Facebook / Dry Leaf

Віктор Марущенко: Чому концептуальне мистецтво нам не близьке? Ми не хочемо думати, не хочемо ні у що вникати

Відомий український фотограф, учасник більше 60 персональних і групових виставок в Україні та за кордоном, засновник і керівник школи фотографії у Києві Віктор Марущенко в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про стан сучасної української фотографії, її проблеми та шляхи вирішення.

СВІТ СЬОГОДНІ ПРАЦЮЄ З ІДЕЯМИ, ЗМІСТОМ, СМИСЛОМ. А МИ ЗІ СМИСЛАМИ НЕ ПРАЦЮЄМО 

- Почнімо з Вашого твердження, що в Україні немає творчої фотографії. Чому Ви так вважаєте?

- Якби Ви бачили, що є в інших країнах, то Ви б тоді таке питання не задавали. Чому? Мова йде про простір фотографії. Тобто, навіть не про простір, а про фотографічний процес. По-перше, фотографія сьогодні настільки складна, що її вивчають в університетах і академіях. І вона потребує освіти. Якщо освіти немає, мова може йти про зображення. Ми з вами сучасні люди, ми розуміємо, що сьогодні фотографія входить в медіа-мистецтво, або, як німці кажуть, Neue Kunst - "нове мистецтво". І сучасний художник — це художник, в якого є традиційні засоби, і є медійні засоби. Тобто, відео, комп’ютер, фотоапарат, кіно тощо. Тобто, в основі лежить ідея, яку він реалізує за рахунок якогось інструментарію. Хочеш традиційний - малюєш картину або робиш інсталяцію, або перформанс, або ти робиш фотопроект частково, або він мультимедійний.

Тобто, сьогодні від того, що камеру взяли художники, в сучасному світі ми можемо розділяти фотографію на дві великі групи: це емоційна — традиційна фотографія, яка реагує на зовнішній світ, це наша реакція на те, що ми бачимо — красу або соціальні проблеми, або якусь інформаційну новину, і концептуальна фотографія — коли художник має якусь внутрішню ідею, він рухається від неї і реалізує її за рахунок візуальних речей.

Традиційна фотографія у нас лишилася. І вона є. Вона є у просторі новин, інформаційному просторі. Ми відкриваємо інтернет, хочемо подивитися на Корбана – шукаємо фотографію Корбана – і все. Хоча, чесно кажучи, в інформаційному полі мені більше подобається відео, ніж фотографія. Воно мені більше дає. Кажуть, що сьогодні криза фотожурналістики. Чому? Тому що кожна людина з ґаджетом стає кореспондентом. Навіть репортери не встигають. А репортерська фотографія - більш аналітична.

Гарно хлопці зняли Майдан. І ми навіть хотіли книжку зробити. Я навіть відправив фотографії швейцарському видавцю. А він каже: "Немає матеріалу". Хоча там - і як кидаються коктейлями Молотова, ну просто краса. А він каже: "А з ким війна йде?". Тобто, історію треба шукати, а вони знімають фотографію за $20. А далі – Майдан закінчився, закінчилася війна. Що ми маємо зараз? Ми маємо інвалідів, повністю зіпсовані сім'ї, де немає батьків, маємо переселенців. А хто у нас займається цими темами? Ніхто.

Фото: Facebook / Igor Rudenko

Світ сьогодні працює з ідеями, змістом, смислом. А ми зі смислами не працюємо. Для цього потрібна освіта. Що дає освіта? Освіта дає розуміння, з якими темами треба працювати. Які теми аткуальні у світі? Насилля в сім’ї, міжрелігійні конфлікти, проблеми ЛГБТ. Дуже багато таких світових тем. У нас цього немає. І художників з фотоапаратами у нас немає. Ну, хіба декілька.

