимушений переїхати до Києва. Після п'яти років армії в 23 роки я вперше опинився сам по собі, це теж було трохи страшно.

– Валерію, тут варто згадати, звідки ви родом.

– Та навіщо?

– Чому? З Луганської області, це дуже важливо.

– Для історії це не має ніякого значення. Через усі фізичні і психологічні проблеми мені потрібно було якось в собі розібратись, все розкласти по шухлядках у себе в голові, і я думав, як мені це зробити. Я вирішив, що мені варто усамітнитись, вирушити туди, де мене ніхто не знає і не розуміє, десь далеко туди, де я ще не був. А про Ель Каміно де Сантьяґо я вже знав. І я подумав, що якщо вже такі піші маршрути є і там вже налагоджена інфраструктура, а це значить, що шансів померти вже менше, то вирішив скористатись цим шляхом.

Я хотів піти сам, щоб розібратись в собі і нічого транслювати в інтернет не збирався. Думав вирушити десь якраз зараз, щоб не було дуже спекотно. Ще взимку пішов робити собі біометричний паспорт, тому навіть не застав цих величезних черг, тоді ще не було безвізового режиму. Потім Європарламент проголосував за безвіз для України і з’явились вже якісь конкретні дати. Я подумав – окей, вже не доведеться витрачатись на візу. Потім я побачив, як багато брехні ллється на цю чудову подію з російських ЗМІ, але хто звертає увагу на російські ЗМІ? Усі ж знають, що вони брешуть. Та потім я почув, як мої друзі повторюють цю брехню, і не міг зрозуміти, чому. Та справа в тому, що люди по своїй суті дуже боягузливі, вони бояться усього нового. Легше ж не зробити, ніж зробити. Я розумів, що в подорожі я стикнусь з усіма речами, про які вони говорять: я не маю достатньо грошей, не маю досвіду, не знаю мови і плюс я військовий. Я подумав, що якщо я це зроблю, якщо мені вдасться, то люди побачать, що їхні виправдання насправді – взагалі не виправдання. І плюс, я ж не на два дні їхав у Прагу відпочити на вихідні, це мала бути така досить гіпертрофована подорож – два місяці пішки через дві країни, де я нічого не знаю. Таким чином я вирішив зробити цей проект з особистого публічним. Я почав планувати, дуже швидко збирати апаратуру для подорожі, було ясно, що я вже не можу відтягувати до осені, потрібно було вирушати якраз, коли дадуть безвіз, бо інакше уся ця ідея втратила б сенс. 11 червня дали безвіз, а 15 червня я вже був у Парижі. Так як я дуже швидко збирався, багато чого не встиг зібрати тут, я продовжив збиратися в Парижі. Там пробув п'ять днів, а на шостий вже вирушив. Так почалася моя мандрівка.

– Виходить, "Вільна людина" – це самокопання, котре переросло в проект?

– Канал, який ми створили на YouTube потребував якоїсь назви, і ми назвали його "Вільна людина".

– Ви стали вільною людиною? Чи ви нею народились?

– Я не знаю… Це таке філософське питання. Філософська мандрівка потребує філософських питань. Філософські роздуми потребують часу.

/
/
/
/
/
/

КОЛИ В ПАРИЖІ ПОЯСНЮЄШ ФРАНЦУЗАМ РОСІЙСЬКОЮ, ЩО У ВАС З РОСІЄЮ ВІЙНА, ВИНИКАЄ ЯКИЙСЬ ДИСОНАНС

– Ви писали, що мали багато розмов з випадковими перехожими. Як відбувалися ці розмови, якщо ви не володіли мовами?

– Коли я прилетів у Париж, я міг сказати англійською як мене звати і звідки я родом. А вже за місяць я зустрів англійця і ми з ним спілкувались на політичні теми. Справа в тому, що коли люди хочуть зрозуміти одне одного, – вони зрозуміють. Щось словами, щось жестами, інтонацією, мімікою, головне – бажання. У мене були такі ситуації, коли я зустрічався з людьми на вулиці, проводив з ними годину, і це були французи, які жодного слова не розуміли англійською, а я не знав французької, і ми якось розумілись. Це дуже цікаво.

– Валерію, чому саме в цій мандрівці ви перейшли на українську?

– Українською мені говорити, насправді, комфортніше, хоч я багатьох слів ще не знаю. Часто використовую русизми, мені це не подобається. Але тим не менш, мені українською говорити легше, ніж російською, я це відчуваю. Це не значить, що російська мова гірша, ніж українська, але мені так справді комфортніше. Мої друзі говорили, що у мене навіть голос змінився, став набагато кращим.

– Що підштовхнуло до цього рішення?

