Селян – у Сибір на каторгу, а їхнє майно – розікрали: обличчя "радянського будівництва" на Західній Україні

Депортація українців territoryterror.org.ua
У 1944 р. на Західній Україні відновилася "радянізація", що супроводжувалася масовими репресіями проти "ворогів народу". Людей депортували у віддалені райони СРСР – це вигнання стало ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітаризму

Депортації членів родин учасників підпілля ОУН та вояків УПА, 1944-1946 рр.

Депортаційна політика СРСР на західноукраїнських землях стосувалася насамперед членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, які підтримували український національно-визвольний рух.

Нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясний зобов'язав обласні управління НКВС західних областей до 15 лютого 1945 р. провести облік усіх мешканців сіл, віком від 15 років, адже саме селяни активно допомагали підпіллю.

Підставою для виселення були рішення і постанови союзних та республіканських партійних органів та НКВС. Зокрема, в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія про­понував відправляти в заслання "членів родин ОУНівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради". Переселенню підлягали також усі неповнолітні члени сім'ї повстанця та його родичі.

Відповідно до наказу НКВС СРСР № 601552 від 10 грудня 1940 р., усе майно депортованих конфісковували. 7 квітня 1944 р. вийшла директива НКВС СРСР № 130 про виселення сімей ОУНівців (19 тис. осіб) до Красноярського краю, Іркутська, Омської та Новосибірської областей.

15 квітня 1944 р. у штабі по боротьбі з ОУН та УПА міста Рівного Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля. Її терміново поширили по всіх районних відділах УНКВС-УМДБ західних областей України. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, які підлягали виселенню. Наприклад, на Львівщині на виконання цієї директиви в жовтні 1944 р. були готові списки на виселення 10 517 людей. Уже за рік у віддалених регіонах СРСР опинилося близько 2,23 млн спецпоселенців, серед яких – 20 800 ОУНівців.

27 листопада 1945 р. для захисту від акцій ОУН та УПА було прийнято спецпостанову про "очищення" від населення території навколо підприємств та доріг у радіусі 10-15 км.

Секретарі обкомів партії складали та надсилали на затвердження секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову списки родин "бандитів і бандпособників", яких потрібно виселити. Зокрема, секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький у доповідній записці Хрущову запропонував "провести виселення з окремих сіл у віддалені місця Радянського Союзу 4394 сім'ї в кількості 15 388 чоловік". Людей мали виселити з 405 населених пунктів. Примітки до цієї доповідної записки містили інформацію про близькість розташування поселень до держкордону, залізничних колій та автомагістралей, ліній урядового зв'язку, машинно-транспортних станцій, телеграфних і телефонних ліній, заводів, а також про акції українського підпілля по районах.

Лист секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького про розкрадання майна депортованих, 1944 р.
Лист секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького про розкрадання майна депортованих, 1944 р.Держархів Львівської області

Під час виселення населення групи НКВС чинили терор і беззаконня: катування, побої, вбивства, розкрадання та підпали майна тощо.

Операція "Запад"

1947 р. депортації населення продовжилися. Відповідно до постанови РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р., виселяли насамперед "родини учасників банд ОУН, пособників учасників ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхні родини". Наймасштабнішою депортацією населення Західної України після війни стала операція "Запад" у жовтні 1947 р. Людей планували перевозити з 86 залізничних станцій західних областей, за винятком Закарпатської. У Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було утворе­но 6 збірних пунктів для прийому сімей "націоналістів" та відправлення їх на спецпоселення.

3 жовтня 1947 р. генерал-лейтенант Василь Рясний затвердив "план заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР". Спочатку планувалось депортувати 75 тис. осіб (25 тис. сімей). Згодом МДБ СРСР збільшило планову цифру до 100 тис. осіб. Для проведення виселення був утворений оперативний штаб, який очолив комісар міліції 2-го рангу М. Дятлов. З 15 жовтня штаб дислокувався у Львові, куди зі східних областей прибували оперативні працівники. Депортованим дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський рема­нент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру. Виселення здійснювали 13 тис. 592 працівники каральних органів. До акції залучили комсомольський та партійно-господарський актив.

Вивіз на Сибір. Листівка УПА, 1947 р.
Вивіз на Сибір. Листівка УПА, 1947 р.Ніл Хасевич 'Графіка в бункерах УПА'

До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців. За матеріалами справ, заведених на повстанців, "підривна" діяльність їхніх родичів часто взагалі не була встановлена. Для уникнення нападів ыз боку УПА війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. Деякі сім'ї, попереджені підпіллям напередодні депортації, сховались у лісах.

Вивозили людей гужовим і автомобільним транспортом. Депортація тривала до 26 жовтня 1947 р.

Із 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах вивезли 77 791 людину (26 332 сім'ї) – 18 866 чоловіків, 35 441 жінку, 22 279 дітей. Серед виселених родин переважали селяни-середняки – основа традиційної господарської структури західноукраїнського села. Станом на 1 січня 1948 р. їх розселили в різних регіонах СРСР: Омська обл. – 4370 сімей, Казахська РСР – 3133 сім'ї, Молотовська обл. – 2991 сім'ю, Челябінська обл. – 2788 сімей, Іркутська обл. – 1924 сім'ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім'ї.

Листівка УПА "До насильно вивожуваних на Сибір", 1947 р.
Листівка УПА "До насильно вивожуваних на Сибір", 1947 р.Архів СБУ

Депортовані працювали у вугільній промисловості, на підприємствах, лісозаготівлі та в сільському господарстві.

