Вранці 28–го вересня 1941–го року по Києву розвісили оголошення трьома мовами – щоб наступного дня усі євреї зібралися на розі вулиць Мельникова і Дегтярівської. Окупанти й назву вулиці написали неправильно, але тисячі людей (хтось добровільно, сподіваючись на потяг до Єрусалима, хтось примусово, побоюючись розстрілу за непослух) таки прийшли на вказане місце. Додому вже не повернулися.

Їм наказали роздягнутися і лягати у рів. Далі – постріл в потилицю. Але окупанти не справлялися з такою кількістю людей. Тому зрештою застосували кулемети. Впродовж двох днів на околиці Києва з ранку й до ночі було чутно кулеметні черги. За цей час німці знищили 33 тисячі 771–го єврея.

Проте це був лише фундамент у полі смерті. Другий період розстрілів тривав від жовтня 42–го до серпня 43–го. Сюди звозили сім'ї українських націоналістів, червоноармійців, силоміць стягували цілі циганські табори. Тіла не закопували. Просто підривали землю, щоб присипати і поховати тисячі мертвих, поранених, а то й живих.

У вересні 43–го року, тікаючи зі столиці, нацисти змусили військовополонених викопати частину тіл і спалити їх у печах. У такий спосіб окупанти знищили можливість відновити історичну пам'ять тисячам родин і заповнити прогалини в трагедії Бабиного Яру.