– Коли ти опиняєшся в Парижі за багато кілометрів від дому і пояснюєш французам російською, що у вас з Росією війна, вже в процесі того, як ти це говориш, у тебе в голові виникає якийсь дисонанс. Потім у тебе хтось питає, чому ти говориш російською, якщо у вас війна з Росією. А потім тебе ще плутають з росіянином. І ти розумієш, що цей крок зробити необхідно, у тебе вже просто немає вибору і ти хочеш це зробити. Це було важко, інколи голова аж кипіла, я дуже нервував, доводилось перекладати навіть свої думки.

УКРАЇНЦІ САМІ ПО СОБІ БІЛЬШ ЗАКРИТІ ТА АГРЕСИВНІ, І ЦЕ НЕ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ

– Чи важко залишатись в Україні після всього, що ви побачили? Картинка ж сірувата. Напевно, дуже хочеться йти далі?

– Картинка сірувата, але не через сам Київ або не через те, що тут щось не побудовано. Одразу, коли я приїхав, я відчув сірість. Але сірість не у місті, а в людях. Ми самі по собі більш закриті, більш агресивні, на жаль. І це не через війну, це набагато раніше усе виникло. Ця сірість, ця агресія, злість, вона відчувається у повітрі. А коли ти ідеш три місяці спокійно, один на один з природою, з собою, ти відволікаєшся, забуваєш це все. І коли ти повертаєшся, це кидається в очі. Справа не у війні. Люди такі. Я сподіваюсь, це зміниться.

– Як це може змінитись?

– Коли людина замкнена, коли вона виховується в замкненому просторі, якщо її оточення дуже мале, коли вона дуже мало в житті бачила і чула – вона необ'єктивна. Коли людина подорожує, відкриває для себе нове – це робить її об'єктивною. Вона перестає звертати увагу на якісь маленькі речі, які тут для багатьох людей є фундаментальними. А насправді, багато речей просто не варті уваги. Під час подорожі я інколи заходив у Facebook і бачив, про що люди думають, бачив купу бруду, бачив, як люди одне одного ображають, і заради чого? Це все відбувається на фоні якоїсь теми, яка цих людей не обходить, вони не беруть у цьому участі. Для чого це потрібно? В інтернеті люди сміливіші, ніж у реальному житті. Там дуже добре видно, чим насправді живе народ. Дуже шкода, що люди витрачають свій час, своє життя, здоров'я, нерви на це.

– Думаю, що в багатьох людей виникне питання, як вирушити в таку подорож без коштів?

– Жіночка, в якої я знімаю квартиру, коли ми домовлялись, разів шість сказала мені: "Ну, ви розумієте, ми ж із бідних…" Насправді, ми бідні, допоки ми хочемо бути бідними. Люди бояться усього нового. А як можна змінити життя, коли ти боїшся нового? Іноземці, коли приїжджають знімати сюди кіно, часто запрошують мене дати коментарі. І я кажу, що так, все змінюється, все круто, бо я розумію, що це для "закордону". Але ж насправді я так не вважаю і виходить, що кажу неправду.

Бо найголовніша революція, яка мала відбутись, вона не відбулась. Це революція в головах людей. Один пост, який я писав у подорожі, зібрав сімнадцять з половиною тисяч лайків, там було дуже багато коментарів. Наприклад, якась молода вчителька скаржилась на те, що у неї дуже мала зарплатня, що вона безкоштовно допомагає дітям, що вона нічого не може собі дозволити. Цю свої образу вона вирішила вилити в мене на Facebook в коментарях. Я її розумію і не звинувачую. Але ж якщо ти хочеш змін, то потрібно заради цих змін щось робити. Хоч починати робити якісь зміни, навіть невеличкі – це завжди ризик, бо ти можеш залишитись навіть без того малого, що в тебе є. Тобто в тебе і так мало, але якщо ти станеш на цей шлях змін, ти можеш перемогти, чогось досягти, але ж може бути і навпаки. І легше зайти до мене в коментарі і вилити цю образу, ніж вийти на мітинги, щось зробити… Люди нічого не хочуть робити, вони хочуть, щоб усе навколо них змінювалось саме.

/
/
/
/
/
/
/
/
/
/

НА ВІЙНІ СТАРА КАРТИНА СВІТУ РОЗЛІТАЄТЬСЯ НА ПАЗЛИ

– Я не хочу про це говорити. Поки що це секрет, я ж не знаю вдасться це реалізувати чи ні.

– Тобто зупинятись ви не плануєте?

– Ні, такі речі, вони як наркотик, після них дуже важко зупинитись.

– Тобто Валерій Ананьєв буде йти далі. До цього йде ця розмова. Я пам'ятаю ваші емоції під час війни, звернення до Гіркіна дуже емоційне… Зараз які сприйняття цих подій? Можливо, у вас є якісь поради для людей, які обрали шлях служити далі?

