МЕНЕ ПІДТРИМУВАЛА ДУМКА, ЩО ПРО МЕНЕ ПАМ'ЯТАЮТЬ, МЕНЕ ЗВІЛЬНЯТЬ
– Зі звільненням. Рахмане, буду так називати за позивним, перше запитання: ви потрапили з однієї реальності в іншу, зі страшної, пекельної у звичайну, людську. Ви це вже усвідомили?
– Ні, до кінця ще не усвідомив. Тобто очима бачу, що навколо мене відбувається, але до кінця, скажімо, ще не переосмислив усе - де я, скажімо так.
– Чотири місяці, рівно чотири місяці цього пекла, в якому вам довелося опинитися. І перше запитання, мабуть, вже не перше, але запитання буде таким: 18 спроб було, щоб вас звільнити. Тут був досить великий резонанс. Ви стали одним із символів тих самих "кіборгів", і за ваше звільнення боролися, пам'ятали, робили що могли на всіх рівнях. Що вам відомо про ті 18 спроб, 17, які були зірвані, або невідомо нічого? Тільки зараз ви починаєте, можливо, дізнаватися і розуміти, чому це вдалося тільки з 18-ї спроби?
– Я дійсно не знав, що було 17 або 18. Я знаю, що чотири рази мене готували для обміну. За різними ознаками: говорили поголитися – я там з бородою був, двічі бороду собі відрощував, говорили помитися, поголитися. Я розумів, що будуть міняти, але що 18, я дійсно не знав.
– Тобто вам ще належить дізнатися, скільки було зусиль, скільки було старань для того, щоб це відбулося.
– Вчора мені вже розповіли. Із Президентом, Петром Олексійовичем розмовляли, він мені сказав, скільки було спроб, тобто він уже знав. Я вдячний особисто йому і як Президенту, і як людині, що він брав безпосередньо особисту участь у моєму звільненні, обміні.
– Він зустрічав вас в аеропорту і ви дозволили йому в тому числі поговорити з вашою мамою, якій він подякував за сина. Мама як почувається? Як вона сприйняла це – навіть не задається питання. Мається на увазі, як вона взагалі зараз уже - оговталася?
– Думаю, напевно, так, може теж не до кінця розуміє. Учора плакала. Я не очікував, що... Мені сказали: "Тебе чекає Президент". О третій ночі Президент щойно прилетів з-за кордону і вночі чекав мене. Я вдячний йому, я взагалі не очікував, що таке буде.
– Ми один раз мали можливість бачити вас, безпосередньо в полоні і це було за допомогою російського телеканалу. Там вийшов сюжет про те, як мав відбутися обмін 12 на 12. Це було у вересні, на початку вересня, і обмін відбувся. Але один із тих, кого ми готові були забрати, один із тих, кого готова була забрати Україна, відмовився переходити в Україну, захотів залишитися там. Замість нього запропонували вас – та сторона, але Володимир Рубан, який був представником української сторони, тоді вас не забрав. Це те, як було подано на російському каналі. І тоді ми змогли побачити вас живим, дякувати Богу, з вами все гаразд було. Що ви знаєте про цю історію. Бо російський канал – це одне, і всі ми розуміємо за яким принципом вони працюють. А що відомо вам? Коли ви були буквально за крок від того, щоб повернутися набагато раніше.
– Я, по-перше, і не знав, що мене навіть планують туди на обмін. Коли зайшли люди і журналісти, бо журналісти, я не зрозумів - це російські чи українські. Так, був тоді генерал Рубан, генерал Кононов з боку ДНР. Мені поставили тільки одне запитання. Сказали: "А ви знаєте що вас навіть немає у списках військовополонених?" Я кажу: "Я не знав про це". Вони ще запитали: "Що ви відчуваєте після того, як дізналися, що вас навіть не подали у списки?" Промовчав, нічого не сказав.
– А ви повірили, хоча б так? Яке у вас було ставлення до цього питання? Чи був сумнів, що вас дійсно не було у списках, що про вас забули?
– Постійно мене підтримувала та думка, що про мене пам'ятають, мене звільнять. Але мені навіть важко сказати...
