Жінка, яка померла за ідею, а її чоловік – за неї
Протягом усього життя поетеса Олена Теліга в своєму серці мала двох чоловіків.
Першим був її вчитель української мови – кубанець, бандурист Михайло Теліга. Коли почула, як дивовижно він грає на гітарі, запитала: "Ви, наверное, галичанин?". У відповідь почула: "Ні, я – кубанський козак". За деякий час хлопець перед тим, як виконати мелодію, щоразу вставав і оголошував, що присвячує її Олені. Вона вийшла за нього заміж, а він навчав її української мови. Вона ж іще до шлюбу в одному з листів написала, як сприймає подружнє життя:
"Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір'я. А я вам вірю безмежно".
Поетеса була переконана, що вона для свого чоловіка єдина.
Згодом у житті заміжньої Теліги настав етап, який вона писала: "Не любов, не примха, не пригода". Захопилася значно старшим за себе публіцистом Дмитром Донцовим, а почуття до нього назвала "патольогичними" (тобто патологічними), "але, безперечно, сильними і дуже щирими". Це значно віддалило Телігу та її чоловіка одне від одного.
Трагічного 1942-го року поетесу розстріляли в Бабиному Яру, на добровільну смерть слідом за дружиною пішов і її Михайло. Подруги Теліги казали: "Вона померла за ідею, її чоловік – за неї".
"Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи..."
Сильна жінка зі слабким тілом, яка вміла терпіти біль. Але впоратися Лесі Українці з невзаємним коханням до смертельно хворого Сергія Мержинського було несила. Вони познайомилися в Ялті, обидва – вже тяжко хворі на туберкольоз. Це були останні місяці кохання. І Сергій не приховував, що кохає іншу жінку. Та попри це письменниця знайшла в собі сили, аби любити без взаємності і бути з Сергієм до останньої хвилини його життя.
"Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?.. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, кого їй шкодує… Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи, це нічого, що між нами не було поцілунків … Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині…"
Мержинський хворів на туберкульоз легень і помер у Лесі на руках. Від стресу і перевтоми її власна хвороба почала прогресувати. Вона ще довго відновлювала сили у санаторіях Карпат, у Сан-Ремо, на Кавказі, в Ялті, далі були Кутаїсі і Берлін.
За шість років до смерті Леся Українка вийшла заміж. Її чоловіком став добрий друг Климент Квітка. Біографи вважають, що між ними не було пристрасті, втім існували глибока дружба, довіра та опіка. Він був на 9 років молодшим від Лесі. І до останніх днів Квітка ревнував Лесю до Мержинського.
"Очи черные, очи страстные...". Кохання, яке народило романс
За все життя серце байкаря Євгена Гребінки підкорили тільки дві дівчини. Першою дамою серця була сестра його однокласника – Мар'яна Новицька. Їхні стосунки були тривалими та зі взаємними сильними почуттями.
Згодом Євгену випала можливість поїхати в Петербург задля влаштування кар'єри. Він сподівався "стати на ноги" та повернутися по свою кохану. Вони обмінялись обручками й пообіцяли довічно чекати одне одного. Але Мар'яна не стримала обіцянки і вийшла заміж за місцевого багатія. Гребінка важко переживав цю зраду.
Приїжджаючи часом до України, поет познайомився з сиротою Марією Ростенберг. Він закохався у її красу, скромність та аристократизм. Оскільки кохання з першого погляду було традицією роду Гребінки, то Євген одразу попросив у Василя Ростенберга руки його онуки, але отримав відкоша. Точніше, пропозицію зачекати рік. Прекрасна Марія присяглася, що чекатиме. І заручини таки відбулися.
Цікаво, що Тарас Шевченко дуже тяжко сприйняв обраницю свого друга Гребінки і його сватання. Адже Марія Ростенберг була родичкою ненависного Кобзареві пана Енгельгардта.
Але саме завдяки цим стосункам, що переросли у шлюб, світ отримав знаменитий романс "Очі чорнії".
У шлюбі в Євгена та Марії народилася донька Надійка, однак їхнє щасливе подружнє життя тривало недовго. Письменник захворів на сухоти, стан його здоров'я різко погіршився і невдовзі він помер.
Найстрашніша заборона для гетьмана
Любов 65-річного чоловіка до 16-річної дівчини. Багато скептиків не вірили у щирість цих почуттів. Вважали, що або ж Іван Мазепа на старості літ вирішив себе трохи потішити молодою Мотрею Кочубей, або ж Мотря просто забажала стати гетьманшею.
Мотря та Іван часто зустрічалися в обійсті Кочубеїв, доки ворожнеча між її батьками та Мазепою не сягнула апогею. Кочубеї були категорично проти цього шлюбу. Адже Мазепа, крім того, що був майже на 50 років старший, ще й доводився дівчині хрещеним батьком. А батько Мотрі – Василь Кочубей – був суперником Мазепи, бо дуже хотів отримати гетьманську булаву.