– Поради для людей, які зараз знаходяться на фронті? Я не вважаю, що я компетентний давати людям якісь поради?

– Людина, яка три роки знаходилась на фронті і не компетентна? Якби наші політики вважали себе некомпетентними в тих порадах, які вони постійно роздають…

– Чомусь, я не знаю чому, дуже часто люди проводять паралелі саме з політиками. Я ж не політик, в мене немає ніяких амбіцій у цьому плані. Не треба мене порівнювати з політиками, мені на них усе одно, так само, як і їм на мене і на усіх в цій країні. Їх взагалі не треба сприймати серйозно, вони ж постійно брешуть. Це робота політика – якісь домовленості, інтриги, постійна брехня. А вони навіть не сприймають це як брехню, вони думають цифрами. Я не можу їх назвати людьми, це не люди.

– Ви на початку розповідали, як вас лікували. Оця реабілітація седативним препаратами… Якби вам одразу прописали "безвізову мандрівку", чи це б краще допомогло, ніж ліки?

– Я не знаю. Розумієте, психологічні проблеми, з якими люди стикаються після війни – це дуже індивідуально. Це навіть не проблеми, а уроки. І шлях до їх засвоєння у кожного індивідуальний і дуже тяжкий. Просто тут в місті ми народжуємось у нормальних умовах, ходимо у школу, виховуємось, у нас вже є певні стереотипи стосовно того, як треба жити. От наприклад Гауд. Він не жив за стереотипами, тому помер, коли його переплутали з безхатьком і вчасно не надали допомогу. Він не жив за цими стереотипами і помер.

Коли людина, яка виросла в цих умовах потрапляє на війну, вона бачить, що світ інший. Життя, смерть – усе не таке. На війні стереотипні правила не працюють. Дуже багато моїх друзів скоїли самогубства, бо вони не витримали цього досвіду. У мене теж таке було: дах їхав, в голові було дуже багато конфліктів, я не розумів, як мені далі жити. Але треба мати сили. Отримавши досвід життя "поза інструкціями" на війні, потрібно добре це обдумати і проаналізувати. Цей військовий досвід ти можеш інтегрувати в свою нову картину світу, бо коли ти потрапляєш на війну, стара картина світу розлітається на пазли. І ще з’являється багато нових деталей, які незрозуміло, як зібрати докупи. І коли ти розбираєшся в собі, ти складаєш цей пазл у нову картину і дивишся на все інакше.

Люди, які були на війні, вони не хворі, вони набагато здоровіші за усіх інших. Але потрібно розібратись у собі, потрібно навчитись жити з цим досвідом. І коли ти розбираєшся, це як опинитись у країні, де ніхто не вміє брехати, окрім тебе, це як жити поза цими інструкціями, бачити, як усі ці механізми працюють, і це дуже сильно заспокоює. Взагалі, моя подорож допомогла мені дуже багато осмислити. Я довгий час був наодинці з собою, багато думав і аналізував, і я заспокоївся. Я дуже спокійний тепер. Особливих переживань у мене немає.

– Ви обрали нелегкий шлях, щодня проходили дуже багато. Розкажіть про це.

– Я обрав не туризм, а прощу. З самого початку, коли я вирішив йти, я не заради туризму йшов, не для того, аби подивитися міста, села… В мене була можливість йти 20-30 км у день як на туристичних шляхах приходити в місто, відпочивати, дивитись місто, спілкуватись з людьми, тут нема нічого поганого, це прекрасно. Але я йшов не за цим. Я йшов заради того, щоб розібратись в собі. Я зрозумів, як мені потрібно йти вже під час дороги. Бо на початку я йшов від 10 до 30 км в день. Але з кожним днем я йшов усе більше й більше, постійно збільшував дистанцію, щоб було боляче, щоб постійно було складно. Бо коли ти йдеш перші 4-5 годин, тобі дуже багато всього приходить в голову якихось думок, образ, ти дуже нервуєш… Цей емоційний стан дуже нестабільний. Коли я йшов через ліси або через гори і навколо не було людей, я дуже сильно кричав, тому що нервував. А коли ти вже йдеш 10-15 годин, в тебе уже немає сил кричати, нервувати, ти ніби живий труп. І твоя свідомість у цей час неначе пластилін, ти можеш починати ліпити з себе що завгодно. Це як є технічні приміщення твоєї свідомості і там охоронці, а після десяти годин шляху цих охоронців немає, і ти робиш що завгодно. І я копався і розбирався в собі. 

– І вам це вдалося, Валерію.

Ольга Снісарчук, "5 канал"

Попередній матеріал
Симон Петлюра: маловідомі подробиці життя державного та політичного діяча
Наступний матеріал
"Ігри нескорених": історія добровольця, що під час розвідки підірвався на розтяжці