Наприклад, Курмаз, який зараз рухається дуже сильно у світі. Ще декілька. Може, "Шило" з Харкова. Борис Михайлов. Вони працюють зі смислами, з образами, а не з репортажем. Тому що зараз продається образ, а не репортаж. Репортаж живе добу, це не мистецтво, це фіксація. Він може запрацювати через 100 років, коли автора вже не буде. Так оцей віртуальний музей, куди входить історія фотографії. Там є репортажі з І Світової. Це історія. Воно працює вже як музей.

Взагалі сьогодні у світі фотографи, які працюють на високому рівні, навіть не знімають, вони наймають фотографів. У нас такі випадки теж є з художниками. В Арсена Савадова були у 90-их роках фотопроекти. Він не вміє знімати, але в нього були ідеї. Він найняв фотографа — і все. Але все одно авторство — його. Він під фото навіть не ставить прізвища того, хто знімав.

Тобто, нам сьогодні, щоб розібратися, треба розділити всі ці речі. Інформаційне поле, комерційне поле, де є замовлення, де заробляють гроші і інше — там, де авторська фотографія. Що таке авторська фотографія? Немає замовлення, і він працює вже як художник. У нас такого немає.

У КОЖНОМУ ВЕЛИКОМУ ЕСТОНСЬКОМУ МІСТІ Є МУЗЕЙ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА. ФОТОХУДОЖНИКИ ПРОДАЮТЬ НА РІК ДВІ-ТРИ РОБОТИ - І ДАЛІ ЖИВУТЬ СПОКІЙНО

- А чому так сталося в Україні?

- По-перше, стара гвардія. Наша академія зупинилася на 70-х роках минулого століття. Її робили під комуністичну пропаганду, під монументальне мистецтво. І вона зупинилася.

Ми були кілька разів на відкритих дверях в академії мистецтв у Берліні. Там брутальні проекти. Я питаю професора: "А що ж це таке?". А він каже: "Вони ж демонструють не ремесло, з ремеслом усе зрозуміло. Вони зроблять, наймуть когось. А показують, в чому суть".

Фотографія є частиною загального візуального процесу, який впливає на архітектуру, дизайн, кіно, телебачення... Все рухається, міняється картинка, естетика. Це все іде в процесі. У нас цього немає.

- А яка ситуація в інших пострадянських країнах? Це тільки ми так відстали?

- Так. У нас немає ринку. В Росії є. Білорусь дуже добре працює. Я не знаю чому. Але, по-перше, у них дуже добре зі школами. Я кілька разів брав участь у заходах з білоруськими фотографами. Кілька є просто суперових. Вони абсолютно контекстуальні у цьому напрямку. Це творча або авторська фотографія. Тому що в комерційній фотографії, ми знаємо кілька відомих авторів. Але якщо зараз взяти Vogue, вони навіть прізвищ не позначають. Там є кілька відомих авторів і їх зараз залучають з мистецького простору, щоб вони працювали у комерційній сфері. Є такі сьогодні випадки. Платять шалені гроші, але вони хочуть, щоб була зовсім індивідуальна фотографія. Є фотографи, які балансують і там, і там. Є такий тренд.

Фото: Facebook / Владимир Яковец

Не кажу вже про прибалтійські країни. У мене є знайома в Талліні - Таня Муравська. Вона закнічила у 98-му і тепер викладає фотографію у Талліннській академії мистецтв. Вона рік тому була тут, ми з нею довго спілкувалися. У них там є кафедра фотографії. Я питаю: "А кого ви там випускаєте?". "Вони всі художники там, працюють з проектами", - каже. "А комерційні фотографи?", - питаю. "Є ПТУ, там навчають ремесла. Коли треба вміти зняти пиво чи авто", - відповідає. А на що ж живуть художники? У них купують роботи. У кожному великому естонському місті є музей сучасного мистецтва. В Тарту, в Пярну, в Кохтла-Ярве, Талліні. Дві-три роботи або проекти на рік продають - і далі спокійно живуть. І така ж система грантів. Вони ж у Євросоюзі, можуть їздити кудись.