– Але там відчуття реальності інше?
– Так, звісно, реальності зовсім інше там відчуття. Але ось десь 50 на 50, я знав, впевнений був, що мене все ж таки поміняють.
У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПОЛОНУ БУВ ДОПИТ З ЕЛЕМЕНТАМИ ІНКВІЗИЦІЇ. ХОТІВ БИ ПОДЯКУВАТИ ОДНОМУ З СОЛДАТІВ З ТОГО БОКУ, ЯКИЙ ВІДМОВИВСЯ БРАТИ В ЦЬОМУ УЧАСТЬ
– Що вам довелося пережити там? Хто були ті люди, які вас утримували? Це були одні й ті самі, це були різні люди? Які з них зберегли людську подобу? А яких можна назвати вже нелюдами?
– У перший день, коли потрапив у полон, привезли в Горлівку. Там був такий допит з елементами інквізиції, м'яко кажучи. Плоскогубцями пальці потрощили, не буду в ефірі говорити, бо мама побачить, щоб її травмувати. Я хотів би подякувати одному з солдатів з того боку, який відмовився брати в цьому участь. Сказав, що недавно був на сповіді у священика, і священик йому сказав, щоб не знущалися над військовополоненими.
– Це "деенерівець" так званий, правильно?
– Так, "ДНР". Він мені сказав, коли все це закінчилося під ранок десь, це було кілька годин – 8 чи 10 – ця, скажімо, інквізиція допиту. Наприкінці він дав мені дві ікони, вони постійно зі мною, хотів показати там... дві ікони, вони всі 4 місяці зі мною в полоні були. Потиснув руку, сказав: "Не знаю, не можу сказати, сформулювати, за що я тебе поважаю, але я тебе поважаю. Як ти тримався на допиті після тортур". Я як людина, як солдат хотів би висловити подяку, щоб це знали, що там якби є люди, які не втратили людську подобу. Але наряду з тим ще є й інші – від яких я, до речі, не очікував – ніби солдати. Солдат може десь озлитися, зачерствіти в боях, але все-таки противники. Але він не став брати участь ось у цьому допиті, ламати там, бити. А був там ще лікар, колишній стоматолог, сам з Горлівки. Ось якраз від кого я не очікував – від лікаря, коли він києм, палицею (розбірний кий) бив по ногах, по п'ятах. До речі, не соромився, він ще так підкреслював: "ось бачиш я лікар, до чого ви мене довели". Запропонував… Я там, скажімо, певний час не зізнавався, треба було дотягнути хоча б до ранку, поки мої пацани, хлопці закріпилися на тому місці, де ми виконували свою роботу. Ну ось він запропонував: "Давайте з нього я потихеньку буду скачувати кров, зрозуміє, що скоро йому кінець і заговорить". Від кого, але від лікаря я цього не очікував. Ось такі були моменти.
– Чого домагалися на допитах? Чи були пропозиції або вимоги перейти на їхній бік? У якій формі? Що пропонували натомість? Бо зрозуміло, що були не тільки тортури, але і якісь обіцянки, посили, якісь пропозиції з їхнього погляду вигідні. Чи були такі спроби переманити вас на той бік?
– Спроб не було, їх цікавила сама інформація, хоча б встановити мою особистість, хто я насправді. Бо, скажімо, я тоді був ... як би пояснити… я сказав, що я не військовий, що я цивільний, але вони не повірили. На мені куля висить. У жовтні в терміналі, на Покрову, дякувати Богородиці – вберегла. Куля буквально там кілька міліметрів пройшла, врізалася в магазин. І я цю кулю на собі ношу, вона як талісман, як оберіг, як символ дива дійсно, що сталося. І ось вони побачили, що куля, плюс у мене ще наколка була ще тут армійська. Вони розуміли, що я все-таки якийсь стосунок маю до армії. Ну я розповідав, що я служив строкову в повітряно-десантних військах. Сказав, що я сержант, заступник комвзводу, але вони, скажімо, не зовсім повірили.