Через спротив батьків побратися Івану та Мотрі так і не вдалося, хоча Мазепа продовжував писати дівчині палкі листи із зізнаннями у вірності й коханні. До наших часів збереглося 12 листів, які аж дихають цією забороненою любов'ю.
Врешті, 1707 року Мотрю силою видали заміж. Та подейкують, що дівчина не знайшла щастя в подружньому житті. Мотря пішла у Флорівський монастир, що в Києві. А пізніше у Полтаві вона стала послушницею Пушкарівського монастиря. Тут дівчина зберігала вірність своєму коханому до кінця життя.
Мотря Кочубеївна пережила свого коханого на 43 роки, проте до кінця життя залишилася йому вірною.
Утрачене щастя Хмельницького
Гетьман Богдан Хмельницький одружувався тричі. Та найромантичніша історія Богдана розпочалася у другому шлюбі. Ще будучи одруженим із Ганною Сомко, гетьман закохався у юну Мотрону. Дівчина працювала у родовому обійсті Хмельницьких у Суботові.
Після смерті першої дружини у Богдана і Мотрони почав розвиватися роман. Вони навіть почали жити як подружжя. Однак на родове обійстя напав суперник Хмельницького Даніель Чаплинський. Він захопив маєток Хмельницького в Суботові і змусив Мотрону з ним одружитися. Богдан нічого не міг із цим подіяти.
Та значні виграші у важливих битвах, зокрема під Корсунем, зробили духовників трохи поблажливішими. 1648 року Богдана обвінчали з Мотрею... "заочно". Молода під час церемонії перебувала в Чигирині.
Проте цій історії не судилося бути щасливою. Син Хмельницького Тиміш не злюбив мачухи. Коли гетьман був у поході, Мотрону стратили у Чигирині саме за ініціативи гетьманського сина. Мотрю звинуватили чи то в подружній зраді з годинникарем, чи у спробі пограбувати родинну скарбницю Хмельницьких. Ця таємниця не розкрита і досі.
Богдан важко переживав цю втрату. Історики навіть припускають, що це стало однією з причин поразки гетьмана під Берестечком.
Тричі продана: усі чоловіки графині Потоцької
За красуню грецького походження чоловіки віддавали тисячі і мільйони.
Софію (справжнє ім'я Дуда) ще 17-річною дівчиною через злидні продала у Туреччині мати. Врятувала Софію надзвичайна краса. Польський посол, який викупив красуню, брав її із собою у всі поїздки Європою. У Кам'янець-Подільському замку вродлива дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка – сина коменданта фортеці Йозефа Вітта. Закоханому, щоб одружитися з Софією, довелося її викупити. Йозеф заплатив польському послу 10 тисяч злотих.
Софія підкорювала один королівський двір за іншим. Молода красуня виявилася ще й неабияким політичним стратегом. Це і допомогло Софії зустрітися із графом Станіславом Щенсним-Потоцьким.
Граф вирішує розірвати стосунки з дружиною, і вони із Софією оселяються у Європі. Та на те, щоб розірвати свої шлюби, пара витратила немало часу. Одружитися вони змогли тільки через 6 років. За це майбутній чоловік красуні-гречанки віддав колишньому майже 2 млн злотих компенсації. Пара оселилася у родовому замку Потоцьких. Тут подружжя проводило затишні вечори і влаштовувало пишні бали.
У 1796 році, щоб догодити дружині, граф розпочинає будівництво "Софіївки". Цей дендропарк ніби пронизаний любов'ю і створений для романтичних історій кохання. Тутешні дерева, напевне, за шелестом свого листя чули тисячі зізнань у коханні з 1800 року. Саме тоді граф Потоцький подарував коханій диво-парк, давши йому ім'я дружини.
На жаль, Софія не зберегла вірність чоловіку. Це і звело Станіслава у могилу, проте вічним пам'ятником кохання графа до своєї дружини залишився дендропарк "Софіївка".
Аби побачити кохану, писав листи... сам до себе
Франко стверджував, що за життя лише тричі кохав, але дослідники переконані: ця цифра значно більша. Першою серце юного Каменяра заполонила попівна Ольга Рошкевич, яка відповідала йому взаємністю. Але доля їх розлучила, та й батьки Ольги були проти їхніх стосунків. Їй він і присвятив IX поезію в "Зів'ялому листі": "Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі, незгоєні рани, невтішні жалі…".
Після розриву з Рошкевич Франко майже одночасно захопився трьома дівчатами: письменницею Уляною Кравченко, вчителькою Климентією Попович та представницею відомого роду Білинських Ольгою. Та із жодною з них так і не пов'язав свого життя.
Згодом Франко закохався у полячку Юзефу Дзвонковську, але через культ "блакитної крові" у родині дівчини вона залишилась недосяжною для письменника попри всі його старання.
Не вдалося йому завоювати й серце шляхтянки Целіни Журавської. Вона працювала на пошті у Львові і, аби бачити її, Франко неодноразово писав сам до себе листи і сам їх ходив забирати.