Останні сталінські депортації 1948-1953 рр.

У 1948-1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких совєти вважали головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли "куркулів", які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів.

Протягом 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської обл. депортовано 1524 сім'ї "злісних саботажників" колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову "Про підготовку документів щодо виселення родин ОУНівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку", відповідно до якої належало додатково депортувати 182 543 людини – "учасників банд націоналістичного підпілля", "бандпособників" та членів їхніх родин, а також 12 135 "куркулів".

23 січня 1951 р. вийшла постанова Ради міністрів СРСР № 189-88сс "Про виселення куркулів із сім'ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР".

Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1240 "куркульських" господарств (4641 людину). За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебували 1445 "куркулів", депортованих із Західної України в 1951 р.

Довідка спецпоселенця А. Головацького, видана замість паспорта, 1956 р.
Довідка спецпоселенця А. Головацького, видана замість паспорта, 1956 р.te.gov.ua

Відповідно до постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1951 р., майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували держзобов'язання перед іншими суб'єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-х рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв'язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Умови перебування на спецпоселенні

Виселені сім'ї мешкали в халупах. Людям не вистачало одягу та взуття, вони були виснажені через недоїдання та важку працю. Це, а також жорсткий клімат спричинили високу смертність серед населення.

Правове становище депортованих визначалось постановою РНК СРСР № 35 від 8 січня 1945 р. Найголовнішими обов'язками були "суспільно корисна праця" та перебування в межах району розселення під наглядом комендатури НКВС. Переїзд до іншої області чи регіону СРСР був категорично заборонений. Як правило, спецпоселенців підселяли в будинки до місцевих жителів "за рахунок ущільнення". Найкращі фахівці серед депортованих в 1-й пол. 1950-х рр. отримали кращі роботу та житло, однак загалом умови їхнього проживання залишались страшними.

Діти та підлітки мали право навчатися в місцевих школах та вишах. А після досягнення повноліття вони отримували паспорти з відміткою про обмеження в правах. Дорослі працювали у вугільній, лісовій та паперовій промисловостях, на місцевих підприємствах та в закладах міністерства промбудматеріалів.

Наприкінці 1940-х рр. через активний спротив "радянізації" західних областей УРСР умови утримання спецпоселенців були значно жорсткішими. Серед депортованих були діти до 5 років, інваліди війни, люди похи­лого віку, колгоспники. Якщо родини ОУНівців у 1944-1946 рр. виселяли на спецпоселення на 5 років, то в 1947-1949 рр. – на 8-10 ро­ків та довічне поселення.

1949 р. термін заслання депортованих 1944 р. родин закінчувався, проте, "враховуючи складну обстановку в західних областях УРСР", їх залишили на місцях поселення довічно. 6 квітня 1950 р. на ОУНівців, що були на поселенні у 1944-1949 рр., поширювалась дія указу від 26 листопада 1948 р., відповідно до якого за втечу з місця обов'язкового та постійного поселення депортованому загрожувало 20 років каторги.

ukr-info.in.ua

З поч. 1950-х рр. до центральних відомств надходило багато скарг про обмеження прав людей. Цю проблему почали більш ретельно вивчати після смер­ті Сталіна. У квітні– травні 1953 р. МВС СРСР готувалося до масового звільнення спецпоселенців. Однак через арешт Берії цього не відбулося. Натомість постанова Ради міністрів СРСР від 5 липня 1954 р. "Про скасування деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців" звільняла зі спецпоселення громадян, виселених за "антигромадський і паразитичний спосіб життя" у сільському господарстві. Водночас визнавалося передчас­ним звільнення з-під нагляду органів МВС СРСР "ОУНівців, бандитів і пособників бандитів" та їхній сімей, які були вислані із Західної України, сімей "куркулів", виселених протягом 1945-1952 рр. Відповідно до прийнятого документа, з обліку спецпоселень зняли дітей, віком до 16 років, і старших дітей, які навчалися. Усі депортовані отримали право вільно пересуватися в межах відповідної області чи краю (без зміни постійного місця проживання). Якщо раніше спецпоселенці повинні були відзначатися у спецкомендатурах щомісячно, то згідно з прийнятою постановою – щорічно.

13 червня 1954 р. був скасований указ від 26 листопада 1948 р. "Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового і постій­ного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни". Відповідно до документа покарання за втечу передбачало до 20 років каторги. Реальне звільнення депортованих "членів сімей ОУНівців" розпочалось тільки після виходу постанови Ради міністрів СРСР від 15 травня 1956 р. "Про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націо­налістів, звільнених від заслання на поселення".

Наслідки депортацій

За даними МВС України, протягом 1944-1952 рр. із Заходу України депортували 65 906 сімей (203 662 людини), зокрема членів родин учасників "банднаціоналістичного підпілля", "бандпособників" та членів їхніх родин – 182 543 особи, "куркулів" із родинами – 12 135 осіб, єговістів, колишніх військово­службовців армії Андерса з їхніми родинами – 8984 особи. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру.

Багато хто з них додому так і не повернувся.

Після смерті Сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали "антинаціоналістичне" забарвлення і яскравий етнічний характер. Примусові виселення пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.

За матеріалами музею "Територія терору"

Попередній матеріал
Посадка літака в Мінську: у США дії Білорусі назвали "шокуючим актом режиму Лукашенка", а в Литві – "огидним вчинком"
Наступний матеріал
Від скіфського святилища – до вивчення космосу: фантастична історія найстарішої астрономічної обсерваторії України
Loading...