– Скажіть, тут був резонанс з приводу вас, бо ви стали одним із символів, зокрема, Донецького аеропорту, хоча не тільки там ваш бойовий шлях проходив. Той резонанс, який був тут, він з одного боку підтримка, яка вам дуже була потрібна. Але, з іншого боку, він міг і нашкодити, зокрема якщо раніше не могли встановити вашу особистість, то після такого суспільного резонансу – вони ж теж моніторять, що у нас відбувається – могли і з'ясувати. Чого було більше - підтримки чи шкоди від того, як тут у суспільній площині...
– Встановлення моєї особистості, я вже не пам'ятаю на яку годину, бо там все перемішалося. Один зайшов, каже: "Досить вже дурня валяти майор. Ми розуміємо, хто ти". Але я все одно ще деякий час протримався, але вже марно було. У цьому плані, звісно, відіграла, можна сказати, негативну роль. Але далі, вже в Донецьку, коли зрозуміли, хто я, взагалі ніяких спроб вдарити не було. Не можу сказати, наговорити на них, більше вже ніхто не бив.
– Можливо, після того як з'ясували, що це той самий "кіборг номер один"? Це вас так назвав Сергій Лойко, автор книги "Аеропорт", який на власні очі бачив, що там відбувається. Ясно, що епізодами – ви там були набагато більше. Ви, до речі, стали одним із прототипів, прототипом одного з героїв його книги. Мабуть, ще не встигли прочитати? Це у вас попереду.
– Ні, ще не читав.
ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ - СТРАТЕГІЧНИЙ ОБ'ЄКТ, ЙОГО ВАРТО БУЛО УТРИМУВАТИ. ЯКБИ НАС НЕ ПІДІРВАЛИ – ПЕРШИЙ ВИБУХ БУВ ЗВЕРХУ, ДРУГИЙ ПІД НАМИ ЗАКЛАЛИ БОЄПРИПАСИ – МИ Б ЩЕ ПРОТРИМАЛИСЯ
– З приводу Донецького аеропорту. 242 дні, витримали "кіборги", не витримав бетон, а тут, у тилу було багато розмов про те, варто захищати чи не варто? Є в цьому мета якась стратегічна чи нема? Ви як людина, яка там провела стільки часу і в такій героїчній обстановці, маєте моральне право говорити про те, варто чи не варто було. Щоправда, не знаю, чи маєте право як військовий.
– Я завжди говорив, що варто, бо це стратегічний об'єкт, його варто було утримувати. Можливо там були тактичні якісь помилки. Несвоєчасно ми зайняли будівлі, несвоєчасно їх залишили, свого часу, коли вони ще контролювалися нами навколо терміналу, і не змогли вчасно знову їх зайняти. А сама будівля терміналу, нові споруди, там практично нічого бетонного немає, тільки опори, а так... Вона не створена як фортифікаційна споруда. Хлопці все ж таки трималися, що могли – вони зробили. Треба було вистояти, треба було його утримувати. Якби нас не підірвали – перший вибух був зверху, другий під нами заклали боєприпаси – ми б ще протрималися. Ми і так вже буквально тримали куточок будівлі, але ми його утримували. Скажімо, бої йшли всередині будівлі, але ми все одно утримували. Ось куточок цей, але ми хоча б трималися. Якби не вибухи, ми могли... або нам би допомогли особовим складом, боєприпасами. У нас навіть боєприпаси закінчувалися. Діставали патрончики з бруду, витирали... поранені... цим займалися поранені. Діставали, шукали у бруді ці патрони, протирали, набивали магазин і нам перекидали. А ті, хто легко поранені, які могли вести бій…. ну ось ми вели бій. Тож трималися як могли просто. Якби не підірвали, ми ще могли утримати його.
– Ви були одним із тих, хто останнім йшов з аеропорту і намагався вивести тих людей і тих бійців, яких можна було вивести звідти. Як це вдалося?