У нас найгірша ситуація. Тому що навіть у Ташкенті є музей фотографії. Скільки себе пам’ятаю, з 70-х років, мої колеги пробували музеї тут зробити. Один ходив, вже помер, другий ходив, вже помер, третій помер, і я тепер ходжу. Тут навіть була француженка, яка теж хотіла щось зробити. У неї навіть гроші були, вона якогось голландця залучила, і в неї нічого не вийшло.

Ми школу відкрили, працюємо як громадська організація. Ті знання, які ми даємо, знайти в Києві неможливо. У нас тут працював один викладач, який викладав за американською системою. І він пішов. Тому що каже: "Ми даємо такі знання, які в Україні не потрібні, ми тут викладаємо санскрит". Тобто, люди вивчили санскрит, вийшли на вулицю і не мають де це знання реалізувати. Молоді хлопці питають: "А куди поїхати вчитися?". Я кажу: "Навіщо? Ти вивчишся в Єлі, залишиш там купу грошей, повернешся сюди — і що? Тобі дадуть тисячу гривень і будеш працювати". Тому ми можемо говорити про комплексну проблему. Треба починати з освіти, треба підтримувати знизу.

Ми ж бачимо історію з Борисом Михайловим, який має вже майже 80 років. Він дуже успішний. Ми разом виїхали у 89-му році з ним на Захід, почали їздити. І він уже з 97-го живе у Берліні. Там він — супер-зірка, а тут — ні. Ми живемо у різних світах, в різних контекстах.

ФОТОГРАФІЯ - ЦЕ НАЙБІЛЬШ ДОСТУПНА МОЖЛИВІСТЬ ДЛЯ ЛЮДИНИ САМОРЕАЛІЗУВАТИСЯ. МИ ХОТІЛИ, ЩОБ ЧЕРЕЗ НАШУ ФОТОШКОЛУ МИ РОЗКРИВАЛИ ТВОРЧІ ЗДІБНОСТІ ЛЮДИНИ

- Як це можна змінити?

- Треба, все ж таки, якось виховати у людей повагу до фотографії як до мистецького твору. Треба запустити сюди знання, освіта потрібна. Треба все-таки відокремити одну фотографію від іншої, її треба структурувати. Треба, щоб структура була, класифікація, і ми бачили, що є фотографія така, така, така...

І треба зрозуміти, що фотоапарат сьогодні — це інструмент художника. Бачите, ми досі не можемо "переварити" квадрат Малевича. Хоча там треба сторінку прочитати, а то й цілу книжку. А яка реакція у нас? "Это ж каждый дурак может нарисовать". Тобто, ми знову дивимось: якщо рама золота — оце гарно, а якщо мінімалізм — це не працює.

- А реально, наприклад, зараз впровадити в Україні вищу фотоосвіту?

- Ні, нереально. Мене не пускають в академію. Тому що там тримаються старі люди, щоб отримувати на пенсії зарплату. Треба, щоб помінявся ректор, зайшли молоді люди, мистецтвознавці. У нас є все ж таки кілька людей, які неформально займаються фотографією. Хоча ми робили безкоштовні виставки в Музеї Шевченка по суботах. І у нас за два місяці закінчилися лектори, немає кого запрошувати. Я хотів планку тримати на рівні, я вже не хочу слабеньких брати.

Фото: Facebook / Artem Nakvakin

- Розкажіть детальніше про фотошколу. Їй уже 12 років...

- Ми змінювалися. Був 2004 рік, ще не було цих камер, все знімали на плівку. І ми зробили журналістський напрямок. У нас же і в журналістиці немає освіти, в університеті немає фотожурналістики. У нас новинний репортер не може від однієї фотокартки перейти на аналітику. Чому? Тому, що не вміє. Це ж треба якийсь сценарій робити, щось продумати, а він не вміє цього робити. Це все хлопці з сільського фотоклубу.

