На початку 1960-х років, у розпал Холодної війни, Сполучені Штати реалізували один із найнезвичайніших космічних експериментів в історії
Йдеться про запуск на орбіту сотень мільйонів крихітних мідних голок у межах проєкту "Вестфорд". Мета звучала амбітно – створити штучну "іоносферу", яка могла б забезпечити стабільний військовий зв’язок у разі глобального конфлікту. Про це розповідає "Дивогляд" із посиланням на IFLScience.
У той час міжнародні комунікації залишалися вразливими. США підтримували зв’язок із союзниками переважно через підводні кабелі або за допомогою радіосигналів, що відбивалися від природної іоносфери. Обидва способи мали суттєві ризики: кабелі можна було пошкодити, а іоносферний зв’язок – заглушити або порушити, зокрема внаслідок ядерних вибухів на навколоземній орбіті. Американські військові побоювалися, що в умовах конфлікту це може призвести до втрати стратегічної комунікації.
Саме тому фахівці ВПС США разом із науковцями Массачусетського технологічного інституту запропонували створити альтернативний механізм передачі сигналів. Ідея полягала в тому, щоб розмістити на орбіті величезну кількість мідних диполів, які відбивали б радіохвилі та дозволяли передавати інформацію незалежно від стану природної іоносфери.
Утім, ініціатива одразу викликала занепокоєння в науковій спільноті. Астрономи побоювалися, що металеві частинки можуть ускладнити спостереження за космосом і створити додаткову загрозу для супутників. Розробники запевняли, що місія буде короткочасною, а голки згодом зійдуть з орбіти та згорять в атмосфері.
Перша спроба запуску у 1961 році завершилася невдачею – механізм розсіювання не спрацював належним чином. Згодом інженери створили новий диспенсер із використанням нафталінового гелю, який швидко випаровувався у вакуумі. У 1963 році оновлена місія успішно вивела в космос від 120 до 215 мільйонів мідних голок.
Колишній заступник директора Лабораторії Лінкольна МТІ Дональд МакЛеллан пояснював, що для ефективної роботи системи були потрібні антени з дуже вузьким променем – близько 0,15°, потужні передавачі та достатня кількість диполів у зоні перетину сигналів передавача і приймача.
Експеримент продемонстрував працездатність технології: вдалося передати голосові повідомлення, текст і дані між станціями у Массачусетсі та Каліфорнії. Проте повністю контрольованим цей проєкт так і не став.
Як зазначалося в одній із заяв NASA, "сьогодні на орбіті Землі залишається 46 скупчень. Тільки дев'ять з них в даний час знаходяться на орбітах з перигеєм нижче 2000 км". У відомстві також пояснювали, що хоча на ці скупчення впливає тиск сонячної радіації, вони розпадаються значно повільніше, ніж окремі голки.
Раніше "Дивогляд" розповідав, що на околицях нашої Сонячної системи може існувати життя.
Чудернацькі історії з України, котики, скандали світових зірок, гумор і трохи дикого трешу з московських боліт – читайте першими в Telegram Дивогляд 5.UA.