– Після вибуху я і ще один мій солдат-розвідник – Зіновій, я його часто згадую – вдвох пішки вийшли з оточення, тобто з блокади. Пройшли до своїх, взяли людей, техніку, щоб вивести, але на підході до аеропорту нашу машину спалили, двоє загинули тоді в машині. Мене пораненого дотягли два солдати спочатку до пожарки, а з пожарки на вишку. На вишці ми вже... там утримували вишку всього сім чоловік. Ну ось ми 22-го вже залишали вишку останніми.
– Ви професійний військовий, але в цій війні стали добровольцем. Водночас там, в аеропорту, ви побачили, ви воювали поруч із багатьма добровольцями, які не професійні військові люди, мирних професій. Просто які за "покликом душі" туди пішли, в саме пекло. Якими ви їх побачили?
– Хотів би звернути... бо я багато разів чув, уже в полоні, вони: "от ви бачите, хто проти вас воює – шахтарі, якісь будівельники, цивільні загалом суто люди". Я їм доводив, що з того боку такі самі. Прийшли добровольці, колишні шахтарі з Павлограда, колишні слюсарі, колишні вчителі, колишні, до речі, ваші колеги – один був помічник випускового, випусковий режисер. Так само разом, такі самі. Поводилися гідно, деякі з них загинули. Хотів сказати: Козак, покійний солдат, він цілий день один утримував один із постів. Коли ми вже всі відійшли в цій метушні, сказали... там же в кожного поста була своя назва, пост, який найближче був до старого терміналу, називався "Калитка" – "Та там ще двоє залишилися". Як двоє залишилися?Я і Італієць, він теж загинув тоді, ми вдвох пройшли, ну там буквально 100-200 метрів – це велика дистанція, коли все прострілюється – дійшли до Козака, він один утримував пост буквально цілий день. Італієць відстрілявся з гранатомета, пішов одразу за боєприпасами, я залишився з Козаком. Я йому кажу: "Треба йти". Він: "Як йти? Залишити пост? У голові не вкладається, як залишити пост". Прилетіла ще одна РПГешка, мене трохи тоді оглушило, ще постріляли, і кажу: "Треба йти, поки нас реально не відрізали". Бо вони вже були на другому поверсі, з другого поверху прострілювали. Він: "Так, ну добре". Магазини, гранати, треба йти. Пішли з того поста. Але колишній, я насправді не знаю його професію, але він реально вчорашній цивільний взагалі, не військовий. І цілий день, ось буквально завдяки своїй завзятості, якомусь вмінню, яке він набув уже в боях. Цілий день одна людина утримувала пост. Я йому одразу сказав: "Якщо виберемося, залишимося живими, я тебе обов'язково представлю до нагороди".
– Світла пам'ять йому.
– Світла пам'ять і йому, і багатьом моїм товаришам.
ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ У СВОЮ ЧАСТИНУ. ЧОТИРИ МІСЯЦІ ВІДПОЧИВ, ДОСИТЬ
– Тим тисячам, насправді, таким же, на яких, власне кажучи, нам і вдалося зберегти Україну. Я хочу наостанок вас запитати: попри те, що вам вдалося пережити – кілька поранень, полон, одному вам відомо, наскільки це було страшно – ви все одно хочете далі служити у Збройних силах України. Ви рветеся назад у бій?
– Так, хочу повернутися в частину. Я без своїх пацанів вже не можу. Треба у свою частину повертатися. Чотири місяці відпочив, досить.
– Ви саме так до цього ставитеся?
– А що?
– Коли вас називають героєм, "кіборгом номер один" і це щиро абсолютно, ви ж розумієте, що ви в цей момент відчуваєте?
– З одного боку, звісно, приємно. Але я теж знаю, що біля мене були солдати, офіцери, не те що не менше, яскравіше навіть, такі... безстрашно управляли боєм, безстрашно воювали, стріляли. З 95-ї бригади, 79-ї бригади, Женя Спартак з 95-ї, він офіцер. З 95-ї "Дєрзкий", який сержант. Коли я вперше його побачив, думав, що це лейтенант. Молодий, теж учорашній цивільний, але жваво так управляв боєм. Я, до речі, коли дізнався, що він сержант, якось здивувався. Багато пацанів.
Яна Конотоп, "5 канал"