До 2008 року в нас була журналістська школа. Наші випускники — Макс Левін, Толя Степанов, який у Reuters працював, Діма Стойков, що "Все палає" знімав, дуже багато зірок. У 2008-му прийшла перша криза і позакривалися газети. Була "Газета 24", у нас там працювало 6 чи 8 людей. Милосердов там був більд-редактором, він мені дзвонив і просив дати талановитого хлопця. І я давав. Дуже багато було таких, які могли б там знімати з ранку до ночі. І тоді я подумав: "Ну, все. Нема роботи. І що — будемо випускати людей, які будуть безробітні?". І тоді ми переформатувалися.

Фотографія — це така найбільш доступна можливість для людини самореалізуватися. Вона нічого не потребує. Вона дуже така спокійна. Ми хотіли, щоб через нашу фотошколу ми розкривали творчі здібності людини. А далі вони куди хочуть, туди йдуть: хтось — у фотографію, хтось ще кудись. Тобто, ми не педалювали, що це - фах, і треба бути обов’язково фотографом. Ні, навпаки. І до нас пішли люди - банкіри, студенти, зараз дуже багато школярів. Зараз ті знання, що ми проходимо - базові, вони потрібні, щоб ґаджетами користуватися. Це просто потрібно кожній освіченій, грамотній людині. І тепер ми працюємо так, щоб люди тут розкривалися. Оце наша основна задача. Те, чим займаються інші фотошколи, зараз уже не працює. Вони не конкуренти нам. От люди до них приходять, а вони кажуть: "Оце правильно, а це - неправильно, отак можна, а так — ні". Та ні — роби, що хочеш. Сьогодні дуже багато фотографічних контекстів, куди ти можеш встромити свою роботу. Навіть, якщо вже зовсім погано, є сімейний альбомчик.

- Ви часто возите своїх учнів у Берлін, відвідуєте тамтешні виставки. Як вони це сприймають? Розуміють чи надто складно?

- Вони непритомніють. Тому що бачать зовсім іншу фотографію. Вони думають, що ще фігуративка лишилася. Ні. Це треба розуміти. Концептуальне мистецтво відрізняється тим, що ти не прочитаєш його. Я часто наводжу такий приклад: коли є якась рота і її завжди шикують по ранжиру, а хтось вирішив пошикувати її не так, а за датою народження. Тобто, без додаткового пояснення ми не розберемося. Тому обов’язково, якщо ти ходиш дивитися на сучасне мистецтво, треба прочитати супровід. І тут не треба стояти і думати, що ж він хотів там сказати, треба просто вичитати теоретичну базу.

Думаю, Берлін дуже добре працює. Ми дуже інтенсивно там працюємо. У нас там є приватні стосунки, коли нас художники запрошують. Наші учні бачать більше, ніж пересічна людина, яка просто туди заїхала. Ми дуже багато людей вже звозили, дехто з нами вже по три рази їздив.

Фото: Facebook / Dry Leaf

- Також Ви практикуєте запрошення іноземних фотографів сюди...

- Так. Наприклад, ми обговорювали це з Goethe-Institut. Домовилися організовувати лекції, воркшопи чи майстер-класи. Вони будуть складати розклад, щоб когось привезти. Перший уже буде у травні. Приїде жіночка на наш Книжковий арсенал. І ми домовилися, що вона там буде лекцію читати.

- Як реагує на них публіка?

- Сприймає, розуміє. Я кажу так, з точки зору особистостей. Є дуже багато просунутих людей, які займаються самоосвітою. Тому що все таки у нас є звідки брати інформацію, є інтернет. Але є люди, які залазять не туди.

В основному у нас усе пов’язано з красивою картинкою і з фешном. От вони думають, що фешн — це круто. І дуже багато молодих людей, талановитих людей, ідуть у фешн. І знімають тільки фешн. Що вони з ним роблять — я не знаю. Колись ми запросили сюди Михайлова. У нас була така сильна поглиблена група, ми показували їхні роботи, він дивився і казав: "Ну, це фешн, я в цьому нічого не розумію". І він отак все фешном називає.

НА МАЛЬТІ НЕАВТОРСЬКА ФОТОГРАФІЯ КОШТУЄ 800 ЄВРО. А МИ ПРОДАЄМО АВТОРСЬКУ - ЗА 25 ЄВРО

- Нещодавно ви запустили інтернет-магазин авторської фотографії. Як відбираєте туди авторів?

- Ой, це проблема. У нас же взагалі немає ринку, відтак і пропозиції немає. Тому ми зараз відбираємо різних, хочемо промоніторити ситуацію різними фотографіями. Ну, ясна річ, що хочуть купити красиві. Або колекційні. Хоча колекційні ми ще не продавали. Максимальна ціна колекційного у нас - Романа Пашковського - 14 тис. грн. А взагалі у нас смішні ціни. В основному - по 1 тис. грн. У мене знайомий на Мальті купив нерухомість. А що таке Мальта? Там взагалі мистецтва немає, там тільки сувенірка може бути. І от він розповідає, що зайшов у галерею, а там якась неавторська фотографія 800 євро коштує. А ми продаємо від 800 грн - це 25 євро. І це з оформленням, яке забирає приблизно половину.

Взагалі на Заході фотографами займаються галереї. Я не можу підійти до Михайлова і сказати: "Боря, продай фоточку". Він скаже: "Йди до Барбари Вайс, це моя галеристка, і купуй у неї". Вона продає його роботу, припустимо, за 15 тис. євро. Які там стосунки між ними: 50/50 чи 30/70, я не знаю. Але він не може продати. У нього контракт і він його порушувати не може. Бо інакше отримає білий квиток, тобто, буде заборонений. І на цьому взагалі працює весь цей арт-бізнес. Це стосується і картин. Тобто, найважливіше - довіра. Якщо тебе ловлять — кінець. Ну, і ніхто на це не йде.

Тобто, я можу купити якогось автора через галерею або на аукціоні. Але на аукціоні в основному не первинний продаж, а вторинний або й далі. Тобто, це вже власники продають. Ну і там ціна може піднятися. Тому, треба, щоб тут галереї ще були.

У нас фотографів всіх не знають навіть. Є різні, які виставляються на Заході, а тут не виставляються. Тому що те, що пропонує, наприклад, Руслан Лобанов — це ж смішно все. Це дуже застарілий фешн, це Гельмут Ньютон якийсь, який помер 2004 року. А він це пхає, тому що є коло людей, яким це все подобається і вони вважають, що це — велике мистецтво.

Фото: Facebook / Hanna Hrabarska

- Ви казали, що нашим фотографам бракує освіти. А все решта в них є?

- Талант є, українці талановиті. Вони самі вивчають техніку, постобробку вивчають. Вони самі все можуть. От хлопець, який у нас викладав, зі Сум, закінчив школу Родченка в Москві, потім поїхав у Відень і навчався там у Академії мистецтв, два роки. Він не на фотографії був, а на акціях. І от він розповідає, що два роки вони вивчали тематику. Два роки вивчали, які теми є актуальними. З цією темою, наприклад, можна працювати, а ця — не піде. Тобто, такий собі моніторинг.

Коли ми, між іншим, робили журнал, ми його дуже швиденько придумали, зробили за місяць. І коли я розповів про це своїй німецькій дружині, вона здивувалася: "Як, так швидко? У нас тільки рік група людей, спеціальна фокус-група вираховує цільову аудиторію, для кого цей журнал буде. А потім ще півроку роблять дизайн". А в нас все швидко, 100-% передоплата.

КОЛИСЬ ФОТОГРАФА ЛЮБИЛИ ЗА ВПІЗНАВАНІСТЬ, ЗА ВЛАСНИЙ СТИЛЬ. ТЕПЕР ФОТОГРАФ НАСТІЛЬКИ МІНЯЄ СВОЮ КАРТИНКУ, ЩО ЙОГО НЕ ВПІЗНАЮТЬ. ЦЕ БІЛЬШ СУЧАСНИЙ ТРЕНД

- Як Ви вважаєте, наскільки варто фотографові працювати у різних жанрах? Краще концентруватися на чомусь одному і в цьому себе розвивати чи пробувати різне?

- Дуже актуальне питання. Раніше фотографа ми з вами любили за його впізнаваність, тобто, за стиль. Сьогодні береш ґаджет, тиснеш — і маєш стиль, який хочеш. Сьогодні інший тренд... Я можу навести приклад американського фотографа, який працює і в мистецтві, і в комерції. Він кожен раз настільки міняє свою картинку, що його не впізнають. Тобто, це більш сучасний тренд.

Як сьогодні кажуть: ідея - головна. У тебе є ідея, її треба загорнути. І оце, чим ти загортаєш, як воно виглядає, це і є картинка. Сьогодні твій діапазон залежить від того, що ти хочеш сказати - від телефону до великоформатної камери. Якщо треба швиденько зняти якісь випадкові фото, підійде й телефон. А якщо треба зняти роботу, яка буде дуже сильно збільшуватися, тоді треба брати великий формат.

Тобто, сьогодні, якщо говорити про мистецький простір, то все ж таки люди міняють свою картинку залежно від початкової ідеї, задуму. А якщо ви працюєте у прямій фотографії, я думаю, там важливіший стиль. Там, як у Сальгадо, який завжди знімав чорно-біле.

- Ви дуже негативно відгукуєтеся про так званих "фотографів-комунальщиків"...

- Ну, це не погане слово. Вони всі за радянських часів належали до комунального господарства. Зараз вони працюють у сфері послуг. Тобто, є пральня, є хімчистка, є ремонт холодильників і є фотографія.

- Весільна фотографія сюди ж?

- Так. Хоча у світі є майстри. І навіть у нас є. Ще давно-давно, десь у 2010-му ходила пара, яка брала за 2-денну весільну сесію $3 тис. Але загалом там немає мистецтва, це чисте ремесло.

Фото: Facebook / Книжковий Арсенал

- Але ж можна весілля зняти як мистецтво?

- Можна. Але зараз ми мистецтвом називаємо мистецький або арт-простір, або територію, де є ідеї. Можна ремесло довести до мистецтва. Тоді треба відкрити найкращих весільних фотографів — американських, австралійських — і подивитися. Я сам, коли жив у Швейцарії, зняв одне весілля. І їм настільки сподобалося, що вони мені переплатили. А що я зробив. Усі знімали постановочне фото, а я зняв репортажне. І це був просто якийсь прорив, вони були такі задоволені!

Весілля — це спосіб заробляти гроші, це працює. Портфоліо працює, сімейні сесії працюють. Дуже є багато успішних людей. Але чому я виступаю проти них. Тому що вони іноді виступають від імені сучасної фотографії. Вони мають трошки поставити рамку, що "ми працюємо у сфері послуг". І тоді я скажу: "Добре. Але є й інша фотографія". Наприклад, є журналістика, є Єфрем Лукацький. Але вони не перетинаються.

У НІМЕЧЧИНІ Є ЗАКОН, КОЛИ ФОТОГРАФ МАЄ КИНУТИ КАМЕРУ І ПРОТЯГНУТИ РУКУ ДОПОМОГИ. У НАС ТАКОГО ЗАКОНУ НЕМАЄ 

- Щодо зйомки в гарячих точках. Наскільки мета фотографа зняти хороше фото виправдовує засоби? Іноді перед фотографом стоїть питання — врятувати людину чи зняти хороший кадр. Який він вибір має перед собою зробити?

- У нас була дуже велика дискусія на фейсбуці, навіть були залучені юристи. Був випадок, коли Femen пиляла хрест. І я єдиний написав, що хлопці, які там стояли, фотографи, мої колеги - невже не могли підійти і забрати її звідти? Невже так обов’язково було заробити ці $20? Підійшли б — взагалі не було б цього скандалу. Вона туди з бензопилою прийшла, почала нею розмахувати, а вони всі бігають, присідають і знімають. Хоча б один громадянин підійшов до неї і сказав: "Та ти що?!".

У Німеччині є закон, коли фотограф чи оператор має кинути камеру і протягнути руку. А юрист у тому нашому обговоренні писав, що в Україні такого закону немає. Тобто, фотограф має виконувати свою роботу, свої обов’язки до кінця. Тобто, якщо бандит перерізає комусь горлянку — він це може знімати і не буде за це нести відповідальність. Взагалі тема дуже складна. І це стосується не тільки гарячих точок. Тому що у нас гарячі точки всюди.

Наприклад, історія, коли загинула принцеса Діана. Потім обвинувачували папараці, які за нею гналися. Вона ж іще була жива, її звідти діставали, і вони це зняли. Потім їх судили - і виправдали, нічого не було. Тому що папараці — це люди, які знімають з громадської території приватну територію, вони не порушують нічого. Але вони зняли такі речі, які оприлюднювати було неправильно. Це було б уже дуже невідповідально. То вони домовились на суді, що з них всі обвинувачення знімають, а вони це не публікують. І так розійшлися.

- А наскільки взагалі етично фотографувати загиблих?

- Подивіться історію фотографії. Починаючи із громадянської війни у Штатах в 1861-65 рр., були загиблі. Тобто, як починалася фотографія — показували загиблих. Перша світова так само. Нічого страшного тут немає. Війна — це вбивство.

ЧОМУ КОНЦЕПТУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО НАМ НЕ БЛИЗЬКЕ? МИ НЕ ХОЧЕМО ДУМАТИ, НЕ ХОЧЕМО НІ У ЩО ВНИКАТИ

- І наостанок. Ви фактично живете на два міста — Київ та Берлін. Зрозуміло, що різниця разюча. Коли сюди повертаєтеся, що вражає найбільше?

- Там легше себе почуваєш на вулиці, серед людей. Тут у нас люди помінялися, людський матеріал дуже зараз неякісний. Це ми бачимо і в побуті, і на виборах. Вони кажуть одне, ідуть на Майдан, а потім голосують невідомо за кого...

Люди не думають. Чому концептуальне мистецтво нам не близьке? Ми не хочемо думати, ми не хочемо ні у що вникати. Нам рамка щоб золота була, щоб запах був дуже приємний, вишневий садочок біля хати. Ми красу любимо. А краса обмежує художника.

Як казав Головаха з Інституту соціології, у нас взагалі цінності різні. Як ми в цей Євросоюз підемо, якщо у нас різні цінності? У них цінності дві: самореалізація і допомога ближньому. А у нас цього немає, у нас ще матеріальне понад усе.

Наталя Корнієнко, 5.ua

Попередній матеріал
Юрчишин: Україна відкотилася у часи пізнього Януковича, ухваливши зміни до закону про електронне декларування
Наступний матеріал
Україна ухвалила порядок повернення російських вантажівок через свою територію

Олег Цьона, актор: Ми завжди попри творчу роботу були борцями за більш-менш достойне існування: голодували, протестували, били вікна

Андрій Хливнюк, лідер "Бумбоксу": Люди спускаються зі своїх найвищих олімпів, щоб сказати "ні" проблемам, які не повинні існувати в XXI столітті

Мар'яна Савка: Мистецтво війни не в тому, щоб закидати ворога тілами не навчених воювати поетів, війна - це справа професіоналів

Олексій Горбунов: "Аеропорт" написав москвич з американським паспортом, не здивуюся, якщо фільм зніме теж іноземець

Злата Огнєвіч: Я поїду виступати у Крим тільки після повернення його Україні

Галина Крук: Військові у зоні АТО сприймали нашу поезію як форму психологічної розрядки